Будденброки - Манн Томас. Страница 45

Консулові довелося пережити тяжкі, виснажливі дні. Томас почав кашляти кров’ю; пан ван дер Келлен повідомив листом про це лихо батька. Консул здав справи на свого надійного повірника і найкоротшою дорогою поспішив до Амстердама. Виявилося, що хвороба не загрожує синовому життю, проте лікарі дуже радили йому подихати теплим повітрям на півдні Франції, а оскільки так добре складалося, що принципалів син також вибирався туди на відпочинок, то обидва юнаки, тільки-но Томас трохи оклигав, вирушили разом до По.

Не встиг консул повернутися додому, як на нього звалився удар, що на короткий час захитав підвалини фірми) бременське банкрутство, через яке він зразу втратив вісімдесят тисяч марок… Як це сталося? А так, що його дисконтовані векселі, виставлені на «Бр. Вестфаль», через припинення ними виплат повернулися до фірми. Не те, щоб їх не було чим покрити: фірма негайно, не розгубившись і ні на хвилю не завагавшись, показала свою спроможність. Та все ж консулові довелося спізнати той раптовий холод, стриманість і недовіру, які звичайно викликає в банків, «приятелів» і закордонних фірм такий нещасний випадок, таке зменшення оборотного капіталу…

Ну, та він вистояв — усе зважив, залагодив, заспокоїв кредиторів, дав відсіч несподіваному лихові. І раптом у розпал боротьби, серед зливи депеш, листів, рахунків, на нього звалилася ще й ця біда: Грюнліх, Б. Грюнліх, чоловік його дочки, виявився неплатоспроможним і в довгому, плутаному, страшенно жалісному листі просив, благав, канючив позичити йому від ста до ста двадцяти тисяч марок! Консул коротко, обережно, загальними словами повідомив про це дружину, а панові Грюнліху холодно, нічого не обіцяючи, відповів, що хоче перебалакати з ним та згаданим у листі банкіром Кессельмайєром у нього вдома, і виїхав до Гамбурга.

Тоні прийняла його в салоні. Вона понад усе любила приймати гостей в оббитому брунатним шовком салоні, а тепер, хоч добре й не розуміла становища, все ж була сповнена врочистого відчуття, що йтиметься про щось дуже важливе, тому не робила винятку й для батька.

Тоні мала квітучий вигляд. Гарна, сповнена поваги, вона була одягнена в ясно-сіру, оздоблену на грудях і на манжетах мереживом сукню із збираними рукавами та круто вигнутим криноліном за останньою модою, з діамантовою брошкою біля шиї.

Добрий день, тату, нарешті я вас бачу] Як мама? Що там чути від Тома, в нього все гаразд? Прошу, роздягайтеся й сідайте, любий татку! Може, вмиєтесь і переодягнетесь з дороги? Я веліла приготувати для вас нагорі кімнату… Грюнліх також саме вдягається…

— Дай йому спокій, дитино моя, я почекаю його тут. Ти знаєш, що я приїхав на розмову з твоїм чоловіком… На дуже і дуже поважну розмову, люба моя Тоні. А пан Кессельмайєр уже тут?

— Авжеж, тату. Він сидить у кабінеті й гортає альбом…

— А де Еріка?

— Нагорі з Тінкою, в дитячій кімнаті. Вона здорова й почуває себе дуже добре. Тепер саме купає свою ляльку… звісно, без води… воскову ляльку… словом, лиш удає, що купає…

— Зрозуміло. — Консул передихнув і повів далі: — Мені здається, доню, що тобі мало що відомо про становище… про становище твого чоловіка?

Він сів в одне з крісел, що стояли круг великого столу, а Тоні примостилася біля його ніг на низенькому дзиглику з трьох складених навскіс одна на одну шовкових подушечок. Пальцями правої руки вона обережно перебирала діаманти на брошці.

— Авжеж, тату, — відповіла Тоні, — мушу вам признатися, що мені таки нічого не відомо. О боже, ви ж знаєте, яка я невігласка в таких справах. Нічого не тямлю! Недавно я дещо вчула, як Кессельмайєр розмовляв з Грюнліхом… Та потім мені здалося, що пан Кессельмайєр знову жартує… Він-бо завжди так смішно говорить. Раз чи два я вчула ваше ім’я…

— Моє ім’я? В якому зв’язку?

— Цього вже я не збагнула, тату!.. Грюнліх усі ці дні ходив насуплений… просто нестерпний, мушу сказати! До вчорашнього дня… А вчора зробився такий лагідний і все допитувався мене, чи я його люблю і чи замовлю за нього слово, коли йому доведеться щось у вас просити…

— Ох…

— Так, і ще сказав, що написав вам і що ви приїдете… Добре, що ви вже тут! Бо мені трохи лячно… Грюнліх приготував ломберний стіл… Розіклав на ньому цілу паку паперів і олівців… За тим столом ви маєте провадити нараду з ним і з Кессельмайєром…

— Послухай, доню моя, — озвався консул, гладячи її по голові. — Я хочу тебе про щось запитати, про щось важливе! Скажи мені… ти дуже любиш свого чоловіка?

— Звісно, тату, — відповіла Тоні з такою по-дитячому облудною міною, як бувало в давні часи, коли її питали: «Ти ж не будеш більше дражнити лялькарку, Тоні?»

Консул хвилинку помовчав, тоді знову запитав:

— Отже, ти його так любиш, що не могла б жити без нього… хоч би там що сталося, га? Навіть, як з божої волі його становище змінилося б і він не міг би тебе оточувати всіма цими речами? — Він повів рукою по кімнаті, обхопивши тим порухом усе: і меблі, й завіси, і позолоченого годинника, що стояв на позолоченому піддзеркальнику, і, врешті, сукню Тоні.

— Звісно, тату, — знову сказала Тоні заспокійливим тоном, до якого вона майже завжди вдавалася, коли з нею хтось розмовляв поважно.

Вона дивилася повз батька у вікно, де нечутно спадала додолу густа завіса з дрібного дощу. В очах її світилося те, що прозирає в очах дітей, коли читаєш їм казку і починаєш нетактовно пересипати її своїми власними сентенціями про мораль і обов’язок: суміш збентеження і нетерпіння, чемності й досади.

Консул, примружившись, якусь хвилину мовчки, задумливо стежив за нею. Чи він був задоволений з її відповіді? Вдома і дорогою сюди він усе вже твердо зважив…

Кожному зрозуміло, що першою і щирою думкою Йоганна Будденброка було по можливості взагалі не давати зятеві ніякої суми. Та пригадавши, з якою він, м’яко кажучи, наполегливістю сприяв цьому шлюбові, пригадавши, яким поглядом дивилась на нього Тоні, його дитина, коли прощалася після весілля, як вона запитала: «Ви задоволені мною, тату?», консул не міг опертися досить тяжкому почуттю провини перед дочкою і сказав собі, що тут вирішувати має тільки вона і більше ніхто. Він добре знав, що Тоні вийшла за Грюнліха не з кохання, але вважав за можливе, що чотири роки спільного життя і народження дитини багато що змінили, що Тоні всім серцем прихилилася до чоловіка і з поглядів християнських, а так само и життєвих відкине навіть саму думку про розлучення. «В такому разі, — міркував консул, — я повинен зглянутись на його прохання і дати яку завгодно суму». Щоправда, християнський обов’язок і жіноча гідність веліли Тоні покірно йти й у нещасті за своїм чоловіком; часом би вона справді так вирішила, то консул не почував би за собою права ні за що позбавляти її всіх тих приємностей і життєвих вигод, до яких вона звикла змалку вдома… Тоді треба було б не допустити до катастрофи і будь-що підтримати Б. Грюнліха. Одне слово, все зваживши і обміркувавши, консул дійшов висновку, що найкраще було б забрати дочку з дитиною додому, а Грюнліха кинути напризволяще. Дай боже, звичайно, щоб до такого не дійшло! Про всяк випадок консул мав напоготові статтю закону, що дозволяє розлучення, коли чоловік не може прогодувати свою дружину й дітей. Але найперше він мусив довідатись, як до цього ставиться його дочка…

— Бачу, люба моя доню, що тебе надихають добрі й похвальні почуття, — сказав він, і далі ніжно гладячи її по голові, — А все ж мені здається, що ти дивишся на речі не так, як, на превеликий жаль, треба дивитися: а саме, як на реальні факти. Я питав тебе не про те, що б ти зробила в тому чи в іншому випадку, а про те, що ти зробиш тепер, цю хвилину. Я не знаю, наскільки тобі відоме становище, не знаю, чи ти хоч здогадуєшся про нього… Тому мені доводиться взяти на себе сумний обов’язок сказати тобі, що твій чоловік змушений припинити виплату, що він більше не провадить ніяких справ… Гадаю, ти мене зрозуміла?..

— Грюнліх банкрут? — тихо запитала Тоні, ледь підвівшись і схопивши консула за руку.

— Так, доню моя, — поважно сказав він. — Ти такого не підозрівала?