ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович. Страница 54

І раптом Константинов спіймав себе на думці, що йому жаль Дубова. Він спершу навіть не зрозумів себе — жалість до зрадника, хіба це можливо?

«Мабуть, можна пояснити, — подумав Константинов. — Приїхав же він туди не зрадником. На чому його зламали? Аномалія? Але ж на світі живе немало людей з відхиленням від норми. Може, я був неправий, коли говорив з Степановим? Ні. Був правий. Не можна не вірити будь-якій людині, яка має певні відхилення від норми, — це призведе до шпигуноманії і зрештою допоможе ворогові ламати людей страхом. Скільки наших зараз працює за кордоном?! Десятки тисяч. Мабуть. А життя й там триває, будь-яке лихо може спіткати людину — випадково, через глупство чи необізнаність… А ворог пильний, він уміє все зважити в людині, розкласти її по спектрах. Честолюбство, скнарість, пиятика — так, це знаряддя, ним як користувалися, так і будуть користуватися наші противники, але хіба більш-менш розсудливого індивіда завербують, хіба він стане шпигуном, переспавши десь там з підкладеною під нього Пілар? Отже, все-таки аномалія! Але аномалія від аномалії різниться. Як же провести межу? І яка вона, ця таємнича межа? Обчисливши її, збагнувши, можемо врятувати людину від падіння. А ще можемо врятувати людину вірою в неї. Кожен повинен знати — тобі вірять. Це надає сили. Тільки людина з патологічною мораллю може стати шпигуном, — переконуючи самого себе, думав Константинов. — Отаким був Дубов, це точно, і тому саме в операції з ним спрацювали і Пілар, і його зажерливість, і надмірне, ніцшеанське честолюбство».

Константинов увійшов до свого кабінету, проковтнув три таблетки аскорбінової кислоти, кажуть, тонізує, адже всю ніч не спав, ні хвилинки не спав. Він зняв піджак, надів шерстяну сорочку, що висіла у нього в шафі; його морозило, хоча день обіцяв бути теплим, дощ перестав і на вулицях пахло розквітлими липами.

«Дивно, — подумав Константинов, — липи вже відцвіли. А може, мені хочеться вдихати ці пахощі, вони — із сонячного літа, в них багато щастя й надії? Хто це писав: «Головне — дуже хотіти, тільки тоді бажане здійсниться». Наївно, звичайно, але щиро, молодість відчувається».

Він потер чоло, повіки, скроні, присунув зошити Дубова, перегорнув кілька сторінок, спинився на рядках:

«Те, що святе, — невластиве мені; якби власність інших не була для мене святою і я дивився б на неї як на свою, я оволодів би нею».

«Людина стоїть над кожною окремою людиною».

«Моральна людина неминуче приходить до того, що вона не має іншого ворога, крім аморального. І — навпаки».

«Егоїст, якого так сахаються «гуманні люди», — така ж примара, як і диявол, він існує тільки в їхній уяві, як фантастична страшна постать».

«Не називай людей грішниками й егоїстами — і ти не знайдеш їх! Дивись на себе як на більш владного, ніж кажуть про тебе, і ти матимеш більше влади! Дивись на себе як на більш великого, і ти матимеш більше!»

— Товаришу генерал, до вас можна?

— Прошу, — відповів Константинов, а сам подумав: «Де ж це я читав? По-моєму, Штірнер, основоположник анархічного індивідуалізму. Його Гітлер часто перечитував — право на винятковість, на владарювання, суперменство».

Діждавшись, коли співробітники, що їх викликав помічник, посідали до столу, він сказав:

— Мені здається, що парольний сигнал «Паркплац» — це стоянка коло роботи Дубова; він завжди залишав машину на одному й тому місці, фарами — до гастронома; Ольга жодного разу не бачила, щоб його «Волга» стояла інакше, і він завжди Ольгу брав до себе в машину о вісімнадцятій тридцять — за інструкцією це саме той час, коли ЦРУ мало знімати парольний сигнал «машина». Але чи сидів він за кермом чи не сидів, ось у чім заковика? А може, з ними — Дубов і Ольга? Так, так, я маю на увазі і Вінтер, і Вронську…

Глебб

Лоренс подзвонив Глеббу вже після вечері:

— Джон, було б славно, коли б ви знайшли для мене півгодини.

— Щось трапилося, бос?

— Просто я хочу на вас подивитись, ви заряджаєте мене оптимізмом.

Коли Глебб приїхав, Лоренс сидів біля телевізора й слухав коментар лівого журналіста Алвареша; останнім часом той, досить часто й різко виступаючи, говорив про війська Огано, розквартировані на кордонах Луїсбургу.

— Послухайте цього хлопця — він уміє бити, — сказав Лоренс.

Алвареш тим часом закінчував виступ:

— Ми, на жаль, не переклали статті російського журналіста Дмитра Степанова — він зараз у Нагонії і користується матеріалами, які йому дав прем'єр Грісо. Документи тільки тоді є документами, коли їх можна підтвердити фотографіями, висловлюваннями, офіційними заявами. Степанов навів висловлювання генерала Огано. Я повторю це висловлювання — Огано досі не відмежувався; мабуть, це важко зробити: «Я не притягатиму до відповідальності тих моїх хлопців, які повісять на стовпах росіян, що приїхали в Нагонію, — я солдат, і мені зрозуміле почуття ненависті». До Нагонії приїхало чотириста російських спеціалістів: з них сто лікарів, сорок агрономів, п'ятнадцять викладачів університету, дев'яносто геологів, шістдесят епідеміологів. Так, приїхали різні спеціалісти, це — правда.

Степанов веде далі: «Як же їм було не приїхати, коли Огано заявив кореспондентові «Кронікл» місяць тому: «Мої люди готові до останньої битви. Мої люди знають, як стріляти від живота і бити ножем у ключицю, отже, мої люди знають, як перемагати. Ми оволоділи новітньою технікою, ми відчуваємо міцні плечі у Луїсбурзі — все це дає нам певність щодо успішного завершення битви, яка має відбутися». Я хочу звернути увагу нашого уряду на слова генерала Огано з приводу «міцних плечей» у Луїсбурзі. Невже наш президент вважає, що вогонь війни, який спалахне за сімдесят кілометрів від нашої столиці, спрямується тільки в одному напрямку? Вітер війни некерований: спалахнувши, він може шугонути не в тому напрямку, який потрібен генеральним штабам і розвідувальним управлінням. Дякую вам за увагу, дами й панове…»

Лоренс вимкнув телевізор, подивився на Глебба запитально:

— Ну як?

— Вас це лякає?

— Я лякаюсь лише тоді, коли хворіють мої онуки. Мене трохи здивувало інше: я тільки-но прочитав цей виступ Алвареша, мені його передав генеральний директор телебачення; він сказав, що питання про виступ дискутується в уряді. Отже, перемогла точка зору центру, якщо Алвареш виліз на екран? Чи не захоплюєтесь ви ставкою лише на саму тільки силу? Чи не переоцінюєте можливостей Стау?

— Точніше сказати «ми», Роберт, — зауважив Глебб. — Стау — наша спільна ставка.

Лоренс поморщився:

— Не чіпляйтесь до займенників. «Я», «ми» — хіба не однаково, зрештою? Ми робимо одне діло, і ми зобов'язані робити його добре. Але посол вагається: йому здається, ніби тепер не час передавати Огано вертольоти, він гадає, що в них техніки досить. А в нього, як вам відомо, особливі зв'язки з Пентагоном.

— Пошліть телеграму в Ленглі, запропонуйте відмінити операцію «Факел», та й по всьому, Роберт.

— Чого це ви такий сколошканий? Не треба так, Джон. Я викликав вас не як шеф, а як друг. Я хотів, щоб ми продумали всі можливі препозиції в бійці. Знаєте, бійка зі своїми — найприкріша, але водночас і найнебезпечніша.

— Правильно.

— Може, слід трошки скоригувати нашу лінію?

— Тобто?

— Джон, я більш-менш знаю росіян — все-таки я почав з ними спілкуватися в ту пору, коли ми підтримували деякі контакти з ними, і це були дружні контакти, поки Даллес не почав свою операцію з нацистами в Швейцарії. Я побоююсь тільки одного: щоб наші тутешні нікчеми не перелякались. Вони можуть дати задній хід, Джон.

— А що далі?

— Не зліться. Всі знають, що операцію «Факел» спланували ви. Всім відомо, як високо оцінив її адмірал і ті, хто його підтримує. Але мені доручено вести політичну лінію, адже я тут — як ви кажете — бос, і коли Державному департаменту» росіяни прищикнуть хвоста на чомусь, шишки полетять не тільки на вас, а й на мене.