ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович. Страница 52

— Якщо ви хочете використати мене для роботи, накажіть вашим людям негайно повернути машину на місце; кожна парковка контролюється людьми з посольства, можете зірвати наступну зустріч…

Проскурін підвівся, вийшов з кімнати, на його місце сів Трухін.

— Але машиною ви не відбудетесь, — вів далі Дубов. — Я так само об'єкт постійного спостереження людей з посольства, отже, моє життя має товарну цінність. Гарантуєте життя? Тоді проведемо все якнайкраще.

— Щодо життя, то суд визначатиме, Дубов, — відповів Гмиря.

— А без суду не можна?

— Ні, — сказав Агібалов. — Не можна.

— Даремн-о-о… Я можу дати дуже багато; те, що я можу дати, ніхто не зможе…

— Що ж, давайте, — сказав Гмиря. — Послухаємо.

— Я краще напишу-шу… х-хочете?

Він підвівся, легко взяв ручку з кишені піджака, який висів на іншому стільці, потягся до паперу, що лежав купкою біля лампи, розгонисто написав:

«Я, Дубов Сергій Дмитрович, вважаю своїм обов'язком заявити таке про мою роботу, пов'язану з ЦРУ…»

На мить задумався, вмотивовано підніс ручку до рота, потім хутко мотнув головою, відкусив кінчик ручки; Гмиря не встиг нічого зробити; Дубов упав на підлогу, обличчя його посиніло; «швидка допомога», яку викликали з Скліфосовського, констатувала набряк легенів; три години Дубова намагалися врятувати. О десятій годині він помер; розтин показав ідентичність отрути, від якої загинула Ольга Вінтер і він, агент ЦРУ Розумний. Лікар, що анатомував Дубова, знепритомнів, вдихнувши пари отрути; друга бригада працювала в протигазах.

Константинов

Він подивився на присутніх, відкашлявся, але розмови не починав; довго розкурював сигарету, нічого не говорив навіть після того, як пустив цівку голубого легенького диму просто перед собою, ніби відганяв на осінньому полюванні останніх комарів, злющих і настирних.

— Ну що ж, — нарешті кашлянув він, — з чим підемо до керівництва?

— З трупом, — хмикнув Гмиря. — Провал цілковитий, що й казати.

— Я б так гостро питання не ставив, — зауважив Проскурін. — Зрештою агента виявлено, витік інформації зупинено, інструкції ЦРУ у нас на руках. Хіба цього мало?

— Навіщо себе заспокоювати? — Коновалов знизав плечима, прислухався до бою курантів — пробило двічі, була друга година ночі. — Те, що сказав підполковник, — само собою зрозуміло, але головного ми не виконали: не спіймали на місці злочину розвідників.

— Правильно, — погодився Константинов. — Знову провал. Але ми повинні їх викрити.

— Як же без Дубова ми тепер їх візьмемо? — спитав Проскурін. — Не слід тішити себе надією, треба задовольнятися тим, що є.

— Давайте проаналізуємо, іцо ми маємо, — сказав Константинов. — Починайте, товаришу Гмиря.

Той підвівся:

— Небагато у нас є. В наших руках інструкції: післязавтра Дубов повинен зустрітися з невідомим розвідником, найімовірніше з Лунсом чи Карповичем. Місце сигнального пароля для машини Дубова — стоянка на «Паркплац». Де ця стоянка, ми не знаємо. Ми також не знаємо, в якому саме місці мала бути зустріч у парку, а він — величезний. Щоб вивести працівників ЦРУ на зустріч з Дубовим біля об'єкту «Парк», ми повинні вичислити, де розташований цей «Паркплац». Поки що — все.

— Ви? — звернувся Константинов до Проскуріна.

— Згоден з Гмирею.

— Товаришу Коновалов…

— Якщо ми хочемо вийти післязавтра в «Парк», треба продумати легенду, куди так раптово зник Дубов: розвідники стежать не тільки за машиною, але й за ним самим.

— Усе? — спитав Константинов. — Дякую. Отже, перше: підрозділ товариша Гмирі розробляє й забезпечує легенду «негайного відрядження» Дубова на Далекий Схід, на конференцію з проблем, пов'язаних із зоною Тихого океану. Друге: підрозділ Проскуріна веде роботу далі, акуратно опитуючи всіх знайомих Дубова: маршрути поїздок, час; звичні місця паркування. Третє: підрозділ Коновалова готує всі матеріали про маршрути виявлених співробітників ЦРУ — чи не було перетинань, зняття сигналів з дубовських місць стоянок, подібних до тієї, що коло Інституту міжнародних відносин, це, мабуть, парольний сигнал, який він одержав у попередній інструкції, дуже схоже: він залишив там машину трохи більше як на півгодини, зустрів Ольгу, а наступного дня пішов на контакт у Парк Перемоги.

— А як же ми вичислимо «Паркплац»? — зітхнув Проскурін. — Ніяких прикмет…

— Викликайте Ольгу Вронську на дев'яту ранку, — сказав Константинов. — Спробуємо з нею поговорити. Запросіть Парамонова, адже він і Дубову робив профілактику.

О четвертій годині ранку Константинов надіслав шифровку Славіну:

О п'ятій годині Константинов затвердив макет «Парку Перемоги», який виготовляли цілий день: треба було продумати, як розмістити оперативні сили, щоб оточити величезний район, бо точного місця зустрічі в інструкції не вказано; протягом дня треба було також передислокувати туди співробітників, розставити спеціальні телекамери, апарати нічного бачення, розмістити штаб операції для захоплення розвідника ЦРУ.

О дев'ятій ранку Ольга Вронська ввійшла до кабінету Константинова, всміхнулася йому, ні тіні здивування не було на її обличчі, зовсім спокійна.

— Здрастуйте, мені сказали, щоб я приїхала до четвертого під'їзду…

— Здрастуйте. Сідайте, будь ласка. Встигли поснідати?

— А я сьогодні взагалі не буду їсти — тільки холодна вода.

— Влаштовуєте розвантажувальні дні?

— Втретє в житті.

— З лікарем радилися? Це, кажуть, не всім можна.

— Мій друг чудово знає йогу, він певен, що голодний день конче потрібний, — Ольга глянула на годинник.

— Уже захотілося попоїсти? — спитав Константинов. — Ждете вечора?

— Ні, я повинна подзвонити на роботу.

— Як ви думаєте, чому вас запросили до мене?

— Мабуть, у зв'язку з виїздом за кордон…

— Ви збираєтесь за кордон?

— Так. Із Серьожею… З моїм майбутнім чоловіком, — пояснила вона.

— Зрозуміло. Ні, я запросив не в зв'язку з цим, а втім… Я хочу вас спитати: як би ви поставились до людини, яку ми підозрюємо в шпигунстві?

— Так, як і ви, — легко відповіла Ольга. — Шпигун — це бридко.

— Чому? — поцікавився Константинов. — Все-таки теж робота… Є теслярі, є льотчики, є шпигуни…

Ольга засміялася:

— Нічого собі робота!

— Високо оплачується. Тепер шпигуну за «шкідливість» добре платять.

— Я пригадую, мама читала вірші в дитинстві: «Найманець вражих банд, кордон наш переходив шпигун і диверсант». Я після того з бабусею в лісі боялась гуляти, за кожним кущем шпигун і диверсант ввижався.

— Ви любите бабусю?

— Дуже люблю.

— Більше, ніж маму?

— Так не можна запитувати…

— Чому?

— Тому що доведеться кривдити своєю відповіддю або фальшивити, а я не хочу ні того, ні того.

— Ясно. Олю, пробачте за моє відверте запитання: ви Сергія Дмитровича кохаєте?

— Дуже-дуже.

— Не просто, а «дуже-дуже»?

— Так.

— Ваша робота подобається вам?

— Ні.

— Чому?

— Нудно. Я знаю, що можу дати більше, а нікому начебто цього й не треба.

— Ви пропонували?

— Що?

— Дати більше й краще.

— Це незручно… Ніби сама набиваюсь.

— Набиваються — це коли просять. Коли пропонують — вовсім інше… Кого з письменників ви любите?

— Ну… Багатьох… Горького… Маяковського, звичайно…

— А що в Маяковського найбільше подобається?

— Як — що? «Вірші про радянський паспорт».

— А в Горького?

— Пісня про Буревісника.

Константинов, ледь усміхнувшись, зітхнув.