Квентін Дорвард - Скотт Вальтер. Страница 61

У такій скруті Квентін звернувся по допомогу до Рюслара й Павійона, що, вчепившись йому за руки, вели вперед на чолі процесії, в якій він так несподівано став головною дійовою особою. Юнак похапцем пояснив їм, що, не подумавши, одяг шапку шотландського гвардійця замість свого випадково пошкодженого шолома, який він мав надіти в дорогу… Bin висловив жаль, що через це і завдяки кмітливості льєжців, які здогадалися про його звання і мету перебування в місті, все тепер викрилось. Він натякнув також, що коли його тепер приведуть до ратуші, то йому доведеться розкрити поважному зібранню городян таємницю, яка, за наказом короля, призначалася тільки для вух двох шановних панів — Рюслара й Павійона з Льєжа.

Цей останній натяк справив дивне враження на обох шановних громадян, які були головними проводирями бунтівливих городян і подібно до всіх демагогів такого роду хотіли тримати по змозі все в своїх руках. Тому вони швидко умовилися, що Квентін на деякий час вийде з міста, а вночі повернеться до Льєжа й поговорить з ними в будинку Рюслара, що стояв поблизу міських воріт, напроти Шонвальдськогозамку. Квентін не побоявся сказати їм, що тепер живе тимчасово в палаці епіскопа, куди приїхав нібито Для того, щоб передати листа від французького короля, а насправді прибув, як вони правильно здогадалися, щоб переговорити з льєжськими громадянами. Цей непрямий спосіб дій, як і ранг і звання довіреної особи, котрій доручено було цю справу, так добре узгоджувалися з характером Людовіка, що пояснення Квентіна ні в кого не викликало сумніву чи здивування.

Тільки Квентін пояснив усе це, як натовп порівнявся з будинком Павійона на одній з головних вулиць. Одразу за цим будинком починався сад, що виходив на Маас, а поруч з ним була велика чинбарня з дубильними ямами та іншим приладдям для оброблення шкур, бо патріотичний громадянин, як виявлялося, був чинбарем.

Було цілком природно, що Павійон захотів почастувати посла Людовіка, тому зупинка перед домом Павійона не викликала ніякого здивування в натовпі, який повітав пана Павійона гучним «віват», коли той проводив шановного гостя до свого дому. Тут Квентін скинув свою примітну шапку, надів капелюх чинбаря й накинув довгий плащ поверх свого вбрання. Павійон дав йому перепустку, щоб він міг заходити й виходити через міські ворота вдень і вночі, а потім доручив його своїй дочці, вродливій веселій фламандці, пояснивши їй, як його вивести з міста. Тим часом сам він поспішив назад до свого товариша, щоб разом з ним піти у ратушу заспокоїти своїх друзів і більш-менш переконливо пояснити народові причину несподіваного зникнення посла короля Людовіка. Ми не можемо (як каже слуга в одній комедії) пригадати, якою саме брехнею обдурив баран-вожак свою отару, але нема нічого простішого умовити натовп, коли упереджена думка вже наполовину переконала його, перш ніж дурисвіт вимовив хоча б одне слово.

Як тільки шановний громадянин пішов, його пухленька дочка Трудхен, червоніючи і привітно усміхаючись, що дуже личило вишневим губкам і веселим блакитним очицям, провела гарного чужинця звивистими алеями батькового саду до берега річки. Там вона посадила його в човен, який два здоровенні фламандці у коротких штанях, хутряних капелюхах і куртках з безліччю ґудзиків спорядили так швидко, як тільки це можуть зробити вайлуваті мешканці рівнинної країни.

Оскільки гарненька Трудхен розмовляла лише фламандською мовою, Квентін, — хай не вважають це приниженням його вірного почуття до графині Ізабелли де Круп, міг подякувати їй тільки молодецьким поцілунком у вишивні губки, який вона прийняла скромно, але щиро, бо таких вродливих кавалерів, як наш шотландський лучник, нп кожного дня можна було зустріти серед льєжських городян. [197]

Поки човен посувався повільними водами Маасу, поїм фортифікації міста, Квентін мав досить часу придумати, як йому розповісти про свою пригоду в Льєжі, коли він повернеться до єпіскопського замку в Шонвальді. Він не хотів зраджувати осіб, які, хоч і через непорозуміння, звірилися на нього, але й не міг таїти перед гостинним прелатом, що в його столиці назріває повстання. Тому він вирішив обмежитися загальною оповіддю, щоб застерегти епіскопа, але не називати імен.

Човен причалив до берега за півльє від замку, і Квентін, ступивши на землю, винагородив своїх перевізників гульденом, чим вони були дужо задоволені. Він уже був близько від Шонвальду, як дзвін продзвонив на обід. Поспішаючи до замку, Квентін помітив, що підійшов до нього не з того боку, де були головні ворота. Лло обходити весь замок — значить, ще більше запізнитися, тому він пішов навпростець. Просто перед ним височів зубчастий мур, що, можливо, відокремлював уже знайомий йому сад. Трохи далі Квентін побачив у мурі хвіртку, яка виходила в рів, а біля хвіртки — прив'язаний до берега човник, з якого, на думку Квентіна, можна було скористатися для переправи. Коли він підходив до рову, хвіртка відчинилася, і звідти вийшов якийсь чоловік. Він плигнув у човник, переплив на той бік рову й потім довжелезною жердиною відштовхнув човник на то місце, до він стояв. Підійшовши ближче до рову, Квентін спостеріг, що то був циган, який, очевидно бажаючи уникнути зустрічі з Квентіном, звернув на іншу стежку і подався до Льєжа.

Ця зустріч дала Квентінові новий привід до роздумувань. Невже цей єретик-волоцюга ї досі був у графинь де Круа? І чому він так довго був у них? Ця думка так мучила Дорварда, що він вирішив будь-що теж добитися побачення з дамами, щоб розказати їм про віроломство Хайреддіна і попередити про небезпеку, яка загрожувала їхньому покровителеві епіскопу з боку заколотників міста Льєжа.

З цією думкою він увійшов у замок через головні ворота і побачив, що у великій залі вже обідали; за столом сидів весь почет епіскопа, його домашні служники і кілька чужоземців, які не належали до вищої знаті. На верхньому кінці столу було залишено місце для нього поруч з капеланом епіскопа, який хоч і привітав Квентіна латинським прислів'ям: «Sero venienlibus ossa» [198], але подбав, щоб йому поклали побільше смачної страви, ніби бажаючи довести, що все це жарт, який вік не збирається перетворити в дійсність; на батьківщині Квентіна в такому випадку казали, що треба жарт зробити не жартом або принаймні таким жартом, щоб він не був несмачний [199].

Щоб якось виправдатися за те, що він спізнився на обід, і не здаватися невихованим, Квентін коротко розповів про переполох, який зчинився від його появи в місті, коли в ньому впізнали лучника гвардії Людовіка, і жартома додав, що його ледве врятував від натовпу один огрядний льєжський громадянин із своєю дочкою.

Але всі присутні надто зацікавилися його оповіданням, щоб оцінити його жарти. Всі перестали їсти, слухаючи його, а коли він закінчив, за столом запанувала урочиста мовчанка. Це мовчання порушив мажордом епіскопа, сказавши тихим меланхолійним голосом:

— Господи, чого б тільки я не віддав, щоб швидше побачити цю сотню бургундських пікінерів!

— Однак чому ви так чекаєте на неї? — спитав Квентін. — У вас тут багато справжніх солдатів, а ваші вороги — цо тільки безладна юрба городян, яка, побачивши ваш прапор і озброєних людей, одразу кинеться тікати.

— Ви не знаєте льєжців, — відказав капелан. — Недарма їх, як і гентців, вважають за найлютіших бунтівників в усій Європі. Герцог Бургундський двічі приборкував їхні бунти проти епіскопа і карав з усією суворістю: позбавляв їх привілеїв, забирав прапори й обтяжував новими податками, які досі не поширювалися на них, як на громадян вільного міста імперії [200]. Останнього разу, коли він розбив їх у кривавому бою при Сен-Троні, загинуло від меча й потонуло під час втечі майже шість тисяч льєжців. А після цього, щоб надалі позбавити їх можливості бунтувати, герцог Карл відмовився вступити до міста через відчинені ворота, а наказав розламати мур на сорок ліктів завширшки і на чолі свого рицарства в'їхав через цю проломину у Льєж як переможець з опущеним забралом і списом напереваги. Самі льєжці казали тоді, що коли б не його батько, герцог Філіпп Добрий, то Карл, який звався тоді графом Шаралуа, зруйнував би їхнє місто дощенту. І ось тепер, незважаючи на свіжі спогади про все це, не замурувавши проломини й майже не поповнивши своїх арсеналів, вони, ледве побачивши шапку лучника, готові знову зчинити заколот. Хай бог просвітить їх! Але я побоююся, що станеться кривава сутичка між непокірним народом і запальним государем. Як на мене, то я бажав би для нашого прегарного й милостивого епіскопа, може й не такого високого, але зате безпечнішого становища, бо тепер його митра підбита не горностаєм, а колючками. Все це я навмисне кажу вам, пане чужинцю, щоб ви зрозуміли, яке небезпечне місце цей замок Шонвальд, і, якщо ваші справи не затримують вас тут, то якнайшвидше втікайте звідси. Гадаю, що ваші дами теж поділяють мою думку, бо вони відіслали одного свого слугу до Франції з листами, де, без сумніву, повідомляють короля про свій намір шукати безпечнішого притулку.