Квентін Дорвард - Скотт Вальтер. Страница 11

Він накинувся на рагу, і блюдо відразу спорожніло; далі він атакував могутній пиріг, глибоко врізавшись у його нутро, і, приправляючи все це великою чаркою вина, повертався до своєї роботи знову й знову, дивуючи господаря і розважаючи дядька П'єра.

Цей останній справді (мабуть тому, що зробив добре діло) був дуже задоволений апетитом молодого шотландця; і коли, нарешті, побачив, що той уже почав пересичуватись, знов підохочував його до їжі, наказуючи принести ще різні печива, що могли йому спасти на думку, й всілякі інші ласощі, щоб збудити в юнака апетит. Поки дядько П'єр так розважався, обличчя його виявляло щось подібне до доброго настрою, на ньому з'явилась навіть якась не властива йому добродушність. Літні люди майже завжди відчувають симпатію до радощів юності й до її занять, якщо їхній розум не потьмарюється заздрістю до молодого віку.

Отже, Квентін Дорвард, хоча й був захоплений цією приємною працею, не міг не спостерегти, що обличчя його співрозмовника, яке спочатку здалося йому таким огидним, поступово, під впливом вина Золотого узбережжя, полагіднішало. Він почав по-дружньому докоряти дядькові П'єру, що той лише розважається, сміючись з його апетиту, але сам нічого не їсть.

— Я виконую накладену на мене покуту, — відповів дядько П'єр, — і нічого, крім невеликої кількості варення та склянки води, не можу їсти до полудня. Скажіть тій дамі, — додав він, звертаючись до господаря заїзду, — щоб вона принесла мені закусити.

Господар пішов з кімнати, а дядько П'єр промовив:

— Ну, виконав я обіцянку нагодувати тебе сніданком?

— Це найкращий сніданок, який мені будь-коли доводилося їсти, — сказав юнак, — від того часу, як я залишив Глен-Гулакін.

— Глен?.. Як ти сказав? Глен… Чи не збираєшся ти викликати диявола такими довгохвостими словами?

— Глен-Гулакін, — добродушно відповів Квентін, — що означає Комарине міжгір'я. Це назва нашої старої дідизни. Ви купили собі право сміятися з того, що я кажу, отже, смійтеся, будь ласка.

— У мене й на думці не було ображати тебе, — мовив старий, — але коли вже тобі так подобається цей сніданок, то скажу, що шотландські лучники королівської гвардії мають такий самий або навіть кращий щодня.

— Нема нічого дивного, — сказав Дорвард, — бо якщо вони цілу ніч замкнені в ластів'ячих гніздах, то ранком голодні як вовки.

— І скільки завгодно всього, щоб вдоволити свій апетит, — сказав дядько П'єр. — Їм не треба, як бургундцям, вибирати між голою спиною і порожнім шлунком. Вони одягаються, як графи, і бенкетують, як абати [35].

— Тим краще для них, — сказав Дорвард.

— А чому б і тобі не стати на службу? Твій дядько, насмілюся сказати, міг би взяти тебе, як тільки трапиться нагода. І слухай, що я тобі скажу на вухо: я сам певною мірою зацікавлений у цьому і міг би допомогти тобі. Я гадаю, ти вмієш їздити на коні так само добре, як і стріляти з лука?

— З нашого роду ніхто не поступиться найкращому вершникові, який будь-коли ставив ногу в стремено. Я, звісно, міг би прийняти вашу ласкаву пропозицію, але зважте ось на що: і їжа і вбрання, звичайно, необхідні речі, проте в моєму становищі люди більше захоплюються думками про честь, про кар'єру й відважні подвиги на війні. Ваш король Людовік — благослови його боже — друг і спільник Шотландії, але він весь час сидить у цьому замку або тільки переїжджає з однієї фортеці до другої і здобуває міста й провінції, ведучи переговори, а не б'ючись на полі бою. Що ж до мене, то я поділяю думку Дугласів [36], які завжди віддавали перевагу вільному полю, бо воліли слухати співи жайворонка, а не писк мишей.

— Хлопче, — сказав дядько П'єр, — не поспішай осуджувати вчинки державців. Людовік шанує кров своїх підданих і не береже своєї власної. Він хоробра людина і довів це в бою при Монлері.

— Авжеж, але це було років з дванадцять тому або й більше, — відповів юнак. — Я охоче служив би державцю, слава якого була б така ж блискуча, як і його щит, і який би завжди був першим на полі бою.

— Чому ж ти не залишився в Брюсселі на службі у герцога Бургундського? Він би щодня давав можливість переламати тобі кістки й навіть сам зробив би це, особливо, коли б почув, що ти відлупцював його лісника.

— Це правда, — сказав Квентін. — Що ж, видно, моя нещаслива доля зачинила передо мною двері на цьому шляху.

— Зовсім ні, є ще сила інших головорізів, в яких божевільні юнаки можуть знайти собі службу, — сказав дядько П'єр. — Що ти скажеш, наприклад, про Гійома де ля Марка?

— Як! — вигукнув Дорвард. — Служити Бородачеві, служити Арденському Вепрові — отаманові грабіжників і вбивць, який цінує людське життя не дорожче ніж свій габардиновий плащ і який вбиває прочан і попів, мов якихось ландскнехтів чи лучників? Це навіки заплямувало б герб мого батька.

— Гаразд, моя юна гарячко, — заперечив дядько П'єр, — коли ти вважаєш цього Вепра за безсовісну людину, то чому б тобі не піти до молодого герцога Гельдернського? [37]

— Тобто до самого біса, — спалахнув Квентін. — Скажу вам по секрету — він занадто важкий для землі, щоб вона довго його носила, і пекло вже накидає на нього оком. Кажуть люди, що він тримає свого батька в тюрмі і навіть б'є його — можете уявити собі?

Дядько П'єр, здавалося, був трохи збентежений тим наївним жахом, з яким молодий шотландець говорив про синівську невдячність, і відповів йому на це:

— Ти ще не знаєш, юначе, якими недовговічними бувають кровні зв'язки серед знатпих людей. — Потім, змінивши тон, додав жартівливо — Крім того, коли герцог і побив свого батька, то ручуся, що й батько колись бив його. Отже, це не більше, як розплата за давню кривду.

— Дивно мені чути такі слова від вас, — сказав шотландець, почервонівши від обурення. — З таким сивим волоссям, як ваше, не годилося б жартувати з таких речей. Якщо старий герцог і шмагав свого сина в дитинстві, то, виходить, мало шмагав його, бо краще було б цьому сину померти під різкою, ніж залишатися жити такою потворою на сором усьому християнському світу.

— Мені здається, — сказав дядько П'єр, — що, підходячи з такою міркою до характеру кожного сюзерена й воєначальника, краще самому собі стати отаманом, бо де ж такому мудрому знайти собі воєначальника, гідного командувати ним?

— Ви глузуєте з мене, дядьку П'єр, — сказав юнак добродушно, — і, мабуть, маєте рацію. Але ви не згадали ще одного досить хороброго воєначальника, який також має відважне військо й під командою якого кожна порядна людина могла б служити із спокійною совістю.

— Не можу здогадатися, про кого ти кажеш.

— Та невже? Звичайно, про того, хто, немов Магометова труна (будь він проклятий, цей Магомет), висить поміж двома магнітами, про того, кого не можна назвати ні французом, ні бургундцем, але хто, утримуючи рівновагу поміж цими обома, змушує їх боятися і служити собі, хоч вони великі государі.

— І все ж таки не можу здогадатися, про кого ти кажеш, — повторив дядько П'єр задумливо.

— Хіба? Кого ж я можу мати на думці, крім благородного Людовіка Люксембурзького, графа де Сен-Поль [38], ясновельможного коннетабля [39] Франції? Він з своєю відважною маленькою армією зумів відстояти власні володіння і тепер держить свою голову так високо, як сам король Людовік або герцог Карл, балансуючи між ними, наче хлопчик, що стоїть посередині дошки, тим часом як двоє інших гойдаються на її краях [40].

— І через те йому загрожує небезпека найгіршого падіння, — сказав дядько П'єр. — Ось послухай мене, мій молодий друже. Якщо ти вважаєш грабіжництво за таку велику провину, то чи знаєш ти, «що граф де Сен-Поль був першим, хто подав приклад підпалювати села й спустошувати країну в часи війни? До цього ганебного спустошення, що він учинив, вороги щадили беззахисні міста й села, які віддавалися на милосердя переможців.