Квентін Дорвард - Скотт Вальтер. Страница 62

Розділ XX

ЗАПИСКА

Коли вже пообідали, капелан, котрому припало до вподоби товариство Квентіна Дорварда, і, мабуть, бажаючи довідатися від нього про подробиці ранкової пригоди, провів його до віддаленого покою, вікна якого з одного боку виходили в сад. Побачивши, що його гість чомусь позирає весь час у вікно на сад, він запропонував зійти з ним туди й помилуватися з цікавих чужоземних рослин, якими епіскоп засадив свої квітники.

Квентін відмовився, щоб не бути настирливим, і сказав, що вранці йому зробили там зауваження. Капелан усміхнувся й відповів, що справді раніше забороняли стороннім особам відвідувати єпіскопський сад.

— Але то було давно, — додав він, знову всміхаючись, — коли наш шановний отець був ще вельможним молодим прелатом і мав не більше тридцяти років і коли багато прекрасних дам приїжджали в замок, щоб дістати тут духовну втіху. Звичайно, — додав капелан, усміхаючись і опустивши очі чи то з скромності, чи з лукавства, — цим прекрасним грішницям, яких завжди поміщали в покоях, де тепер мешкає благородна каноніса, треба було десь дихати свіжим повітрям, не піддаючи себе риску зустріти сторонніх осіб. Але останніми роками ця заборона, хоч формально й не скасована, вже втратила свою силу і лишається тільки як пережиток в уяві старого воротаря. Коли вам завгодно, ми зараз зійдемо й подивимося, чи справді там хтось гуляє.

Для Квентіна не могло бути нічого приємнішого, ніж можливість вільно ходити до саду, до він сподівався, коли доля сприятиме йому, як і раніше, зустріти чи хоча б здалеку побачити предмет своєї любові у вікні або на балконі якоїсь башти, як це було в заїзді «Флерделіс» і в Дофіновій башті в замку Плессі. Йому здавалося, що така вже доля Ізабелли — де б вона не мешкала, бути дамою з башти.

Коли Дорвард з своїм новим знайомим зійшов у сад, капелан скидався на філософа, що тільки «й цікавився земними справами, тим часом як погляд Квентіна, одірвавшись від землі, шугав десь угорі; юнак хоч і не вивчав неба, мов астролог, зате пильно оглядав вікна, балкони і особливо башти, що виступали з усіх боків внутрішнього фасаду старої будови, немов шукав там свою провідну зірку.

Захопившись спогляданням, закоханий юнак майже не слухав — якщо взагалі слухав — переліку рослин, трав і кущів, які показував йому поважний провідник. На деякі капелан рекомендував звернути особливу увагу, бо з них виробляли ліки, на інші — через те що їх додавали для запаху в страви, а ще на інші й найдивніші тільки тому, що вони становили собою велику рідкість. Квентінові все ж таки треба було вдавати, що він слухає уважно, але це було не так легко, і він у думках посилав до біса настирливого природознавця з усім його рослинним царством. Нарешті, він здихався його, коли продзвонив дзвін, закликаючи капелана на якусь відправу.

Шановний природознавець багато разів без усякої потреби просив вибачення за те, що мусить покинути свого нового друга, і з приємністю запевнив його, що відтепер він може гуляти тут у саду аж до самої вечері, не боячись, що хтось його непокоїтиме.

— Тут, — пояснив він, — я завжди готую мої проповіді, бо це найвідлюдніше місце. Ось і зараз буде моє казання в каплиці, і, якщо ви захочете вшанувати мене своєю присутністю… Мені здається, що я маю хист до них, а втім, це не моя заслуга…

Квентін чемно відхилив цю пропозицію, посилаючись на головний біль, який найкраще можна вгамувати свіжим повітрям, і, нарешті, настирливий панотець залишив його самого.

Зоставшись наодинці, Квентін з цікавістю почав оглядати кожне вікно, навіть шпарку, особливо придивляючись до тих, що були поблизу маленької хвіртки, через яку Марта впустила Хайреддіна, і де, на його думку, були покої графинь. Але час минав, а в саду не видно було нічого такого, що могло б ствердити або заперечити повідомлення цигана. Нарешті уже посутеніло, і Квентінові здалося, він і сам не знав чому, що його блукання протягом такого довгого часу в саду могло викликати незадоволення чи підозру.

Твердо вирішивши піти, він збирався востаннє пройти мимо вікон, які мали для нього таку принадну силу, і раптом почув над головою легкий звук, немов хтось обережно кашлянув, бажаючи непомітно для інших привернути його увагу. Поглянувши вгору, він з радісним здивуванням побачив, як відчинилося вікно і жіноча рука впустила записку, що впала на кущ розмарину біля стіни. Обережність, з якою було кинуто цю записку, зобов'язувала його так само додержувати таємниці. Сад був оточений, як ми вже казали, з двох боків будовами палацу, через це в нього виходило багато вікон. Але в саду була також альтанка, схожа на грот, яку послужливий капелан теж не забув показати Дорвардові. Схопити записку, сховати її у себе на грудях і кинутися до цього сховища — було справою однієї хвилини. Там він розгорнув дорогоцінний лист і з вдячністю згадав ченців з Ебербротіка, які навчили його читати.

Перший рядок наказував: «Прочитайте це так, щоб ніхто не побачив», а далі було написано: «Те, що ваші очі надто сміливо висловили, мої, мабуть, надто нерозсудливо зрозуміли. Але несправедливі переслідування надають сміливості жертві, І краще вже звіритися на вдячність одного, ніж бути предметом домагань для багатьох. Трон фортуни стоїть на скелі, але для відважних людей нема нічого неможливого. Коли ви наважуєтесь щось зробити для тієї, яка рискує багато чим заради вас, то вам треба лише прийти завтра на світанку сюди в сад, маючи на своїй шапці синє з білим перо, але не ждіть дальших пояснень. Кажуть, що зорі, під якими ви народилися, призначили вам велике майбутнє і зробили вас вдячним. Прощавайте. Будьте віддані, мужні, рішучі й не майте сумніву щодо вашої фортуни».

Всередині цієї записки був перстень з діамантом, на якому у формі ромба вирізано старовинний герб дому де Круа.

Коли Квентін прочитав записку, його опанувало невимовне захоплення; радість і гордість, здавалося, підносили його аж до зір. Він тут же вирішив домогтися свого або померти; тисячі перешкод, що відокремлювали його від предмету його мрій, тепер не лякали його — він дивився на них з презирством.

У такому настрої, не в силі витримати будь-яку розмову, що могла б хоч на хвилину відвернути од теми його роздумувань, Дорвард, повернувшися до замку, не пішов вечеряти, пославшись на головний біль, а, засвітивши лампу, пройшов до призначеної йому кімнати, щоб ще й ще раз перечитати дорогоцінну записку й поцілувати тисячу разів не менш дорогоцінний перстень.

Але такий захват не міг тривати весь час. Незабаром закоханого охопив сумнів: настирлива думка непокоїла його, хоч він гнав її від себе як невдячну і навіть блюзнірську. Освідчення було надто одверте і не досить тактовне, що не в'язалося з тією несміливою соромливістю, якою, заполонений високим романтичним почуттям палкого кохання, юнак досі наділяв графиню Ізабеллу. Однак ледве ця неприємна думка закралася йому в голову, він поспішив придушити її, як роздушив би ненависну гадюку, що прокралася б у його ліжко. Чи яі йому, ощасливленому, задля кого графиня спустилася з своєї висоти, — чи ж йому докоряти її за цю поблажливість, без якої він не наважився б і очей підвести на неї? Хіба її сан і походження не давали їй права порушити заведені правила, за якими жінка мусить мовчати, доки її коханий не висловиться першим? До всіх цих сміливих і, на його думку, неспростовних доводів його гонор міг би приєднати ще одне марне міркування, яке він навіть у думці не міг висловити одверто, а саме: чи не виправдують достойності коханого мужчини поведінку закоханої дами, коли вона відступає трохи від загальновизнаних правил. І, нарешті, він міг сказати, як Мальволіо [201], що такі випадки є в літературі. Молодий, без майна і прав, зброєносець, про якого Квентін щойно читав, був такий самий бідний дворянин, як і він. А проте великодушна угорська принцеса без вагання висловила йому істотніші доводи свого кохання, ніж записка, яку Квентін щойно одержав: