Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 84

В кімнаті було поночі, тільки над столом було трохи світліше, хоч Георг не бачив ніякої лампи. Один з дротів тричі оповивав міцне Цілліхове тіло; коли Георг побачив це, у нього аж мороз пішов поза спиною. Але думки його були на диво ясні: вони справді грають з Цілліхом у карти.

Отже, все-таки є столи, за якими не зважають на класові відмінності.

— Підійди ближче, — сказав Фаренберг.

Але Георг навіть не ворухнувся — з упертості й тому, що в нього тремтіли коліна. Він чекав, що Фаренберг заричить на нього, але той, невідомо чому, тільки підморгнув Георгові, наче вони однодумці.

Тоді Георг зрозумів, що ці троє придумали щось дуже підле, мерзенне і за секунду будуть шматувати його тіло й душу. Проте секунди збігали, а вони лише дивилися на нього. «Стережися, — сказав собі Георг, — збери останні сили».

Раптом він почув тихий звук, наче тріщали кістки або дуже сухе гілля. Георг збентежено дивився то на одного, то на другого. Нараз він зауважив, що в Цілліха гниє щока і м’ясо відпадає шматками, а на гарній голові Бунзеновій кришиться вухо й лоб. Георг зрозумів, що всі троє мертві і що сам він теж мертвий.

Георг голосно скрикнув:

— Мамо!

Він схопився за підставку від лампи. Лампа вдарила Георга по нозі і впала додолу. Прибігли господарі. Георг витирав мокре від поту обличчя і оглядався в світлій неприбраній кімнаті. Він зніяковіло попросив пробачення.

У пані Кресс худі руки були голі до плечей, мокре волосся скуйовджене; вона здавалася на диво молодою й чистою. Господарі повели Георга вниз, посадовилп між собою за стіл, налили кави і все підкладали на тарілку.

— Про що ви думаєте, Георге?

— Про те, чому вони завдають нам такого страху. Якби я був на волі, то, напевно, був би зараз в Іспанії, десь у небезпечному місці. Я чекав би, що хтось прийде мені на зміну, але ця зміна могла б і не дійти. Та й мене могли тяжко поранити, а це навряд чи приємніше за удари чобітьми вестгофенських бандитів. І все-таки там у мене було б зовсім не так на серці. Від чого це залежить? Від того, як це робиться? Чи від усієї системи? Чи, може, від мене самого? Як ви гадаєте, як довго я ще можу прожити у вас?

— Поки для вас не придумають чогось іншого, — твердо сказав Кресс так, наче він багато разів не запитував себе, як довго він зможе отак чекати.

II

А в цей час Фідлер сидів уже в халупі, яку він наймав разом з шуряком. Перед тим, як виїхати сюди, він пересвідчився, що дружина вбрана саме так, як вони умовилися, коли ніч мине спокійно.

Отже, Редер досі ще нікого не виказав. Він не зрадив товариша, бо інакше вся ця зграя вже ганялася б за ним.

Досі. Досі — це означало тільки певну стійкість, але нічого остаточного.

Пані Фідлер запалила в грубці; ця грубка огрівала халупу, і на ній варили їжу. Зовні дощана халупка була чистенько пофарбована, а всередині так опоряджена, наче Фідлери вирішили лишитися тут назавжди. Особливо багато праці Фідлер вклав у цей будиночок за останній, спокійніший рік. Пані Фідлер поставила перед чоловіком каву на складаний стіл, якого він сам змайстрував. Стіл був увесь на шарнірах, сосновий, але старанно відполірований.

Фідлер виглянув крізь маленьку, чисту шибку, яку він сам вставив. Через рідкий, живопліт, на якому червоніли незчисленні ягоди шипшини, поверх коричневих і золотих кущів він дивився на дзвіниці міських церков. Якщо Редер нічого не сказав сьогодні вночі, то заговорить завтра, може, він уже зараз говорить. Фідлер згадав Мельцера, якого всі вважали чесним хлопцем. Три дні він мовчав, а на четвертий його привели на місце роботи — у велику друкарню, — і він показав усіх, про кого знав чи догадувався, що вони провадять підпільну роботу. Що вони зробили з Мельцером? Якою отрутою витравили, якими муками вони вирвали його душу з живого тіла? А що, як Редер завтра прийде на завод з двома супутниками і вкаже їм на Фідлера?

— Ні, — голосно сказав Фідлер. Навіть цей Редер, створений його уявою, не був здатний на таку зраду.

— Що ні? — спитала пані Фідлер.

Він, якось дивно всміхаючись, хитнув головою. Гайслера ні в якому разі не можна надовго залишати там, де він зараз. Потрібна порада й допомога. Та хіба Фідлер не запевняв себе цілий рік, що він лишився сам і що нема до кого звернутися? Може, й був один такий чоловік, але чи так це насправді? Хоч цей єдиний і працював з Фідлером на одному заводі, Фідлер уже давно уникав його. Чому?

Для цього було безліч причин, серед яких, як завжди, коли висувають безліч причин, не було головної. Фідлер вважав, наприклад, що він повинен триматися осторонь, щоб не наражати на небезпеку людину, котра має виконувати на заводі Покорні важливі обов’язки, то йому раптом здавалося, що старий знайомий може з необережності виказати його. Отже, причини були протилежні: і недовір’я, і найвище довір’я. Але тепер, коли йшлося про Гайслера, не можна було вагатися. Він не сміє втрачати жодної хвилини на з’ясування цих причин. Тепер Фідлер зрозумів справжню причину: коли він зустрінеться лицем в лице з тим чоловіком, йому вже не пощастить ухилитися від прямої відповіді і доведеться вирішувати раз і назавжди, чи буде він і далі жити мов равлик у своїй черепашці, чи повернеться до лав борців. Цей чоловік міг заглянути у найпотаємніший куточок людської душі.

А той, кому Фідлер так глибоко вірив, — звали його Райнгардт, — цього недільного ранку лежав у ліжку в напівтемній кімнаті. Солодко дрімаючи, він прислухався до звуків у квартирі.

Його жінка годувала в кухні внука, бо дочка поїхала кудись на свято виноградарів. Райнгардт одружився дуже молодим. Його волосся було тепер попелясто-сіре, наче воно тільки починало сивіти або було вже колись сиве і потім потемніло від металевого пилу.

У його худорлявому обличчі не було нічого особливого, крім очей. Коли щось привертало його увагу, вони світилися лагідністю, і недовір’ям, і насмішкою, і надією, що він знайшов нового друга.

Він давно вже прокинувся, але не розплющував очей.

Ще хвилина — і треба буде вставати. Цієї неділі він не зможе відпочити. Він повинен знайти чоловіка, про якого думає вже цілу годину. Якщо тільки він теж не поїхав кудись на прогулянку. Райнгардт знав у лице маленького Редера, про якого йому говорив Герман, та хіба міг він просто звернутися до нього тепер, коли всі живуть у атмосфері різних чуток і здогадів. А той, про кого він думав, був дуже підходяща людина, щоб поговорити з Редером.

Можливо, що все це вигадки. Правда, називали прізвища, точні місця. Поліція влаштувала облави на кількох вулицях, зробила обшуки в багатьох квартирах. Але, можливо, гестапо просто скористалось з цих чуток, щоб розпочати нові арешти, обшуки й допити. З учорашнього дня радіо мовчить про втечу. Може, Гайслера вже впіймали.

Тільки у розмовах між людьми він іще тут, у місті, ховається по вигаданих криївках, спритно вислизає з рук поліції, може, це просто спільна мрія. Райнгардтові таке припущення здається цілком вірогідним. То, виходить, жовтий конверт, якого йому передав Герман, призначено для Георга-привида, а чужий паспорт — для тіні? Тепер, коли так душно жити, — люди тішать себе нездійсненними мріями.

Остання хвилина його недільного відпочинку збігла. Він зітхнув і спустив ноги на підлогу. Зараз же треба йти до цього чоловіка з Редерового цеху, він допоможе з’ясувати, що в цій історії правда. Він, Райнгардт, мав бути готовий до того, що вся ця історія розвіється, мов дим, і водночас він повинен ставитися до неї дуже серйозно і не марнувати жодної хвилини. Герман, його найкращий друг, з першої ж хвилини діяв, наче тут не могло бути ніяких сумнівів. Він насамперед роздобув гроші й документи. Коли Райнгардт згадав про Германа, очі його заблищали: з такою людиною, як він, знаходиш у собі силу виконувати не тільки надзвичайно важкі завдання, а й такі, що можуть виявитися зовсім даремними. Коли Як Райнгардт подумав про робітника з цеху Редера, його сірі очі потемніли. Правда, цей чоловік зможе докладно розповісти йому про Редера, він багато років працює з ним в одному цеху і нікому не скаже про цю розмову. Що ж до іншого — то він, мабуть, вагатиметься, як вагався довгий час. Райнгардт уважно стежив за ним. Чи пощастить йому сьогодні витягти цю злякану, боязку людину з її черепашки?