Будденброки - Манн Томас. Страница 55

— Авжеж… — погодився Том.

І вони знову вернулися до заповіту: почали зачитувати, кому призначено родинну біблію, діамантові ґудзики покійного консула та інші речі… Юстус Крегер і пан Маркус залишились вечеряти.

Розділ другий

На початку 1856 року, після восьмирічної відсутності, Христіан Будденброк повернувся до рідного міста. Він приїхав із Гамбурга поштовою каретою, вбраний у жовтий картатий костюм, в якому безперечно було щось тропічне, привіз із собою носа меч-риби, велику цукрову тростину і з напівзбентеженим, напівповажним виглядом прийняв материні обійми.

Такий самий вигляд був у нього й другого дня, коли перед обідом уся родина вирушила на кладовище коло міської брами, щоб покласти вінок на консулову могилу. Вони стояли один біля одного на засніженій стежці перед великою плитою, де імена тих, хто під нею спочивав, кільцем оточували вирізьблений на камені родинний герб, перед рівним мармуровим хрестом, поставленим край невеличкого гаю, по-зимовому голого, — всі, крім Клотільди, що поїхала в «Непривітне» доглядати хворого батька.

Тоні поклала вінок на те місце, де свіжими золотими літерами було викарбуване ім’я її батька, і, не зважаючи на сніг, стала навколішки біля могили й почала тихо молитися; її чорний серпанок майорів на вітрі, а широка сукня мальовничими згортками спадала довкола ніг. Бог його святий знає, скільки в її позі було горя й побожності, а скільки кокетства гарної жінки. Томас не мав настрою міркувати про це. Зате Христіан позирав на сестру із змішаним виразом іронії і занепокоєння, ніби хотів запитати: «Невже ти викрутишся? Невже тобі, не соромно буде, як ти підведешся? Неприємне становище!»

Тоні перехопила його погляд, коли підводилася, але нітрохи не збентежилась. Вона закинула голову, поправила серпанок та сукню і, сповнена гідності, впевнено рушила до виходу, що дало Христіалові видиму полегкість.

Якщо покійний консул з своєю мрійливою любов’ю до бога й спасителя був перший у роду, що пізнав і плекав у собі такі небуденні, неміщанські, витончені почуття, то його сини, мабуть, були перші з Будденброків, що соромилися і навіть боялися відвертого й наївного вияву цих почуттів. Томас, напевне, болючіше й тяжче сприйняв смерть свого батька, ніж, скажімо, його дід прадідів скін. І все-таки він не опускався навколішки біля могили, не заходився плачем, як дитина, похилившись головою на стіл, що часто траплялося з його сестрою Тоні, і він не знав, де датися, коли мадам Грюнліх, пускаючи сльозу, між печенею і десертом починала гучними словами вихваляти вдачу покійного батька. Такий гвалтовний вибух почуттів він зустрічав поважною, тактовною мовчанкою і тільки стримано кивав головою… А якраз тоді, коли ніхто не згадував і не думав про небіжчика, Томасові очі поволі наповнювалися слізьми, хоч вираз обличчя в нього не мінявся.

Інакше поводився Христіан. Коли сестра починала наївно, по-дитячому звіряти свої жалі, він не міг спокійно всидіти: то нахилявся над тарілкою, то відвертався, ніби хотів десь сховатися, то перебивав її тихим страдницьким: «Боже мій… Тоні!», — і його довгий ніс збирався в безліч зморщок.

Так, він ставав неспокійний і ніяковів, коли заходила мова про небіжчика, ніби уникав і боявся не тільки неделікатного вияву глибоких, священних почуттів, а й самих тих почуттів.

Ніхто не бачив, щоб він пролив бодай одну сльозу за батьком. І цього це можна було пояснити самою тільки довгою розлукою. Та найдивовижніше було те, що він, хоч як не любив таких розмов, часто відводив убік сестру Тоні й примушував її докладно розказувати про всі події того страшного дня, коли помер батько: мадам Грюнліх була найкращою оповідачкою.

— То він був жовтий? — уп’яте допитувався Христіан. — Що саме крикнула служниця, як прибігла до вас?.. Отже, він був зовсім жовтий?.. І вже нічого не міг вимовити, поки й помер? А що казала служниця? Що йому лише стало сили видавити з себе: «У-а… уа»?

Христіан замовкав, надовго замовкав, тільки швидко й напружено водив маленькими, глибоко посадженими очима по кімнаті.

— Жахливо, — раптом казав він, підводячись, і видно було, що в нього аж мурашки пробігають по тілі.

Він починав ходити з кутка в куток, в очах його світився неспокій і задума, а Тоні дивувалася, що її брат, який з незбагненної причини ніби соромився, коли вона вголос оплакувала батька, в моторошному забутті міг гучно наслідували батьків передсмертний стогін, про який на превелику силу допитався в служниці Ліни.

Христіан за ці роки аж ніяк не став кращий на вроду. Він був сухорлявий і блідий. Шкіра туго напиналася на його черепі, між кістлявими щоками стирчав великий, горбуватий, гострий ніс, чуб на голові вже помітно порідщав. Шию він мав тонку й задовгу, а ноги худі й криві… Мабуть, найдужче на нього вплинуло перебування в Лондоні, а оскільки у Вальпарайсо він також спілкувався переважно з англійцями, то у всьому його зовнішньому вигляді був якийсь англійський дух, що навіть йому личив. Той дух відчувався у зручному крої та в міцному крамі його костюма, в солідній елегантності його широконосих черевиків і в тому, як понуро нависали над устами його густі рудуваті вуса. Навіть у руках, з бляклою, пористою шкірою, як у людей, що довго жили в гарячому кліматі, з круглими, коротко обрізаними чистими нігтями, було щось незбагненно англійське.

— Скажи-но мені, — запитав він зненацька Тоні, — чи ти знаєш таке відчуття… Його важко описати… ну, як ковтнеш твердий шматок, а тоді болить уся спина, згори аж донизу? — Його ніс знову весь зібрався в зморшки.

— Знаю, — відповіла Тоні, — це часто буває. Тоді треба ковтнути води…

— Так? — перепитав він невдоволено. — Ні, мабуть, ми маємо на увазі не те саме. — І по обличчю йому перебігла тінь неспокою і тривоги…

Христіан перший у домі почав дозволяти собі вільний настрій і забувати про жалобу. Він не розучився наслідувати покійного Марцелюса Штенгеля і часом перекривляв його цілими годинами. Якось він за столом спитав про, міський театр — чи є в ньому добра трупа, що саме там ставлять…

— Не знаю, — відповів Том з перебільшеною байдужістю, щоб приховати своє роздратування. — Мене тепер таке не цікавить.

Проте Христіан не звернув ніякої уваги на його тон і заходився розповідати про театр:

— Не можу вам навіть сказати, як я люблю театр! Уже саме це слово робить мене просто щасливим… Не знаю, чи комусь із вас відоме, таке почуття? Я міг би годинами сидіти й дивитися на спущену завісу… І так би тішився, як, бувало, в дитинстві, коли ми заходили до цієї кімнати по різдвяні подарунки… А чого варта вже та хвилина, коли в оркестрі починають настроювати інструменти! Я б навіть задля самого цього ходив до театру. Та найдужче мені подобаються любовні сцени… Декотрі коханки вміють так гарно тримати голову коханця обома руками… Взагалі, актори… У Лондоні, та й у Вальпарайсо, я часто бував в їхньому товаристві. Спершу я навіть пишався, що можу так по-простому розмовляти з ними. В театрі я стежу за кожним їхнім порухом… Це дуже цікаво! Людина каже своє останнє слово, спокійно обертається і повільно, впевнено йде зі сцени, нітрохи не бентежачись, хоч знає, що весь театр дивиться їй услід… Як вони так можуть! Раніше мені страх як хотілося попасти за лаштунки, а тепер я там, можна сказати, почуваюся наче вдома. Уявіть собі, якось в опереті — це було в Лондоні — підняли завісу, коли я ще стояв на сцені… Я розмовляв з міс Вотерклоз… з такою собі панною Вотерклоз… прегарною дівчиною! Одне слово, раптом переді мною відслонилася зала… Господи, не знаю, як я вже й зійшов з тієї сцени!

З усіх, хто сидів коло столу, тільки мадам Грюнліх засміялася; але Христіан водив очима по кімнаті і провадив далі. Він розповідав про англійських співачок з кав’ярень, про одну даму, що виступала в напудреній перуці і, стукаючи довгою палицею в підлогу, співала пісеньку «That’s Maria!».

— Марія — це, бачите, найостанніша з усіх… Скажімо, вчинила якась жінка найбільший гріх: that’s Maria! Марія — найгірша серед найгірших, розумієте… Втілення розпусти…