Будденброки - Манн Томас. Страница 116

Коли сенатор зайшов до напівтемної спальні, обличчя в нього було бадьоре, а хода енергійна. Він так звик ховати свій клопіт і втому під маскою спокійної впевненості, що, відчинивши двері, прибрав цей вираз майже несвідомо, невеличким зусиллям волі.

Пані Перманедер сиділа коло ліжка і тримала матір за руку. Завіса на ліжку була відкинута. Пані Елізабет, спираючись на подушки, повернула голову до сина і пильно глянула йому в обличчя своїми блакитними очима. В погляді її, напруженому, проникливому, світилася витримка й спокій, а що він був спрямований на сенатора трохи навскіс, то здавайся майже підступним. На обличчі її не було й знаку виснаження чи кволості — воно тільки трохи зблідло, і крізь ту блідість на щоках проступали червоні плями від гарячки. Стара дама дуже уважно стежила за своєю хворобою, ще уважніше, ніж її діти, бо ж, зрештою, це була найперше її біда. Вона не довіряла хворобі і зовсім не мала наміру опускати руки й здаватися без боротьби.

— Що вони сказали, Томасе? — запитала вона таким жвавим, рішучим голосом, що відразу тяжко закашлялась.

Стуливши губи, пані Елізабет спробувала стриматись, проте кашель і далі рвався назовні. Вона мимоволі схопилася рукою за правий бік.

— Вони сказали, — відповів сенатор, перечекавши, поки мати перестане кашляти, і погладив її по руці, — вони сказали, що за кілька день наша люба матуся знову стане на ноги. Але поки що вам треба лежати — тільки тому, що цей клятий кашель трохи зачепив легеню… Це, звичайно, ще не запалення, — мовив він, помітивши, що погляд її став ще проникливіший, — хоч, врешті, й то була б не така вже страшна біда, буває куди гірше. Словом, обидва лікарі кажуть, що одна легеня трохи подразнена, і, може, воно й справді так… Де мамзель Зеверін?

— В аптеці, — відповіла пані Перманедер.

— Бачите, вона знову в аптеці, а в тебе, Тоні, такий вигляд, ніби ти ось-ось заснеш. Ні, так далі тривати не може. Навіть якщо це хвороба на кілька днів, треба взяти доглядачку. Як вам здається? Я зараз же пошлю до ігумені католицького монастиря спитати, чи є в неї вільна сестра…

— Томасе, — озвалася мати вже обачніше, щоб знову не закашлятися, — повір мені, що ти своїм постійним протегуванням католицьким сестрам і байдужістю до протестантських сестер викликаєш невдоволення. Для одних ти зробив чимало доброго, а для других нічого. Мушу тобі сказати, що недавно пастор Прінгсгайм просто жалівся на тебе…

— Хай жаліється, нічого йому не поможе. Я переконаний, що католицькі сестри вірніші, відданіші й жертовніші за протестантських. Ті протестантки — не справжні сестри-жалібниці. Вони тільки й дивляться, щоб при першій же нагоді вийти заміж… Словом, вони земні, егоїстичні, простацькі… А католицькі щиріші, далебі вони стоять ближче до неба. І саме тому, що вони мені багато чим зобов’язані, я волію їх. Як сестра Леандра стала нам у пригоді; коли в Ганно з такою мукою прорізувались зуби! Аби тільки вона була вільна…

І сестра Леандра прийшла. Тихенько поклала торбинку, скинула накидку й сірий каптур, якого носила поверх білого, і, лагідна, приязна, приступила до роботи, легенько побризкуючи чотками, що висіли в неї на поясі. Вона день і ніч доглядала розпещену, не завжди терплячу хвору, а дочекавшись другої сестри, мовчки, майже соромлячись за таку свою людську слабість, ішла трохи поспати, щоб потім знову вернутися до своїх обов’язків.

Бо хвора потребувала постійного догляду. Чим гірше їй ставало, тим більше всі думки й зацікавлення її зосереджувались на хворобі, за якою вона стежила з ляком і відвертою, наївною ненавистю. Колишня світська дама, з спокійною, природною, невичерпною любов’ю до розкішного життя і взагалі до життя, вона останні роки віддавалась молитвам і благодійництву… Чому? Може, не стільки з пошани до свого покійного чоловіка, як з несвідомого бажання змирити бога з своєю нездоланною життєвою снагою і випросити в нього легку смерть, хоч як вона чіплялась за життя? Проте вона не могла легко померти. Болісні переживання, що випали на долю пані Елізабет, не зігнули її постаті й не потьмарили очей. Вона любила добру їжу й вишукане, багате вбрання, не помічала чи принаймні згладжувала все те неприємне, що часом діялось навколо неї, і вдоволено користалася тією пошаною, яку скрізь виявляли до її старшого сина. Ця хвороба, це запалення легень вдерлося в її здорове, не зігнуте роками тіло без жодної духовної підготовки, яка б полегшила процес руйнування, без тієї підривної роботи страждання, що поступово, в болях віддаляє нас від життя чи бодай від умов, у яких воно нас застало, і будить солодку тугу за кінцем, за іншими умовами, за спочинком… Ні, стара дама добре відчувала, що, незважаючи на свій християнський спосіб життя останніх років, вона, властиво, не підготовлена до смерті, і невиразна думка, що це її остання хвороба, якій судилося в останній день, в страхітливому поспіху, фізичною мукою зламати її опір, довести до покори, — ця думка сповнювала її жахом.

Хвора часто молилася, але ще частіше, коли була при пам’яті, досліджувала свій стан: мацала пульс, міряла температуру, боролася з кашлем… Та пульс у неї був слабкий, температура, якщо трохи й спадала, то потім підіймалася ще вище, і її то морозило, то налило вогнем, аж вона починала марити, кашель, болючий, з кривавим мокротинням, збільшувався, а задуха сповнювала її ляком. Усе це мало одну причину: запалення охопило вже не частину, а цілу праву легеню, і коли симптоми не обмалювали, то й з лівого боку почався процес, який доктор Ланггальс, дивлячись на свої нігті, назвав «гепатизацією» і про який доктор Грабов волів не розводитись… Гарячка ненастанно виснажувала організм. Почав відмовляти шлунок. Сила покидала хвору — неухильно, поволі і вперто.

Пані Елізабет стежила за розвитком хвороби, ревно споживала, коли тільки могла, тривну їжу, яку для неї готували, уважніше за доглядачок дотримувалась годин, коли треба було приймати ліки, і така була всім тим заклопотана, що розмовляла майже з самими лише лікарями, принаймні тільки в розмові з ними виявляла щире зацікавлення. Гостей, яких спочатку пускали до неї, учасниць Єрусалимських вечорниць — старих дам з її кола та дружин священиків, — хвора приймала апатично або з якоюсь неуважною сердечністю і швидко з ними прощалася. Родичів прикро вражало, що стара дама виявляла до них таку байдужість, ніби аж зневагу, в якій вчувалася скарга: «Ви ж мені не можете допомогти». Навіть малого Ганно, якого впустили до бабусі, коли їй трохи полегшало, вона тільки погладила по щоці й відвернулася. Вона ніби хотіла сказати: «Діти, ви всі дуже милі, але… я, мабуть, помру!»

Зате обох лікарів вона зустрічала привітно, з щирою зацікавленістю і жваво обговорювала з ними перебіг недуги…

Якось з’явилися дами Гергардт, нащадки Пауля Гергардта, — в своїх накидках, у пласких, як тарілки, капелюшках, з торбинками, в яких вони розносили харчі вбогим. Їх просто не можна було не допустити до їхньої приятельки. Гостей залишили на самоті з хворою, і сам бог тільки знає, про що вони розмовляли, сидячи біля її ліжка. Та коли вони виходили, їхні очі й обличчя були ще ясніші, лагідніші й непроникніші, ніж досі, а в кімнаті лежала стара дама з такими ж очима й таким самим виразом обличчя, лежала тихо, зовсім спокійно, спокійніше, ніж будь-коли, дихаючи повільно й; нечутно, і на очах втрачала силу. Пані Перманедер, що буркнула вслід дамам Гергардт якесь круте слово, відразу послала по лікарів, і тільки-но вони з’явилися в дверях, як хвора невпізнанно змінилася. Вона ожила, пожвавішала, мало не підвелася в ліжку. Поява цих двох добродіїв, учених медиків, миттю вернула її до земних справ. Вона простягла їм назустріч руки й почала:

— Вітаю вас, панове! Мушу вам сказати, що сьогодні протягом дня…

Однак лікарі давно вже не мали сумніву, що запалення перекинулось і на другу легеню.

— Так, любий мій сенаторе, — визнав доктор Грабов і взяв Томаса Будденброка за руки. — Ми не змогли припинити процесу, тепер він став двостороннім, а це річ небезпечна, ви й самі знаєте, не буду вас дурити… І, мабуть, усе-таки не однаково, чи пацієнтці двадцять років, чи сімдесят, тож якби ви сьогодні знову спитали мене, чи не написати вам своєму братові Христіанові, чи не сповістити його коротенькою телеграмою, я б вам не відраджував, не поспішав би стримувати вас… Між іншим, як він поживає? З нього жартун, нівроку; він завжди мені дуже подобався… Тільки, ради бога, любий сенаторе, не робіть з моїх слів надто сумних висновків! Безпосередньої небезпеки поки що немає… Я дурний, що взагалі вжив це слово! Але за таких обставин треба завжди брати до уваги найнепередбаченіші випадки… Як пацієнткою ми вашою шановною матір’ю задоволені. Вона чесно нам допомагає, не підводить нас… Ні, це не просто компліменти, пацієнтка з неї незрівнянна! Тож не втрачаймо надії, любий мій сенаторе, не втрачаймо надії! Будемо сподіватися на краще!