Будденброки - Манн Томас. Страница 43
Пан Грюнліх налив чарку вина, підняв кришталевий ковпак і взявся до сиру, не відповівши їй ні словом.
— Любиш ти мене ще чи ні? — знову запитала Тоні. — Твоя мовчанка така неввічлива, що я дозволю собі нагадати одну сцену в нашій кімнаті з краєвидами… Тоді ти поводився зовсім інакше! Ти з перших же днів бував зі мною тільки вечорами, та й то не підводив голови від газети. Спочатку ти хоч звертав увагу на мої бажання. Але й цього давно вже немає. Ти мене занедбуєш!
— А ти? Ти мене занапащаєш.
— Я? Я тебе занапащаю?
— Так. Ти мене занапащаєш своїми лінощами, своїм прагненням мати якнайбільше служниць, своїм марнотратством…
— О, не дорікай мені моїм гарним вихованням! У батьківському домі мені це доводилось ніколи навіть пальцем поворухнути. Тепер на мене лягли обов’язки господині, і я вже звикла до них, хоч як мені було важко, але ж маю я право вимагати, щоб ти не відмовляв мені, коли я прошу в тебе найнеобхіднішого. Мій батько багатий чоловік; він не сподівався, що мені колись бракуватиме слуг…
— То почекай із третьою служницею, поки й нам щось перепаде від того багатства.
— Ти що, бажаєш батькової смерті?! Я ще раз кажу: ми заможні люди, і я не прийшла до тебе з порожніми руками…
Пан Грюнліх усміхнувся, хоч саме жував; усміхнувся зверхньо й сумно, нічого не кажучи. Це збентежило Тоні.
— Грюнліху, — вже спокійніше почала вона, — ти всміхаєшся і так загадково говориш про наші достатки… Може, наше становище не таке, як я собі думала? Тобі в чомусь не повелося? Може, ти…
Тієї миті почувся короткий, гучний стук у двері, і на норові з'явився пан Кессельмайєр.
Розділ шостий
Скинувши капелюха й пальто в передпокої, пан Кессельмайєр як приятель дому без попередження зайшов до їдальні й спинився коло дверей. Його зовнішність цілком відповідала тому описові, що Тоні зробила колись у листі до матері. Одягнений він був у чорний, вже трохи заяложений сурдут, такі самі штани, короткі й вузькі, та в білу жилетку, на якій довгий, тоненький годинниковий ланцюжок перехрещувався з шнурками від двох чи трьох пенсне. На червоному обличчі їжачилися сиві стрижені баки, що цілком затуляли щоки, лишаючи відкритими лише губи й підборіддя. Рот у нього був маленький, рухливий, смішний; на всю спідню щелепу стирчало тільки два зуби, Поки пан Кессельмайєр, засунувши руки в кишені штанів, заклопотаний, неуважний і задуманий, стояв біля дверей, ті два гострі ікла впиралися йому у верхню губу. Чорно-білий пух у нього на голові тихо ворушився, хоч не було анінайменшого протягу.
Нарешті він вийняв руки з кишень, вклонився і, відкопиливши спідню губу, на превелику силу виплутав один шнурок із клубка на грудях. Тоді одним порухом начепив пенсне на носа; скорчив чудернацьку гримасу, глянув на Грюнліха і сказав:
— Ага.
Це було улюблене Кессельмайєрове слово, і треба зазначити, що проказував він його найрізноманітнішими й дуже химерними способами: то, бувало, закине назад голову, зморщить носа, широко розтулить рота і, вимахуючи руками, тягне своє «ага» носовим голосом з металевим відтінком, що нагадує звук китайського гонга, а то, знехтувавши всіма відтінками, промимрить його коротко й ласкаво, наче мимохідь, що, мабуть, виходило ще смішніше, бо «а» він вимовляв дуже невиразно, гугняво. Сьогодні він сказав те «ага» швидко й весело, рвучко кивнувши головою, — збоку здавалося, що в нього хтозна-як радісно на серці. А все ж тому враженню не можна було довіряти, бо всі знали, що чим веселішого вдає з себе банкір Кессельмайєр, то гірший у нього настрій. Коли він, наприклад, ходив підстрибом, без кінця «агакав», то надягаючи пенсне, то знову впускаючи його, вимахував руками, не вмовкав ні на хвилину і взагалі блазнював понад усяку міру і, здавалось, не міг спинитися, можна було напевне сказати, що в серці його кипить лють.
Пан Грюнліх, примруживши очі, дивився на гостя з видимою підозрою.
— Так рано? — запитав він.
— Ага, — відповів пан Кессельмайєр і потряс червоною, зморщеною ручкою, ніби хотів сказати: «Стривай-но, зараз я тебе приголомшу!» — Мені треба з вами побалакати. І то негайно, голубе мій!
Говорив він дуже кумедно, валкував на язиці кожне слово, потім виштовхував його, над усяку потребу натужуючи рухливого беззубого рота. Звук «р» викочувався так, немов піднебіння в нього було змащене смальцем.
Пан Грюнліх дивився на нього дедалі підозріливіше.
— Прошу, заходьте, пане Кессельмайєре, — мовила Тоні. — Сідайте. Добре, що ви прийшли… Послухайте і розсудіть нас. Ми з Грюнліхом якраз оце сперечалися… Ну скажіть: потрібна трирічній дитині нянька чи ні? Га?
Та пан Кессельмайєр ніби не чув її. Він сів, роззявив якомога ширше свого малесенького рота, наморщив носа, почухав вказівним пальцем стрижені баки з таким звуком, наче шкрябав по нервах, і, сяючи невимовною втіхою, оглянув поверх пенсне елегантно накритий стіл, срібну хлібницю і етикетку на пляшці з вином.
— Грюнліх каже, — вела далі Тоні, — що я його занапащаю!
Тепер пан Кессельмайєр глянув на неї, тоді перевів очі на Грюнліха й голосно зареготав.
— Ви його занапащаєте? Ви… Його?.. О господи! Отак і сказав? Боже милий! Оце втяв! Смішно! Хтозна-як смішно! — вигукнув він, після цього пішла ціла хвиля найрізноманітніших «ага».
Пан Грюнліх совався на стільці і явно нервував. Він то закладав довгий вказівний палець за комірець, то хапливо пригладжував свої золотаві баки.
— Отямтеся, Кессельмайєре! — мовив він. — Ви що, збожеволіли? Годі вам реготати! Хочете вина? Або сигару? І чого ви, власне, регочете?
— Чого я регочу?.. Авжеж, дайте мені чарочку вина і сигару також. Чого я регочу? Отже, ви вважаєте, що ваша дружина занапащає вас?
— Вона занадто любить розкоші, — сердито відповів пан Грюнліх.
Тоні й не думала цього заперечувати. Вона спокійно відхилилася на спинку стільця, згорнула руки на оксамитових бантах халата й заявила, зухвало випнувши верхню губу:
— Атож… така я вже є. Нічого не вдієш. Це в мене від матері. Всі Крегери споконвіку були схильні до розкотів.
Так само спокійно вона могла б заявити, що має легковажну, запальну, мстиву вдачу. Сильний родовий інстинкт майже позбавляв її уявлення про вільний вибір і самостійність, тому вона з фаталістичною байдужістю приймала й визнавала всі риси своєї вдачі, не пробуючи їх тверезо оцінити, а тим паче змінити. Цілком несвідомо вона вважала, що кожна її риса, байдуже якої вартості, була спадком, родинною традицією, отже, чимось почесним, принаймні гідним пошани.
Пан Грюнліх скінчив снідати, і дим двох сигар змішався з теплим духом від груби..
— Не гасне сигара, Кессельмайєре? — запитав господар. — Бо як гасне, то візьміть іншу. Я наллю вам іще чарку вина… То ви хочете зі мною поговорити? Щось дуже нагальне й важливе?.. Потім разом поїдемо до міста… Може, вам тут занадто тепло?.. В кімнаті для курців холодніше…
Але на всі ці люб’язності пан Кессельмайєр лише махав рукою, ніби хотів сказати: «Це вам, голубе, не поможе!»
Врешті всі підвелися з-за столу. Тоні залишилася в їдальні, щоб доглянути за служницею, яка прибирала посуд, а пан Грюнліх повів свого гостя через кабінет до кімнати для курців. Він пішов попереду, похнюпивши голову й задумливо мнучи пальцями кінчик баків.
Пан Кессельмайер, загрібаючи руками повітря, почимчикував за ним.
Минуло десять хвилин. Тоні вирішила піти до салону, щоб віничком з різнобарвного пір’я змести порох з блискучого горіхового віка маленького секретера та гнутих ніжок столу, і неквапом рушила з їдальні до кабінету. Ішла спокійно, з гідністю. Мадемуазель Будденброк, ставши мадам Грюнліх, не втратила ні крихти своєї колишньої самоповаги. Трималася вона дуже рівно, ледь притискала підборіддя до шиї і дивилася на все звисока. В одній руці вона держала гарненький лакований кошик з ключами, а другу засунула в кишеню темно-червоного халата і намагалася ступати так, щоб м’яка матерія на її тілі спадала додолу довгими, гарними згортками, проте наївний, безпосередній вираз її вуст зраджував, що все те величання було чимось безмежно дитинним, ніби невинною грою.