Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 82

— І потім ось що: дома усе було непорушне. У нас пишалися тим, що все в домі споконвіку стоїть там, де стояло. А тут з’явився ти! І сказав мені, що навіть у камені жодна дрібочка ні на мить не кам’яніє, не кажучи вже про людей… Але, очевидно, за винятком мене! Ти ж сам тільки що сказав про мене: «Такою ти була, такою й лишилася».

Він трохи виждав, чи не скаже вона ще чогось. Він поклав їй руку на голову. Обличчя її знову стало байдуже, навіть уперте. Він не погладив її волосся, а тільки скуйовдив його своїми пальцями. Вона була така лагідна і разом з тим непіддатлива — на любов, на навчання, а може, й на зміни. Він легенько струснув її.

Георг увійшов. Кресс і його жінка швидко відійшли одне від одного. На якого біса Кресс розповів усе жінці? Її байдуже обличчя набрало виразу холодної цікавості. Георг промовив:

— Я не можу заснути. Можна мені посидіти з вами?

Кресс, що стояв біля стіни, пильно подивився на нього.

Так, гість тут, запрошення уже не можна скасувати. І він спитав тоном гостинного господаря:

— Що вам хочеться випити? Чаю? Горілки? Фруктового соку чи, може, пива?

Жінка сказала:

— Він голодний.

— Чаю й горілки, — сказав Георг, — і чого-небудь поїсти.

Чоловік і жінка заметушилися. Вони накривали на стіл, ставили на нього маленькі й великі тарілки, відкорковували пляшки. Ах, попоїсти з семи тарілочок, попити з семи шкляночок! Усім трьом трохи ніяково. Кресси тільки удають, ніби їдять. Георг запхнув у кишеню білу серветку — хороша пов’язка для пораненої руки. Потім знову витягнув і розгладив. Він наївся і мало не падав від утоми.

Тільки б не залишитися на самоті. Він відсунув виделки, ножі й тарілки і поклав голову на стіл.

Минуло багато часу, поки Георг знову підвів голову. Зі столу давно уже прибрали, по кімнаті слався тютюновий дим. Георг довго не міг опам’ятатися. Його морозило.

Кресс знову стояв, спершися на стіну. Георг бозна-чого усміхнувся до нього; на обличчі господаря теж з’явилася усмішка — така сама крива й вимушена. Кресс запропонував:

— А чи не випити нам іще?

Він знову приніс пляшки. Налив собі й Георгові. Його рука злегка тремтіла, і він пролив вино на стіл. Саме ця тремтяча рука і заспокоїла Георга: «Порядна людина.

Йому, мабуть, було нелегко взяти мене до себе, але все-таки він зробив це».

Повернулася пані Кресс, вона сіла за стіл й мовчки закурила. Чоловіки теж мовчали.

На доріжці зарипів гравій під чиїмись швидкими легкими кроками. Кроки зупинилися біля надвірних дверей.

Було чути, як хтось обмацує рукою двері, очевидно, шукаючи дзвінок. І коли дзвінок задзеленчав, чоловіки здригнулися, хоч і чекали цього.

— Ви мене випадково зустріли біля кіно, — тихо, але твердо сказав Георг. — Ви познайомилися зі мною на вечірніх курсах. — Кресс кивнув. Як майже всі боязкі люди, він був спокійний перед лицем реальної небезпеки.

Пані Кресс підвелася й підійшла до вікна. На її обличчі світилася легенька гордовита усмішка, як завше в хвилини небезпеки. Вона підняла штору, виглянула з вікна й сказала:

— Жінка.

— Відчиніть їй, — сказав Георг, — але не пускайте сюди.

— Вона хоче поговорити з тобою особисто. Вона здалася мені цілком пристойною людиною.

— Звідки вона знає, що я дома?

— Знає. О шостій годині ти розмовляв з її чоловіком.

Кресс вийшов. Його жінка знову сіла за стіл. Вона курила і час від часу поглядала на Георга так, наче вони зустрілися на крутому повороті або на заледенілому гірському схилі.

Повернувся Кресс. Глянувши на нього, Георг зрозумів, що сталось якесь лихо.

— Мені доручено переказати вам, Георге, що ваш Пауль у гестапо. Чоловік цієї жінки про всякий випадок пішов з дому. Треба їй зараз сказати, куди ми підемо… або ви самі, Георге. Вони хочуть знати, де вас можна буде знайти.

Він налив собі шклянку вина. «Не пролив жодної краплини», — подумав Георг. У голові у нього було пусто, наче з неї геть-чисто все повимітали.

— Ми можемо відвезти вас куди-небудь машиною, чи, може, нам усім виїхати звідси? Утрьох у машині? Куди?

Просто на Східний вокзал? Чи, може, кудись на село? До Касселя? Чи, може, краще зразу розлучитися?

— Ах, прошу вас, помовчіть хвилинку…

У Георговій пустій голові роєм роїлися думки. «Отже, Пауль провалився! Стривай, чому провалився? Його забрали чи викликали? Про це не сказали ні слова. У всякому разі, він у їхніх руках. Що ж буде з Паулем? Коли вони знають, що він переховував мене у себе, коли вони це знають… Все одно. Пауль ніколи не викаже мого нового сховища. Та чи знає він, де я зараз? Ні, цього він не знає.

Коли посередник людина певна, коли він справді один з наших, то він не назвав йому ніякого прізвища. Але Пауль знає номер машини, і цього досить». Георг згадав про людей, сильніших за Пауля, загартованих у боротьбі, розумних, досвідчених. І все-таки їх зломили, вирвали з них усе, що вони знали. Але Пауль його не зрадить.

Сміливий план, який виник у нього в голові, вимагав усієї його мужності й твердості. Так, він довіряє Паулю.

Пауль зціпить зуби так, як зціплювали зуби інші, і вперта мовчанка поступово стане для нього звичною і остаточною.

А може, це звичайнісінький виклик, і він стоїть там зараз такий маленький і з наївним обличчям ображено відповідає на Їхні запитання. І Георг сказав:

— Ми залишаємося тут!

— А чи не краще про всякий випадок поїхати звідси?

— Ні, це тільки ускладнить становище. Сюди мені пришлють дальші вказівки. Гроші й документи. Якщо я поїду, — все пропало.

Кресс мовчав. Георг розумів, про що він думає.

— Якщо ви відсилаєте мене звідси тому, що боїтесь… Кресс відповів:

— Справа не в тому, боюся я чи не боюся. Ви один знаєте цього Пауля. Вирішуйте самі.

— Гаразд, — сказав Георг. — Скажіть цій жінці, що ми залишаємося тут.

Кресс одразу ж вийшов. Він усе більше подобався Георгові. Подобалась готовність, з якою слабша частина його душі після недовгого змагання підкорилася сильнішій частині, подобалася його чесність, адже він ні на секунду не старався приховати свій страх під хвастощами і гучними фразами. Він подобався Георгові більше, ніж його жінка.

Вона докурила останню сигарету і махала рукою, щоб розігнати дим. У цієї жінки, мабуть, ніколи не було нічого, що вона боялася втратити.

Кресс повернувся й знову став під стіною. Вони прислухалися до кроків, що віддалялися в напрямі до селища.

Коли все затихло, пані Кресс сказала:

— Ходімо нагору, а то сидимо весь час на одному місці.

— Так, — сказав Кресс, — все одно ми не зможемо заснути.

У мансарді Кресс влаштував собі робочу кімнату, тут було повно книг. З вікна було видно, що будинок стоїть в кінці нової вулиці, трохи осторонь від Рідервальдського селища. Небо було ясне. Георг уже давно не бачив ясного зоряного неба; над Рейном його повивав туман. І він глянув на небо, як дивляться люди, яким загрожує загибель, наче небозвід може їх урятувати. Пані Кресс зачинила віконниці і ввімкнула опалення; звичайно це робив сам Кресс, коли рано приходив додому. Вона прибрала книжки з краю стола й кількох стільців. «Зараз катують Пауля, — думав Георг, — а Лізель сидить і чекає». Георгове серце стиснулося від страху й сумнівів.

Чи можна цілком покластися на Пауля? Чи стане в нього сил? Тепер, звичайно, вже пізно про це думати. Кресси мовчали, вони, напевне, думали, що він засинає… А він, затуливши обличчя руками, у думці питав поради у Валлау. Треба заспокоїтись, те, про що зараз ідеться, тільки випадково цього тижня зветься Георгом.

І раптом Георг бадьорим тоном запитав господаря, скільки йому літ і хто він за фахом. Тридцять чотири роки, відповів Кресс, фах — фізична хімія. Георг спитав, що це таке. Кресс спробував пояснити йому: здавалося, він зрадів цьому запитанню. Спочатку Георг уважно слухав, потім знову почав думати про Пауля, заюшеного кров’ю, і про Лізель, яка чекає. Кресс по-своєму зрозумів його мовчання.

— Ще маємо час, — сказав він тихо.