Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 109

— Вудила не закушуй, Петю! Німець раніше почав!

— Звідки ти знаєш?! Архіви дивився? Які? Архіви все брешуть! Не записали наші в якусь відомість вчасно, от і віддали німцеві те, що було по праву нашим.

Оцуп посміхнувся, пояснивши Штірліцу:

— Де збирається більше одного росіянина, неодмінно ждіть сварки, диво, а не нація!

В цей час пролунав дзвінок; пішов гість; Оцуп, вибачившись, попрямував до передпокою.

— Ви хто за професією? — спитав Артахов.

— Філолог. А ви?

— Вигнанець, — відповів Артахов. — Знаєте, типово російська професія. А живу на ті кошти, що редагую журнал «Окультизм», штаб-квартира наша в Асунсьйоні, туди Сталін не дотягнеться, працюємо, слава богу, спокійно, тут ненадовго у справах… Багато вашого брата в Парагваї оселилося, славні люди, щиросердні, в стражданні очистились, проходять зараз нове загартування — для сили це, вірю. А коли говорити серйозно, то я закінчив історичний факультет. Вивчав долю Батьківщини, всього себе віддавав цьому предмету…

— В Росії? — спитав Штірліц.

— А де ж іще можна вивчати її історію? Не в Америці ж?! Там сама жидівня, вони на нашій історії канкан танцюють! Тільки про те й мріють, щоб знову туди влізти, ґешефти свої розкручувати… Та й у вас, у німців, Росію вивчали зневажливо, наче якийсь гербарій розглядали.

— Я читав Олеа… — Штірліц примусив себе зіграти, ніби він забув прізвище першого іноземного побутописця Росії.

— Олеарія, — допоміг йому Артахов, посміхнувшись. — Сукин син. Йому Ватікан платив за наклеп.

— Невже? — здивувався Штірліц. — Чому?

Артахов не встиг відповісти — до залу входили гості Оцуна; починалася звична процедура знайомств, яка має в Іспанії дещо екзальтований характер, вона супроводжується неодмінно розмовою, смисл якої зводиться до того, щоб знайти спільних друзів і по цьому визначити, хто твій співрозмовник, що являє собою і чого від нього можна сподіватися.

Трохи згодом прийшов генерал Альфредо Гонсалес, байдужо кивнув Артахову, перекинувся кількома словами з незнайомими Штірліцові чоловіками, заглянув у четверту кімнату, де був накритий великий стіл, а-ля-фуршет, попросив дівчину у фартушку дати йому склянку вина, чомусь змерз, дощ іде, як крізь сито сіє; побачивши маркіза де ля Куенья, який щойно ввійшов, повів його до залу, де лики Христа запитливо дивилися на кожного, хто входив туди, перемовився з ним кількома фразами і тільки потім, узявши Штірліца під руку, запитав:

— Скажіть, Максимо, у вашій американській богадільні ніяк не коментують майбутній візит аргентінської промислово-банківської делегації?

— Ні, — відповів Штірліц. — Правда, Кемп просив мене подивитися газети, чи немає нічого цікавого, пов'язаного з тамтешніми великими проектами…

— Нічого не знайшли?

Штірліц роздумував одну лише мить, як відповісти: дещо він знайшов; сказав спокійно:

— Я продовжую дивитися, Альфредо. Вас ця тема цікавить?

— Дуже.

— Добре, я буду особливо уважний.

— Дякую. Якщо через кілька днів вам подзвонить Оцуп i запросить на каву, це означає, що я його попросив. Ви за-мотивуйте свій інтерес до його колекції, це знадобиться, Максимо. — І плавно пішов до гостей.

Штірліц повернувся до Артахова, що стояв, насупившись, один:

— Ви тут уперше?

— Я виїхав з Європи півтора року тому.

— Після краху в Берліні?

— Так.

— До цього жили в рейху?

— Ні. В Югославії.

— Працювали з Власовим?

— Хіба з ним можна було працювати?! Неук! Горе, та й годі: якщо Захід на когось хоче поставити, то неодмінно знайде дурня!

— Мабуть, розумних Захід боїться, — посміхнувся Штірліц. — Вирветься з-під контролю, як ним управлятимеш?

— Але це ж означає приректи справу боротьби з більшовизмом на загибель! Допомогти Русі тільки розумний може!

— А хто на Заході хоче допомогти Росії? Навіщо? її треба держати в темноті. Спробуй випусти її — ого! Небезпечно, для чого конкурент?! Ви ж Розенберга читали, він не дуже приховував свого ставлення до Росії: робоча сила і кормова база.

— Пропаганда, — заперечив Артахов. — Своїм він казав одне, нам інше. Ніщо так не дозується, як пропаганда. Пошкреби її нігтем і зразу побачиш, який резон криється за словом… Хоча в чомусь таки ваша правда. Я багато думав, чому Олеарій, що про нього ви згадали, та й його колеги Гваньїні з Одерборном поширювали про Івана Грозного такі жахливі плітки. Та тому, що саме Іван Грозний був перший російський государ, що зіткнувся із Західною Європою і вдарив тих сусідів, яких Ватікан, та й Лондон з ним укупі, вважав своїми. Адже і лівонці, і поляки лякали Париж та Берлін, що Іван не обмежиться своїми явними зазіханнями, а рушить далі, до моря… А не хотіли цього. Навпаки, мріяли закрити її, Московію, в старих кордонах. Життя там вельми дешеве, краще вічно туди їздити, до них, себто до нас, диких. — Артахов раптом посміхнувся. — Знаєте, скільки гольштінське посольство одержувало від нашого царя на прохарчування своїх людей, а їх було аж тридцять чотири душі?

— Ні, — відповів Штірліц; він справді не знав цього.

— Так от послухайте.».. Шістдесят дві буханки хліба, четверть бика, чотири барани, дванадцять курок, дві гуски, зайця, півсотні яєць, чверть відра іспанського вина, пива й горілки — для панів дипломатів; слугам вилляли бочку меду, бочку пива і бочку горілки, крім цього, Ще пуд масла на тиждень, сіль і три відра оцту. По-царськи,? а?!

— Таки справді, — мовив Штірліц, глянувши на Альфредо Гонсалеса; обійшовши запрошених, перемовившись з кожним кількома словами, той знову повернувся до маркіза де ля Куенья; до всіх стояв спиною, говорив тихо, так що ні почути його не можна було, ні прочитати по губах.

— Однак не можу не погодитись, — вів своє Артахов, — рейхсміністр Розенберг у корінь питання не Дивився, а його, корінець цей, можна знайти тільки — в історії. І якщо до історії поставитись серйозно, то стане зрозуміло, що Росія — певного роду фенікс, де здоровий глузд тісно пов'язаний з найдосконалішою містикою. Справді, були таржища, Псков і Новгород, від Москви близькі, до Ганзи відчували потяг, російсько-німецька співдружність у чистому вигляді, — та де там! Комусь треба було знищити ці російські форпости, а замість них поставити чорт знає як далеко Архангельськ — на догоду англійцям, та й Астрахань — їм же на догоду, бо вони Персією тоді крутили, так і далі крутитимуть, згадаєте моє слово. І прирекли Московію на закритість; внутрішнє торжище, жодного спілкування зі світом…

Штірліц байдужно сказав:

— Я чув, що генерал Власов і ті, хто був з ним, вважали за непотрібне й шкідливе для Росії будь-яке спілкування зі світом…

— А з Німеччиною? Хоч який був дурень, а спілкування з Німеччиною не відкидав! Навпаки, росіяни й пруссаки — рідня по крові…

— Як це? — здивувався Штірліц.

— Та дуже просто! — зрадів Артахов. — Дивіться в корінь! Руси і пруси! Корінь той самий!

— Я вам стільки спільних коренів знайду, — зітхнув Штірліц, — що не зрадуєтесь… Не по крові близькі наші пруссаки з росіянами, а зовсім по інших субстанціях. І насамперед тому, що в Росії і в Німеччині дуже довго правила казна, все йшло зверху, від імператора, живому життю нав'язувалась безглузда воля двірцевого фантазера, який не знав життя, вірив лише тим, хто його оточував, а будь-яку самостійність низів вважав замахом на його владу… Це нас споріднювало, докторе, а не корені…

— Стривайте, але ж те, що ви сказали, марксизм…

— Ну й що? Він же існує. Гегеля пам'ятаєте? «Все розумне дійсне і все дійсне розумне».

Артахов скрушно похитав головою:

— Отак воістину поразка відкидає націю в обійми вседозволяючого лібералізму!

— Якщо лібералізм сприяє думці — я, на жаль, за лібералізм. Бідолашним німцям тепер треба якнайсерйозніше думати про своє майбутнє, бо, як з'ясувалося, теорія, висунута Гітлером замість Старого завіту, абсолютно неспроможна і кінчилася тим, що ми з вами опинилися на задвірках: ви зі своїми коренями, а я з ідеєю богом обраної раси…