Будденброки - Манн Томас. Страница 84

А хто другий кум? Хто цей білий, як голуб, поважний старий добродій у високо зав’язаній краватці і в чорному сурдуті м’якого сукна, з задньої кишені якого виглядає кінчик червоної хусточки? Він сидить у найзручнішому кріслі, схилившись на ціпок. Це бургомістр доктор Евердік. Яка подія! Перемога! Багато хто не розуміє, як це могло статися. Господи боже, така далека рідня! Будденброки притягли, мабуть, старого за чуба… І. справді, консул разом з мадам Перманедер вдалися до хитрощів, до невеличкої інтриги. Власне, першої радісної хвилини, коли з’ясувалося, що матері й дитині вже не загрожує ніяка небезпека, це ще був просто жарт.

— Хлопчик, Тоні! Тепер можна кликати в куми хоч і самого бургомістра! — вигукнув консул.

Але Тоні вхопилася за цю ідею і поставилась до неї дуже поважно. Потім і сам консул добре її обміркував і вирішив спробувати. Почали вони з дядька Юстуса; той послав свою жінку до її братової, дружини торговця деревом Евердіка, якій, у свою чергу, довелося трохи «підготувати» старого свекра. Справу довершив шанобливий візит Томаса Будденброка до голови міста…

Та ось годувальниця знімає чепчика з голови дитини, пастор обережно виливає дві чи три краплі із срібної, позолоченої всередині мисочки на ріденький чубчик малого Будденброка й повільно, з притиском вимовляє імена, якими його охрещено: Юстус, Йоганн, Каспар. Потім проказує коротку молитву, і родичі підходять поцілувати в чоло тиху, байдужу істоту і побажати їй щастя… Тереза Вайхброт підступає остання, і годувальниці доводиться трохи нахилити до неї немовля; зате Зеземі обдаровує його аж двома дункими поцілунками, і між першим та другим проказує:

— Люба моя дитено!

Через три хвилини гостей уже частують солодощами в салоні й у вітальні. Пастор Прінгсгайм, у довгому церковному уборі, з-під якого виглядають широкі, начищені до блиску черевики, і в жабо, також тут; він спиває холодні вершки з гарячого шоколаду і з прояснілим обличчям провадить веселу, жваву розмову, що, за контрастом з його проповіддю, справляє на всіх величезне враження. Кожен його порух ніби каже: «Дивіться, я можу забути про свій сан і стати звичайним веселим мирянином!» Прінгсгайм чоловік спритний і вміє кожному сподобатись: із старою пані Елізабет він трохи масноязикий, з пані Перманедер — ласкавий, лукаво-жартівливий, а з Томасом і Гердою — світський балакун. Мало не кожне слово в нього підсилене округлим жестом… Час від часу він отямлюється, згортає на колінах руки, закидає голову, нахмурює брови й прибирає суворого виразу. А як сміється, то хапливо, з присвистом, затягує крізь зуби повітря.

Раптом з коридора долинає гомін, сміх слуг, і в дверях з’являється незвичайний вітальник — Гроблебен. Гроблебен, у якого на кінчику кістлявого носа вічно, за всякої пори року, висить довгаста крапля і ніколи не падає. Це робітник з консулових комор. Він має в господаря ще й підробіток — рано-вранці приходить на Брайтештрасе, збирає виставлене за дверима взуття і чистить його в переході внизу. Та на родинні свята Гроблебен з’являється ошатно вбраний, з квітками, крапля гойдається в нього під носом, і він плаксивим, масним голосом виголошує промову, після чого дістає винагороду. Але приходить він не тому!

На ньому чорний сурдут — з консулового плеча, — чоботи, намащені дьогтем, і синій вовняний шарф, обмотаний круг шиї. В руці, худій, червоній руці, він тримає великий букет бляклих, уже трохи переквітлих троянд, що помалу осипаються на килим. Він блимає маленькими запаленими очима і, мабуть, нічого не бачить… Він спиняється в дверях, тримаючи перед собою троянди, і відразу починає промову. Пані Елізабет після кожного слова підбадьорливо киває йому і часом помагає якою реплікою, консул дивиться на нього, звівши біляву брову, а дехто, наприклад, пані Перманедер, затуляє хусточкою рота.

— Я бідний чоловік, шановне панство, але маю чутливе серце, і коли в домі господаря мого консула Будденброка радість і щастя, то я й собі радію всією душею, бо завше бачив від нього саму тільки ласку. Отож я й прийшов від щирого серця привітати пана консула, і ласкаву пані, і всю достойну родину, і хай дитина росте здорова, бо ви заслужили того перед богом і людьми, таких хазяїв, як консул Будденброк, не багато знайдеться, він має добре серце, і господь за все йому віддасть…

— Добре, Гроблебене! Гарно сказано! Щиро вам дякую! Але нащо було купувати троянди?

Проте Гроблебен ще не скінчив, він натужує свій плаксивий голос і пересилює консула:

— … господь за все йому віддасть, кажу, йому і його достойній родині, як прийдуть ті часи, що ми станемо перед його святим престолом, бо колись ми всі підемо в могилу, і бідні, й багаті, така його свята воля і присуд, тільки одного покладуть у гарну лаковану труну з дорогого дерева, а іншого — в старий короб. Але всі ми порохом будемо… геть усі…

— Отакої, Гроблебене! В нас хрестини, а ви про смерть!..

— А це вам квіточки від мене, — докінчує Гроблебен.

— Дякую, Гроблебене! Ого, який букет! Нащо було так витрачатися! А такої промови я вже давно не чув!.. Нате, пригостіться собі на здоров’ячко! — Консул кладе Гроблебенові руку на плече і дає йому таляр.

— А це від мене, голубе! — мовить пані Елізабет. — Чи любите ви господа нашого Христа?

— Цілою душею, пані, щира правда!..

Гроблебен одержує таляр від неї, а тоді ще й третій, від мадам Пєрманедер, після чого, кланяючись, відступає до дверей і в задумі забирає назад свої троянди, ті, що не встигли. осипатись на килим…

Та ось підводиться бургомістр, консул веде його до карети, і це стає ніби знаком для інших гостей, — адже Герда Будденброк ще не цілком здорова. В покоях западає тиша. Пані Елізабет, Тоні з Ерікою та мамзель Юнгман прощаються останні.

— Ага, Ідо, — каже консул, — я собі подумав… та й мама погодилась… Ви всіх нас вигляділи, і як малий Йоганн трохи підросте… Тепер у нього є ще годувальниця, але потім треба буде виховательки… Чи не перейшли б ви тоді до нас?

— Перейду, пане консул, коли ваша дружина згодна…

— Герда схвалює цей план, отже, всё домовлено.

Вже від дверей пані Перманедер ще раз вертається, обнімає брата, цілує в обидві щоки й каже:

— Це чудовий день, Томе! Я вже багато років не була така щаслива, як нині. Ми, Будденброки, дякувати богу, ще не занепали на силі! Глибоко помиляється той, хто думає інакше! Тепер, коли на світі є малий Йоганн, — як добре, що ми його назвали Йоганном! — тепер, здається мені, для нас настануть нові часи!

Розділ другий

Того ж таки вечора, о пів на десяту, Христіан Будденброк, власник фірми «Г.-Х.-Ф. Бурместер і компанія», тримаючи в руці свого модного сірого капелюха й жовтий ціпок з погруддям черниці замість головки, зайшов до вітальні свого брата, де той разом з Гердою щось читав.

— Добрий вечір, — привітався Христіан. — Слухай, Томасе, мені треба негайно поговорити з тобою… Вибач, Гердо… Дуже нагальна справа, Томасе.

Вони спустилися вниз, до темної їдальні. Консул засвітив одну з газових ламп на стіні й пильно глянув на брата. Він не сподівався нічого доброго від тієї розмови. Вдень він не мав нагоди поговорити з Христіаном, тільки встиг привітатися, але на хрестинах пильно стежив за ним і помітив, що той незвично поважний і чимось стривожений, під час проповіді пастора Прінгсгайма навіть чомусь вийшов з зали й довго не вертався… Томас не написав братові жодного рядка відтоді, як у Гамбурзі передав йому на сплату боргів десять тисяч марок у рахунок майбутнього спадку. «Живи так і далі, — сказав він тоді, — то скоро розтринькаєш усе, що маєш. Сподіваюся, що відтепер стежки паші не часто схрещуватимуться. Останні роки ти надто зловживав моєю прихильністю…» Що його тепер пригнало? Мабуть, щось справді незвичайне…

— Ну? — запитав консул.

— Я більше не можу, — заявив Христіан, опускаючись боком на один із стільців з високими спинками, що стояли круг столу, і затискаючи худими коліньми капелюх і ціпок.