Будденброки - Манн Томас. Страница 113

і, так само за традицією, доточила коротеньку напутливу промову, в якій в основному закликала не забувати про тих, хто проведе цей свят-вечір не в такому достатку, як родина Будденброків… Після тієї промови всі з чистим сумлінням узялися до щедрої вечері, що почалася коропами з маслом і витриманим рейнським вином.

Сенатор заховав до гаманця кілька риб’ячих лусочок, щоб цілий рік у ньому не переводилися гроші, але Христіан сумно зауважив, що це не допомагає, а консул Крегер відмовився від цього заходу, заявивши, що йому вже не треба боятися хитання курсу, бо, маючи півтора шилінга, він давно себе забезпечив від усякого лиха. Старий добродій сідав якомога далі від своєї дружини, з якою роками майже не розмовляв, бо вона не перестала нишком посилати гроші позбавленому спадку синові Якобу, що волочився безрідним авантурником десь у Лондоні, Парижі чи Америці — де саме, тільки вона знала напевне. І сердито насупився, коли за другою стравою зайшла мова про відсутніх членів родини і м’якосерда мати тихенько витерла очі. Згадали франкфуртських і гамбурзьких родичів, без гіркоти подумали про Тібуртіуса в Ризі, а сенатор мовчки цокнувся з сестрою Тоні за здоров’я Грюнліха й Перманедера, що в певному розумінні також належали до родини…

Індик, начинений каштанами, родзинками та яблуками, всім сподобався. Порівнявши його з індиками попередніх років, дійшли висновку, що такого великого давно вже не було. До нього подано смажену картоплю, два різні салати й два компоти; салатниці, що пішли по колу, виявилися такі повні, ніби то був не гарнір, а єдина страва, якою всі мали наїстися. Запивали індика старим червоним вином фірми «Меллендорф».

Малий Йоганн сидів між своїми батьками й насилу доїдав шматок білих індичих грудей з начинкою. Він уже не міг змагатися з тіткою Тільдою, був стомлений і почував себе не дуже добре, але пишався, що сидить за столом разом з дорослими, що на його гарно складеній серветці також лежить смачна, посипана маком молочна булочка, а перед тарілкою також стоять три келихи, бо досі він завжди пив із золотої чарочки, яку подарував йому хрещений батько, дядько Крегер… Та потім, коли дядько Юстус почав розливати в найменші келихи жовте, мов олива, грецьке вино і служниця внесла морозиво — червоне, біле й брунатне, — у нього знову з’явився апетит. Хоч від морозива в нього майже нестерпно боліли зуби, він з’їв червоне, половину білого і, врешті, покуштував ще й шоколадного, заїдаючи його хрумкими вафлями. Потім пригубив солодкого вина і почав слухати дядька Христіана, що заходився щось оповідати.

Христіан описував свят-вечір у клубі, що начебто минув дуже весело.

— Боже милий! — сказав він таким тоном, яким звичайно говорив про Джонні Сандерсторма. — Хлопці жлуктили шведський пунш, як воду!

— Пхе, — мовила мати й опустила очі.

Та Христіан не звернув на те уваги. Очі його вже блукали по кімнаті, а думки й спогади так швидко перебігали в голові, що на худому обличчі, здавалось, мигтіли їхні тіні.

— Чи хто з вас знає, — запитав він, — як людина почуває себе, коли вип’є забагато шведського пуншу? Я маю на увазі не сп’яніння, а те, що буває другого дня, наслідки… чудні й огидні… так, чудні й огидні водночас.

— Достатня підстава, щоб їх докладно змальовувати, — зауважив сенатор.

— Assez, Христіане, вони нас нітрохи не цікавлять, — сказала мати.

Та Христіан пустив її слова повз вуха. В такі хвилини до нього не доходили ніякі заперечення. Він трохи помовчав, ніби якась думка дозрівала в ньому, тоді раптом прорвалася назовні.

— Ходиш і весь час почуваєшся кепсько, — сказав він і, зморщивши носа, обернувся до брата. — Болить голова, живіт… Ну так, це буває і за інших обставин. Але тут ти почуваєш себе брудним, — Христіан, гидливо скривившись, потер руки. — Почуваєш, що все тіло твоє брудне й немите. Миєш руки, але дарма, вони вогкі й нечисті, а нігті наче аж масні… Купаєшся, та однаково тіло твоє здається липким і нечистим. Це тебе сердить, дратує, ти сам собі відразний… Тобі, Томасе, відоме таке почуття, га?

— Так, відоме, — сказав сенатор і відмахнувся від нього.

Але в Христіанові з роками розвинулась дивовижна нетактовність, він не міг додуматись, що ця розповідь дуже неприємна для всіх, хто сидів за столом, що вона в цьому оточенні й цього вечора недоречна, а й далі змальовував прикрий стан людини, яка вп’ється шведським пуншем, аж поки йому самому здалося, що все вже сказано, і він помалу замовк.

Перед тим як подали сир і масло, пані Елізабет ще раз звернулася з коротенькою промовою до своєї родини. Якщо, мовляв, і не все впродовж, років складалося так, як вони, короткозорі й нерозважні, хотіли, то однаково видимих ознак господньої ласки до них є досить, щоб сповнити їхні серця вдячністю. Саме таке чергування щастя й тяжких випробувань показує, що господь не відвернув своєї руки від родини, керував і керує її долею. Наміри ж його, глибокі й мудрі, нікому з смертних не дано пізнати.

— А тепер, — повела вона далі, — з надією в серці вип’ємо за добробут родини, за її майбутнє, те майбутнє, що прийде, коли старші і найстарші з тих, хто тут сидить, давно вже спочиватимуть у сирій землі… Вип’ємо за дітей, для яких, властиво, і влаштовано це свято…

І оскільки донечки директора Вайншенка вже не було в кімнаті, малому Йоганнові самому довелося обійти весь стіл, починаючи від бабусі і кінчаючи мамзель Зеверін, і, поки дорослі цокалися між собою, цокнутися з кожним із них. Коли він підійшов до батька, той, підносячи свою чарку до синової, лагідно взяв його за підборіддя, щоб заглянути дитині у вічі… Але не зустрів його погляду, бо довгі золотаві вії Ганно опустилися низько-низенько, аж до легеньких синюватих тіней під очима.

Зате Тереза Вайхброт обома руками взяла хлопчика за голову, лунко цмокнула його в обидві щоки і сказала так щиро й значуще, що господь не міг не почути її:

— Дай тобі, боже, щестя, люба дитино!

Черев годину Ганно лежав уже в ліжку; він спав тепер у першій по коридору кімнаті на третьому поверсі, ліворуч від сенаторової прибиральні. Він лежав на спині, бо його шлунок іще далеко не змирився з усім тим, що йому довелось прийняти в себе за вечір, і схвильованим поглядом стежив за Ідою, що зайшла до кімнати, уже в нічній кофті, зі склянкою в руці. Він швидко випив воду з содою, скривився і знову ліг.

— Мабуть, я тепер виблюю, Ідо.

— Та ні, серденько. Лежи тільки тихо на спині… Але бачиш, що вийшло. А хто тобі давав знак більше не їсти, га? І хто не хотів слухати?..

— Та, може, все ще минеться… Коли принесуть мої подарунки, Ідо?

— Завтра вранці, дитино моя.

— Хай поставлять тут, щоб я їх відразу побачив!

— Добре, серденько, але спершу треба виспатися.

Вона поцілувала Ганно, загасила світло і вийшла.

Ганно лишився сам. Він тихо лежав, заспокоївшись під цілющою дією соди, і перед його заплющеними очима знову зринула осяйна зала. Він побачив театр, фісгармонію, книжку міфів і звідкись звіддалік ніби почув хлопчачий хор: «Радуйся, Єрусалиме!» Все миготіло, в голові шуміло від невеликої гарячки, серце, здавлене й налякане переповненим шлунком, билося поволі, важко й нерівномірно. І та гарячка, збудження, тиснення в грудях, втома і щастя довго не давали йому заснути.

Завтра відбудеться третя вечеря — у Терези Вайхброт, і Ганно тішився нею наперед, ніби якоюсь смішною виставою. Торік Тереза Вайхброт остаточно закрила свій пансіон, і тепер на другому поверсі маленького будиночка на Мюленбрік, 7, мешкала мадам Кетельсен, а сама Зеземі розташувалась на першому. Хвороби, що завжди облягали її жалюгідне, спотворене тіло, з роками ще збільшилися, і Зеземі Вайхброт з християнською покорою чекала, що невдовзі перейде в кращий світ. Тому вона вже віддавна кожне різдво вважала для себе останнім і намагалася надати святові, яке відбувалося в її напалених до неможливого кімнатках, стільки блиску, на скільки ставало в неї снаги. Багато подарунків вона не мала за що купувати, отож щороку роздаровувала частину свого скромного май: на і клала під ялинку все, без чого могла обійтися: порцелянові фігурки, прес-пап’є, подушечки для голок, скляні вази і залишки своєї бібліотеки — старі книжки незвичайного формату і з незвичайними палітурками: «Інтимний щоденник спостерігача власного «я», «Алеманські поезії» Гебеля, «Приповісті» Крумахера… Ганно дістав уже від неї «Pensees de Blaise Pascal» [71], таку маленьку книжечку, що без збільшувального скла її не можна було читати.