Будденброки - Манн Томас. Страница 82

Таку промову виголосила Тоні. Потім, знеможена, знову опустилася в крісло, стиснула рукою підборіддя і втупилась у вікно.

Консул стояв перед нею переляканий, схвильований, майже приголомшений, і мовчав. Тоді зітхнув, звів руки й знову безсило опустив.

— Так, тут нічого не вдієш! — тихо мовив він, повільно обернувся на підборі й рушив до дверей.

Тоні дивилася йому вслід із тим самим виразом, яким його зустріла: болісним і ображеним.

— Томе, — озвалася вона, — ти сердишся на мене?

Він тримався однією рукою за округлу клямку, а другою втомлено відмахнувся:

— Ох, ні. Анітрохи.

Тоні простягла до нього руку й схилила голову на плече.

— Ходи сюди, Томе… Твоїй сестрі не дуже повелося в житті. Все на неї валиться… І нема тепер, мабуть, нікого, хто б за неї заступився…

Консул вернувся й узяв її за руку: не дивлячись на неї, якось збоку, мляво і байдуже.

Раптом верхня губа Тоні затремтіла.

— Тепер тобі доведеться самому працювати, — сказала вона. — З Христіана, здається, не буде пуття, а мені тепер кінець… Я вже своє віджила, нічого більше не втну… Так, вам доведеться вже взяти мене нахлібницею, нікому не потрібну ланку. Я все сподівалася, що хоч трохи тобі до1 поможу, Томе. Тепер ти мусиш сам дбати, щоб ми, Будденброки, утримали своє місце… Хай тобі бог помагає.

Дві сльозини, великі, чисті, дитячі сльозини покотилися по її щоках, де вже починали позначатися зморшки.

Розділ одинадцятий

Тоні не сиділа склавши руки. Сподіваючись, що вона заспокоїться, вгомониться, передумає, консул тим часом вимагав від неї тільки одного: щоб вона поводилась тихо і не виходила з дому, а також нікуди не пускала Еріку. Все могло ще скінчитися добре. Насамперед ні про що не повинне було знати місто. Родинний четвер відмінено.

Але наступного ж дня після приїзду пані Перманедер на Менгштрасе з’явився адвокат, доктор Гізеке, якого вона запросила туди листом. Тоні зустріла його сама в середній кімнаті на другому поверсі, поряд з коридором, де було напалено і де вона, невідомо навіщо, поставила на великому столі чорнильницю й старанно порозкладала пера, олівці та цілі стоси великих аркушів білого паперу, принесеного з контори. Обоє вони посідали в крісла.

— Пане доктор! — озвалася Тоні, схрестивши руки, закинувши голову і звівши очі на стелю. — Ви знаєте життя і з власного досвіду і завдяки своєму фахові — я буду говорити з вами відверто!

І вона звірила йому все, що сталося з Бабет, а потім у спальні. Вислухавши її, доктор Гізеке заявив, що, на жаль, ні прикрий випадок на сходах, ані лайка на її адресу, яку вона відмовляється повторити, не дають достатньої підстави для розлучення.

— Гаразд, — сказала вона. — Дякую вам.

Тоді попросила перерахувати всі передбачені законом підстави для розлучення і уважно, з великим зацікавленням вислухала цілу лекцію про юридичне обгрунтування права на посаг, «після чого велично й приязно попрощалася з доктором Гізеке.

Потім Тоні спустилася вниз і примусила консула піти з нею до його кабінету.

— Томасе, — сказала вона, — прошу тебе негайно написати тому чоловікові… мені не дуже хочеться називати його прізвище. Щодо моїх грошей, то я вже якнайдокладніше все з’ясувала. Нехай він пояснить свою поведінку. Так чи інакше, а мене він більше не побачить. Якщо він згоден на законне розлучення, то добре: тоді зажадаємо від нього звіту і повернення мого dos [63]. Якщо ж він відмовиться, то також не варто втрачати надії, бо скажу тобі ось що, Томе: хоч юридично Перманедер вважається власником мого dos, — звичайно, з цим треба погодитись! — але фактично і я, хвалити бога, маю на нього деяке право…

Консул ходив по кабінету, заклавши руки за спину, і сердито здвигав плечима, бо слово «dos» Тоні вимовляла з неймовірно гордим виразом.

Він не має часу. В нього роботи по самі вуха. Нехай вона, мовляв, трохи потерпить і ще не раз і не два все обміркує й зважить! Найперше, мабуть, таки завтра, йому доведеться поїхати до Гамбурга на зустріч з Христіаном, на неприємну розмову з ним. Христіан попросив листом підтримки, допомоги; і матері довелося взяти гроші з його майбутнього спадку. Його справи були в жалюгідному стані, і хоч він постійно відчував фінансову скруту, а все ж по-королівському розважався в ресторанах, у цирку та в театрах і взагалі, як видно з виявлених тепер боргів, що їх він зміг наробити завдяки добрій славі свого імені, жив набагато розкішніше, ніж дозволяли його достатки. На Менгштрасе, в клубі і в цілому місті знали, хто найдужче до цього спричинився: така собі Аліна Пуфогель, самітна дама, мати двох гарненьких дітей. Серед гамбурзького купецтва не тільки Христіан Будденброк підтримував з нею близькі стосунки, що, як і всім, дорогенько йому коштували…

Одне слово, консул мав доволі неприємностей і без Тониної метушні з розлученням, а їхати до Гамбурга треба було негайно. До того ж він сподівався, щр Перманедер найближчим часом сам нагадає про себе…

Консул поїхав, а повернувся похмурий і сердитий. Та оскільки з Мюнхена й досі не прийшло жодної звістки, він вирішив, що мусить зробити перший крок. Він написав листа, холодного, ділового і трохи зверхнього: безперечно, Антонія в спільному житті з Перманедером зазнала тяжкого розчарування… Навіть якщо не вдаватися в подробиці, то треба визнати, що вона не знайшла сподіваного щастя в цьому шлюбі… Кожній тверезій людині видасться справедливим її бажання розірвати ці стосунки… На жаль, вона вирішила не вертатися до Мюнхена і твердо стоїть на своєму… Далі йшло питання, як ставиться до цієї справи Перманедер.

Напружене чекання… І ось надійшла відповідь.

Відповідь, якої ніхто не сподівався — ні доктор Гізеке, ні пані Елізабет, ні Томас, ні навіть сама Антонія. Перманедер просто погодився на розлучення.

Він, мовляв, щиро жалкує, що так сталося, але шанує бажання Антонії, бо сам бачить, що вони «не спарувалися». Якщо їй було з ним погано, нехай спробує забути й вибачити йому… А що він, мабуть, ніколи більше не побачить ні її, ні Еріки, то бажає їм обом усього найкращого… Алоїз Перманедер.

Далі йшла Дописка, в якій він погоджувався негайно вернути посаг. Він, мовляв, і з тими грошима, що сам має, не бідуватиме. Нема чого довго тягти, ніяких справ ліквідовувати йому не треба, з будинком він зробить, що сам знає, а належну суму зразу ж може переслати…

Тоні була майже присоромлена, і вперше їй захотілося похвалити пана Перманедера за те, що він байдужий до грошей.

Тепер знову прийшла черга діяти докторові Гізеке. Він зв’язався з Тониним чоловіком, щоб домовитись про офіційну причину розлучення. Спинилися на «взаємній, непереборній відразі», і почався процес — другий процес Тоні з приводу розлучення, і за його просуванням вона стежила дуже пильно, із знанням справи і з величезним запалом. Вона говорила про нього скрізь і всюди, аж консул не раз сердився. Вперше вона не могла поділяти братових турбот. Вона була заполонена такими словами, як «наслідки», «прибутки», «надходження», «складові частини посагу», «дотичні статті», і велично сипала ними на кожному кроці, закинувши голову й ледь звівши плечі. З усіх пояснень доктора Гізеке на неї найбільше враження справив параграф про «скарб, який може бути знайдений на землі, одержаній у посаг, і який на випадок розлучення як складова частина посагу має бути повернений», Про той неіснуючий скарб Тоні розповіла всім: Іді Юнгман, дядькові Юстусові, нещасній Клотільді, дамам Будденброк із Брайтештрасе, які, до речі, дізнавшись про Тонину халепу, згорнули руки на колінах і перезирнулися, занімілі з подиву, що доля їм послала ще й таку радість, Терезі Вайхброт, у якої знову вчилася Еріка Грюнліх, ба навіть сердешній мадам Кетельсен, що з багатьох причин анічогісінько не втямила…

Нарешті настав день, коли суд виніс ухвалу про розлучення. І Тоні виконала останню формальність: попросила в Томаса родинні папери і власноручно записала в них цю подію… Тепер лишалося звикати до нового становища.