Квентін Дорвард - Скотт Вальтер. Страница 9

Перед другим муром був ще другий рів. Третій проведено поміж другим і третім, останнім, муром. Край муру на всьому протязі був оточений залізним частоколом, який мав те саме призначення, що й так звані шво-де-фриз [26] у сучасній фортифікації. Верхівка кожного кола була розщеплена на окремі зубці, що робило всяку спробу перелізти через частокіл просто самогубством.

З-за останнього, внутрішнього, муру видно було самий замок-фортецю, що являв собою групу будівель різних періодів, тісно розташованих й пов'язаних в єдине ціле стародавньою баштою. Башта була старіша за всі будівлі і, мов чорний ефіопський велетень, здіймалася високо в небо. Вузенькі отвори бійниць, де-не-де пробиті замість вікон, справляли таке неприємне враження, яке ми відчуваємо, дивлячись на сліпу людину. Інші будівлі навряд чи краще були пристосовані до вимог культурного життя: їхні вікна виходили на внутрішній замкнений двір, отож зовні замок більш скидався на тюрму, ніж на палац. Король, який був тоді при владі, навіть посилив такий ефект, бо, добудовуючи палац, звелів брати цеглу найтемнішого кольору, темний пісковик і сажу, змішану з глиною, щоб надати всьому замкові одноманітного відтінку далекої старовини: як і всі підозріливі люди, він приховував свою підозріливість.

Ця потворна фортеця мала лише один вхід, принаймні Дорвард помітив тільки одні ворота, які були в центрі першого зовнішнього муру, де стояли дві велетенські башти. Він міг побачити також неодмінні для цих башт речі: опускні грати і звідний міст; грати були опущені, а міст піднятий. Подібні вхідні башти можна було помітити на другому й третьому обвідному мурі, але не на одній лінії з першим входом, бо прохід не прорізував усіх трьох мурів навпростець. Навпаки, хто заходив до замку, той мусив іти ще приблизно п'ятнадцять туаз поміж першим і другим муром під загрозою бути обстріляним з обох мурів, коли намір його був ворожий. І знову, пройшовши другий мур, він мусив ще настільки ж відхилитися від прямої лінії, щоб досягти воріт третього внутрішнього муру. Отже, щоб дістатися до замкового двору, треба було перейти два вузькі і небезпечні дефіле [27] під фланговим обстрілом артилерії і зламати одні за одними аж троє воріт.

Прибувши з країни, так само спустошеної війною з чужоземцями і внутрішніми феодальними чварами, — з країни, де були гори, прірви, гірські потоки й багато створених самою природою укріплених позицій, юний Дорвард чимало знав про мистецтво оборони. Але він щиро визнав перед своїм супутником, що ніколи не гадав, щоб військове мистецтво могло зробити стільки для захисту там, де природа так мало сприяла цьому; бо замок, як ми вже згадували, стояв на великому горбі.

Ще більше було його здивування, коли товариш розповів йому, що в околицях замку, до якого вела єдина безпечна стежка, були скрізь розташовані різні потайні ями, пастки й капкани. Вони загрожували кожному, хто насмілився б пройти сюди без провідника. А на мурах, казав він, побудовано особливі залізні камери, звані «ластів'ячими гніздами», з яких вартові можуть спокійно й непомітно навести свої арбалети [28] на того, хто намагався б увійти без відповідного сигналу, даного на той день. Лучники королівської гвардії, розповідав він далі, виконують цю службу вдень і вночі, за що й мають високу плату, багате вбрання й велику честь та користь від короля Людовіка.

— А тепер скажи мені, юначе, — мовив він, — чи бачив ти будь-коли таку міцну фортецю та чи гадаєш, що є люди досить відважні, щоб піти на штурм її?

Юнак довго і пильно оглядав замок-фортецю, який так вразив його, що він навіть забув у запалі юнацької цікавості про свій мокрий одяг. Очі його блищали, щоки почервоніли, ніби він обмірковував якийсь благородний вчинок.

— Це міцна фортеця, і охороняють її пильно, — відповів він, — проте для відважних людей нема нічого неможливого.

— А хіба є такі люди у вашій країні, що здатні на такий подвиг? — спитав зневажливо старший супутник.

— Не хочу цього стверджувати, — відповів юнак, — але там є тисячі, які заради доброї справи пішли б на таке відважне діло.

— Ого! — гукнув його супутник. — Мабуть, ти сам з таких сміливців?

— Гріх вихвалятися даремно, — відповів юний Дорвард, — проте мій батько славився хоробрістю, а я — його рідний син.

— Гаразд, — сказав незнайомець усміхаючись, — вчинивши таку спробу, ти міг би зустріти тут навіть свою рідню, бо шотландські лучники лейб-гвардії короля стоять вартовими ген на тих мурах — три сотні найкращих дворян твоєї країни.

— А коли б я був королем Людовіком, — сказав юнак у відповідь на це, — то доручив би охороняти свою особу цим відданим трьом сотням шотландських дворян. Я зніс би геть усі ці мури, наказав би засипати рови, запросив би до себе благородних перів [29] і рицарів і жив би собі, як і слід королю, ламаючи списи на бучних турнірах, бенкетуючи вдень з вельможами й танцюючи вночі з дамами і боячись ворога не більше, ніж мухи.

Супутник Дорварда ще раз усміхнувся і, обернувшись спиною до замку, до якого, як він зауважив, вони підійшли занадто близько, знову попрямував у ліс ширшою і протоптанішою стежкою.

— Ця стежка, — сказав він, — доведе нас до села Плессі, де ти, як чужоземець, знайдеш усе, що тобі потрібно. Приблизно за дві милі звідси розташоване чудове місто Тур, яке і дає назву прекрасному графству. Але в селі Плессі, або Плессі в парку, як ще його іноді називають за близькість до королівського парку, ти швидше знайдеш необхідну гостинність.

— Дякую вам, добродію, — сказав шотландець, — але я буду тут недовго. Коли мені пощастить дістати шматок м'яса і ковток чогось кращого за воду, мої потреби в Плессі, чи то буде Плессі в парку, чи Плессі біля ставу, будуть цілком задоволені.

— Стривай, я гадав, що тобі треба побачитися тут з якимсь приятелем.

— Справді, так —і саме з братом моєї матері, — сказав Дорвард. — Це був дуже добрий чоловік, ще до того, як він залишив Форфарські гори [30].

— Як його звати? — спитав супутник. — Я довідаюся про нього, бо тобі небезпечно йти самому до замку, де тебе можуть схопити як шпигуна.

— Це вже занадто, присягаюся рукою мого батька! — вигукнув юнак. — Мене схопити як шпигуна? О боже мій! Ти не допустиш, щоб мене таврували такою ганьбою! А щодо прізвища мого дядька, — мені байдуже, хто його знатиме, — його ім'я Лезлі. Лезлі — чесна й благородна людина.

— Не маю ніякого сумніву, що так воно і є, — сказав старий, — але в королівській гвардії е троє, яких так звуть.

— Ім'я мого дядька — Людовік Лезлі, — сказав юнак.

— З трьох Лезлі, — відповів супутник, — двох звуть Людовіками.

— Мого родича вони звуть Людовік з Рубцем, — відповів Квентін. — У нас в Шотландії прізвища так часто бувають однакові, що безземельним людям, яких не можна розрізнити за назвою їх маєтків, завжди дають ще якесь прізвисько.

— Тобто, гадаю, ти маєш на увазі військове прізвисько, — відповів його супутник. — Я, здається, догадуюсь, про кого ти кажеш. Ми його звемо Балафре [31], через шрам на обличчі. Це достойна людина й добрий солдат. Я хотів би допомогти тобі побачитися з ним, бо він належить до тих людей, які не часто залишають свій гарнізонний пост, хіба що тоді, коли мусять супроводити самого короля. А тепер, юначе, дай мені відповідь на одне запитання. Можу битися об заклад, що ти хочеш служити разом із своїм дядьком — вступити до шотландської гвардії. Велике діло мати такий намір, особливо коли ти ще молодий. Адже ця висока посада вимагає великого досвіду.

— Можливо, я й думав про це раніше, — сказав Дорвард недбало, — але тепер уже не маю охоти.

— Чому б це так, юначе? — запитав француз майже суворо. — Так ти говориш про службу, потрапити на яку найблагородніші з твоїх земляків вважають для себе за велику честь?

вернуться

26

Шво-де-фриз (однина — шваль-де-фриз) — довгий брусок, який підтримує залізні частоколи, що перехрещуються на зразок літери X, причому верхівка кожного кола загострена.

вернуться

27

Дефіле — вузький прохід.

вернуться

28

Арбалет — кидальна зброя, вживана в Західній Європі до середини XVI ст.; складалася з дерев'яного бруска, до якого прикріплювався сталевий лук, і з спускового механізму. З арбалетів стріляли залізними шворнями або свинцевими кулями. Пострілом з арбалета можна було пробити рицарський панцир на віддалі 150–250 кроків.

вернуться

29

Пер— великий васал короля.

вернуться

30

Форфарські гори — гори в графстві Форфар, або Ангус, у середній Шотландії біля Північного моря.

вернуться

31

Балафр— шрам (французькою мовою); «балафре» — «той, що має шрам», «шрамко».