Будденброки - Манн Томас. Страница 112
— Слухай, та це ж прецікава річ! — вигукнув він, підіймаючи й спускаючи завісу, і навіть відступивши крок назад, щоб краще оглянути лаштунки. Хвилину він стояв мовчки, і очі його неспокійно бігали від якихось тривожних думок. Раптом він запитав: — Ти просив театр? Справді просив театр? А чому? Як ти до цього додумався? Ти вже був у театрі?.. Бачив «Фіделю»? Атож, вони його гарно ставлять… А тепер хочеш і собі спробувати, га? Спробувати сам поставити оперу?.. Так вона тобі сподобалась?.. Послухай, голубе, моєї поради, не забивай собі голови такими речами… Театром тощо… Це все нічого не варте, повір своєму дядькові. Я теж надто захоплювався цим, тому з мене нічого путнього й не вийшло. Тільки й того, що наробив багато дурниць, щоб ти знав…
Усе це він говорив поважно, переконливо, і Ганно зацікавлено дивився на нього. Та потім він замовк, його кістляве обличчя з запалими щоками проясніло, він раптом посунув одну фігурку на авансцену і заспівав хрипким, тремтячим голосом:
— «Що за страшний, нелюдський злочин!»
Тоді присунув стільчика від фісгармонії до театру, сів і почав співати оперу, наслідуючи то рухи капельмейстера, то міміку дійових осіб. За плечима в нього зібралися родичі; вони сміялися, хитали головами, розважалися з нього. Ганно дивився на дядька із щирим захватом. Та за кілька хвилин Христіан цілком несподівано урвав свою виставу. По обличчі його пробігла тривожна тінь, він провів рукою по лисому лобі, тоді по лівому боці, зморщив носа і з стурбованою міною обернувся до публіки.
— Ну от, знову почалося, — сказав він. — Як тільки я дозволю собі якийсь жарт, відразу настає кара. Це, знаєте, навіть не біль, а мука… дивна мука, бо тут у мене всі нерви коротші. Аж страшно — всі до одного коротші…
Проте родичі ставилися до його скарг так само легковажно, як і до жартів, і майже не слухали їх. Вони байдуже розійшлись по залі, і Христіан лишився сам. Якийсь час він мовчки сидів перед театром. І задумливо дивився на нього, швидко кліпаючи очима, потім підвівся й погладив Ганно по голові.
— Ну що ж, голубе, грайся театром, — сказав він. — Але не забагато… І не забувай за грою про роботу, чуєш? Я наробив чимало помилок… А тепер я піду до клубу… Я на хвилинку загляну до клубу! — гукнув він дорослим. — Вони там теж справляють свят-вечір. До побачення! — І, важко згинаючи свої криві ноги, подався через ротонду.
Усі сьогодні пообідали раніше, ніж звичайно, тому залюбки взялися до чаю з печивом. Та не встигли вони допити його, як з’явилися великі кришталеві вази з жовтою зернистою масою. То був мигдалевий крем — надзвичайно смачна суміш з яєць, товченого мигдалю і трояндової води; та навіть одна зайва ложка його згубно відбивалась потім на шлунку. А проте всі віддавали йому належне, хоч пані Елізабет і просила «лишити дірочку» на вечерю. Що ж до Клотільди, то вона просто робила чудеса. Мовчазна і вдячна, вона уминала мигдалевий крем, мов гречану кашу. Після крему, щоб гості освіжилися, подали желе з вина у скляночках, яке треба було їсти з англійським кексом. Поступово всі перекочували з своїми тарілками до кімнати з краєвидами й зібрались там коло столу.
Ганно лишився в залі сам, бо малу Елізабет Вайншенк забрали додому, а йому цього року вперше дозволено вечеряти на Менгштрасе разом з дорослими. Служниці й убогі пішли з своїми дарунками, а Іда Юнгман розговорилася в ротонді з Рікхен Зеверін, хоч у звичайні дні вона як вихователька трималась від ключниці на належній відстані. Свічки на великій ялинці догоріли й погасли, вертеп поринув у темряву; але на маленьких ялинках на столі ще подекуди горіли свічечки. Час від часу полум’я досягало гіллячки, вона, потріскуючи, займалася, і запах ставав ще відчутніший. Від найменшого протягу сухозлотиця на ялинці ворушилася, і в залі бринів тоненький металевий дзенькіт. Знову стало так тихо, що з далеких вулиць у морозяному вечірньому повітрі долинали приглушені звуки катеринки.
Ганно впивався різдвяними запахами й звуками. Підперши голову рукою, він читав свої міфи, машинально — а ще тому, що це також належало до святкового ритуалу, — їв цукерки, марципани, мигдалевий крем, кекс, і боязка туга, наслідок переповненого шлунка, разом з чудесним збудженням свят-вечора давала йому почуття якогось болісного щастя. Він читав про битви, які довелося витримати Зевсові, щоб здобути верховну владу, і подеколи хвильку дослухався до розмови у кімнаті з краєвидами, де обговорювали майбутнє тітки Клотільди.
Того вечора Клотільда безперечно була найщасливіша з усіх. Вітання й жарти сипалися на неї з усіх боків, і вона приймала їх з усмішкою, що осявала її сіре обличчя. Голос її зривався з радісного зворушення. Її прийнято в дім для вбогих дівчат при монастирі святого Йоганна. Сенатор тихенько домовився про це в раді монастиря, хоч деякі панове й натякали позаочі на сімейщину. Тепер у кімнаті з краєвидами говорили про той достойний заклад, утворений на зразок аристократичних благодійних домів при жіночих монастирях у Мекленбурзі, Доббертіні та Рібніці, де на старість доживали вбогі дівчата з заслужених місцевих родин. Бідолашній Клотільді призначено невеличку, зате певну пенсію, що з роками зростатиме, а на старість, коли вона перейде до привілейованої групи, їй забезпечене затишне, чисте помешкання в самому монастирі…
Малий Йоганн трохи посидів з дорослими, та скоро знову повернувся до зали, що вже не яскріла світлом і не приголомшувала, як спершу, своєю пишнотою, але набула зовсім іншої зваби. Як дивно й приємно ходити по ній тепер — ніби ходиш по напівтемній сцені після вистави й часом заглядаєш за лаштунки: роздивляєшся зблизька лілеї з золотими вусиками на великій ялинці, береш у руки фігурки людей і худоби з вертепу, знаходиш свічку, що крізь дірочку, вирізану в формі зірки, освітлює Віфліємські ясла, і, нарешті, піднімаєш скатертину, що звисає до самої підлоги, й бачиш цілі купи картонних коробок і обгорткового паперу, накидані під стіл.
Та й розмова у кімнаті з краєвидами ставала дедалі нецікавіша. З невблаганною неминучістю вона поволі звернулася до дуже неприємної теми, яку досі, задля свят-вечора, не зачіпали, хоч вона ні на мить не сходила їм з думки, — до процесу директора Вайншенка. Гуго Вайншенк сам заговорив про нього з якоюсь нестримною жвавістю в рухах і міміці. Він розповідав про подробиці опиту свідків, перерваного з нагоди свят, палко ганив упередженість голови суду доктора Філандера і зверхньо, глузливо критикував прокурора доктора Гагенштрема, який дозволив собі розмовляти іронічним тоном з ним і з тими, хто свідчив на його користь. Зрештою, Бреславський дуже дотепно відкинув чимало звинувачень і твердо запевнив його, що тим часом не може бути й мови про засудження. Сенатор задля ввічливості час від часу ставив якесь питання, а пані Перманедер, що сиділа на канапі, високо піднявши плечі, подеколи мурмотіла страшні прокльони Моріцові Гагенштрему. Всі інші мовчали. Так затято мовчали, що й директор потроху втратив свій запал, і якщо для малого Ганно в залі час летів швидко, мов у раю, то в кімнаті з краєвидами панувала важка, гнітюча, тривожна тиша, яка не розвіялась і о пів на дев’яту, коли Христіан вернувся з клубу, де відзначали свят-вечір неодружені купці й suitiers.
У роті в нього стирчав згаслий недокурок сигари, запалі щоки порожевіли. Він перейшов залу і, вступаючи до кімнати з краєвидами, сказав:
— Ох, діти мої, як же в нас гарно в залі! Треба було б нам, Вайншенку, привести сьогодні сюди Бреславського; такого він напевне ще ніколи не бачив.
Мати скоса кинула на нього суворий, докірливий погляд. У відповідь його обличчя прибрало наївно-здивованого виразу.
О дев’ятій годині всі сіли до столу.
Як і щороку на свят-вечір, стіл накрито в ротонді. Пані Елізабет зворушено проказала традиційну молитву: