Будденброки - Манн Томас. Страница 47

Йоганн Будденброк рішуче підвівся і тим порухом ніби виніс зятеві присуд: кінець.

Розділ восьмий

Обличчя пана Грюнліха було все в червоних плямах, але вбрався він якнайстаранніше. На ньому був такий самий чорний, збористий, солідний сурдут і такі самі горохові штани, як тоді, коли він уперше завітав на Менгштрасе. Він спинився похнюплений і, спустивши очі додолу, кволо сказав своїм оксамитовим голосом:

— Тату!

Консул холодно вклонився і енергійним жестом поправив краватку.

— Дякую, що ви приїхали, — додав пан Грюнліх.

— Це мій обов’язок, голубе, — відповів консул, — тільки — боюся, що нічим більше я не стану вам у пригоді.

Зять швидко зиркнув на нього і ще дужче похнюпився.

— Я чув, — повів далі консул, — що ваш банкір, пан Кессельмайєр, уже чекає на нас… Де ми будемо розмовляти? Я до ваших послуг.

— Прошу ласкаво за мною, — промимрив пан Грюнліх.

Консул Будденброк поцілував дочку в чоло й сказав:

— Іди нагору до дитини, Антонів.

Потім він разом з паном Грюнліхом, який то йшов позад нього, то забігав наперед, щоб розсунути завіси, подався через їдальню до вітальні.

Коли пан Кессельмайєр, що дивився у вікно, повернувся, чорно-білий пух у нього на голові піднявся і знову легенько опав на тім’я.

— Банкір пан Кессельмайєр… Оптовий торговець консул Йоганн Будденброк, мій тесть… — скромно і статечно відрекомендував їх один одному пан Грюнліх.

Консулове обличчя було незворушне. Пан Кессельмайєр, звісивши руки і вперши свої жовті ікла у верхню губу, вклонився і сказав:

— До ваших послуг, пане консулі Дуже потішений, що маю приємність познайомитися з вами.

— Вибачте ласкаво, що я примусив вас чекати, Кессельмайере, — сказав пан Грюнліх. Він був сама ввічливість з обома гостями.

— Перейдемо до справи? — запитав консул і озирнувся навколо, немов шукаючи чогрсь.

Господар поспішив відповісти:

— Прошу, панове…

Поки вони переходили до кімнати для курців, пан Кессельмайєр жваво запитав:

— Добре вам їхалося, пане консул? Ага, дощ? Так, тепер погана пора, багно невилазне! От якби морозець, сніжок!.. Та де там! Дощ! Болото! Гидота, просто гидота… «Що за дивак», — подумав консул.

Посеред невеличкої кімнати, оббитої темними квітчастими шпалерами, стояв досить великий чотирикутний стіл, накритий зеленим сукном. Дощ надворі припустився ще дужче. Було так темно, що пан Грюнліх відразу засвітив три свічки, які стояли на столі в срібному свічнику. На зеленому сукні були розкладені ділові листи в синюватих конвертах з печатками різних фірм і замацані, подекуди навіть понаддирані папери з прізвищами й датами. Крім того, там лежав товстий гросбух і стояло металеве письмове приладдя: чорнильниця й пісочниця з купкою тонко заструганих гусячих пер та олівців.

Кожен порух у пана Грюнліха був виважений, тактовний, стриманий, як на похороні.

— Прошу вас, любий тату, сідайте в крісло, — шанобливо мовив він. — Пане Кессельмайєре, може, ви будете такі ласкаві сісти тут?..

Нарешті всі розмістилися. Банкір навпроти господаря, а консул у кріслі з ширшого боку столу. Спинка крісла майже впиралася в двері до коридора.

Пан Кессельмайєр нахилився, відкопилив спідню губу, виплутав з клубка на жилетці одне своє пенсне й надів його, кумедно зморщивши носа і роззявивши рота. Потім з таким звуком, наче шкрябав по нервах, почухав свої стрижені баки, склав руки на колінах, кивнув у бік паперів і весело зауважив:

— Ага! Весь мотлох тут!

— Тепер дозвольте мені трохи докладніше ознайомитися з станом речей, — мовив консул і простягнув руку по гросбух.

Та раптом пан Грюнліх, ніби захищаючи книгу, простяг над нею свої довгі, помережані набряклими синіми жилами руки, що помітно тремтіли, і схвильовано вигукнув:

— Хвилинку! Одну хвилинку, тату! О, дозвольте мені спершу сказати вам кілька слів! Так, ви з усім ознайомитесь, ніщо не сховається від вашого ока… Та повірте мені: вам відкриється становище нещасної, але невинної людини! Перед вами бідолаха, що невтомно змагався з долею і все одно лишився переможений! В цьому розумінні…

— Побачимо, голубе, побачимо! — нетерпляче мовив консул, і пан Грюнліх прибрав руки, здаючись на ласку долі.

Спливали довгі хвилини тяжкої мовчанки. Троє чоловіків сиділи в тремтливому світлі свічок один біля одного, замкнуті в чотирьох темних стінах. Серед німої тиші чути було тільки шелестіння сторінок, які гортав консул. Та ще надворі шурхотів дощ.

Пан Кессельмайєр, заклавши великі пальці за вирізи жилетки, рештою тарабанив по плечах і з невимовною втіхою позирав то на одного, то на другого. Пан Грюнліх сидів рівно, не спираючись на спинку стільця поклавши руки на стіл; він понуро дивився поперед себе і тільки час від часу боязко скидав оком на свого тестя. Консул гортав гросбух, водив нігтем по стовпчиках цифр, порівнював дати і дрібно, нерозбірливо виписував олівцем на папірець якісь цифри. На його напруженому обличчі проступав переляк перед тим, що йому «відкрилося». Нарешті він поклав свою ліву руку на Грюнліхову і, приголомшений, сказав:

— Нещасна ви людина!

— Тату… — вимовив пан Грюнліх.

Дві великі сльози набігли йому на очі і по щоках скотилися в золотаві баки. Пан Кессельмайєр провів їх поглядом, сповненим величезної цікавості; він навіть трохи підвівся, витяг шию і, роззявивши рота, втупився в обличчя пана Грюнліха. Консул Будденброк був дуже схвильований. Власне горе злагіднило його серце, і він готовий був піддалися жалеві, проте швидко опанував свої почуття.

— Як це могло статися? — сказав він, сумно похитавши головою. — За якихось кілька років!

— Дурниці, — втрутився пан Кессельмайєр, що був у якнайкращому гуморі. — За чотири роки можна пречудово зійти ні на що. Коли згадати, як брати Вестфалі в Бремені ще зовсім недавно дерли носа…

Консул дивився на Кессельмайєра примруженими очима, але не бачив його і не чув. Він жодним словом не зрадив думки, що не давала йому спокою. «Чому, — недовірливо і водночас розгублено питав він сам себе, — чому все сталося саме в ці дні? Б. Грюнліх міг уже два або й три роки тому опинитися в такому становищі, як опинився тепер; це було видно з першого погляду в його папери. А тим часом він мав необмежений кредит, банки давали йому капітал, солідні фірми — такі, як сенатор Бок чи консул Гаутстікер, — підтримували всі його заходи, а його векселі ходили нарівні з готовими грішми. То чому ж саме тепер, тепер, тепер — шеф фірми «Йоганн Будденброк» добре знав, що він розуміє під тим «тепер» — сталось це остаточне банкрутство, цей загальний, ніби наперед домовлений, вияв недовір’я, цей одностайний напад на Б. Грюнліха, без ніякої поблажливості, навіть без дотримання звичайнісіньких форм ввічливості?..» Консул не був такий наївний, аби не розуміти, що після заручин Грюнліха з його дочкою добра слава фірми «Йоганн Будденброк» сприяла зятевим успіхам. Та невже Грюнліхів кредит так цілковито, так очевидно й винятково залежав, від його власного? Невже сам Грюнліх був ніщо? А відомості, які консул одержав про нього, а книги, які він особисто перевіряв?.. Та хай там хоч як воно було, а консул тепер ще дужче упевнився в своїй постанові: він навіть цальцем не кивне, щоб допомогти зятеві. Мабуть, він тоді помилився! Видно, Грюнліх зумів створити в людей таке враження, ніби він і Будденброк діють у згоді. Цю хибну думку, здається, страшенно розповсюджену, треба раз і назавжди викоренити! Кессєльмайєр також неабияк здивується. Чи має цей блазень сумління? Зразу видно: він нахабно спекулював на тому, що Йоганн Будденброк не кине напризволяще чоловіка своєї дочки, і все давав позику давно вже зубожілому Грюнліхові, беручи з нього дедалі більші, грабіжницькі відсотки…

— Байдуже, — коротко сказав він. — Перейдемо до справи. Якщо я тут як комерсант маю сказати своє слово, то, на жаль, мушу визнати: це становище людини нещасної, але й дуже винної.