Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 63

Ті хлопці Пола, що підкотили до мене на авеніде Хенералісимо, не люблять наці, варто згадати того, зі шрамом; в його очах була неприхована ненависть до мене; це чудово. Треба зробити так — я ще, певна річ, не знаю, в який спосіб, щоб Пол звів мене з ним. Треба створити ситуацію, в якій мені знадобиться їхня допомога; вони люблять гратися в доброчинність і в небезпеку, що ж, підемо їм назустріч. Треба було б подивитися американські детективи. Спасибі Франко, що дозволив власникам кінотеатрів показувати ці картини, найближчим часом мені потрібен буде такий посібник. Щоб вони зрозуміли мене, я мушу зрозуміти їх. Чи хоча б наблизитися до того, що вважається розумінням.

Штірліц витяг сигарети; пом'ялись; чомусь згадав Кемпа; глибоко затягся, відчуваючи хлоп'ячу насолоду; справді заборонений плід солодкий, і це стосується не тільки гріха Адама та Єви; якби лікар не забороняв геть усе, я відчув би звичайну гіркоту, уявив би свій жовтий язик і ту гидоту, що буде в роті на ранок, але зараз я таки схожий на хлопчиська, який робить поспіхом невмілу затяжку і здається сам собі героєм, уявляє себе пораненим і сивим; бідолашні діти, ну навіщо вони граються в дорослих?! А втім, у кого їм ще гратися? Козаки або ж розбійники, вони дорослі, а що дорослі роблять? Воюють. У дівчаток — мами й дочки, не сини ж, вони неслухняні, їх не можна так податливо крутити, годувати, мити, шльопати, лікувати, цілувати, ставити в куток, як дочок, хоч сини, коли стають дорослими, добріші до матерів, лагідніше ставляться до старості, більше піклуються про своїх матерів, а дочки йдуть у свою сім'ю, перше місце займають їхні діти, мати відступає на другий чи третій план і, до речі, вважає це природним, ось вони, закони, які не піддаються коригуванню, на відміну від усіх інших, вигаданих людьми, нехай навіть такими мудрими, як Марат чи Вашінгтон…

Ти думаєш про це, сказав собі Штірліц, щоб не дозволити почути ту думку, що з'явилася і від якої тобі буде дуже важко відкараскатися. Ти логік, ти підкоряєш себе схемі, і цю схему ти побачив — вперше за останні місяці — більш-менш предметно, і в цій схемі суттєвий вузол ти відводиш Клаудії; не обманюй себе, це так, і хоч ти знаєш, що це жорстоко і нечесно щодо жінки, все одно ти не можеш змусити себе вивести її із задуманої схеми, бо без неї вся твоя конструкція може розвалитись.

Так, відповів він собі, це правильно, вона ввійшла в мою схему, ввійшла зразу, тільки-но мене знайшов Пол, ввійшла — тоді ще імпульсивно, не осмислено, — як єдиний шанс на порятунок; після того як ми прийшли сюди і я побачив її прекрасні зелені очі й прочитав у них те, чого вона ні від кого й не думала приховувати, в моїй голові виник план порятунку, шанс на повернення додому, і в цій схемі я мимоволі зробив її вузлом номер один, бо саме вона може запросити візу у Францію, передати там мій лист у посольство і привезти мені відповідь від своїх… А чому, власне, їй мають вручити відповідь? Чому їй мають повірити? Я довго думав би, перш ніж повірити і вручити в треті руки життя товариша, який опинився в скрутному становищі… І не тільки в такому варіанті ти покладав надії на неї, сказав собі Штірліц; ти відразу зрозумів, що їй можуть не повірити, і думав, що, одружившись з нею, ти набудеш прав громадянства й природне право пересування, але ж це безчесно використовувати любов жінки, навіть якщо в підоснові користі святе. Ти не маєш права піти на це, бо потім, коли все закінчиться благополучно і ти повернешся на Батьківщину, ти і: е зможеш без здригання в серці дивитися на себе в дзеркало. Не можна своє благополуччя будувати на горі інших, людина, що перейшла норми моралі навіть в ім'я святого, все одно сповзає у вседозволеність, яка і є фашизм.

… Клаудіа принесла невеличку красиву сковорідку з тортільєю, не забула, що Штірліц не любив, коли цю селянську, що шкварчала в маслиновій олії, страшенно смачну страву перекладали на тарілку, втрачалося саме те, що надавало картоплі, яйцям, шматочкам хамона й зелені єдиної, зовсім нової якості.

— Яке вино ти питимеш, Естіліц?

— Біле.

— У мене немає білого… Є тільки тінто. Й пляшка «росадо», торішнє, з Памплони, з Сан-Ферміна…

— Ти була минулого року на фієсті?

— Я кожного року буваю на фієсті. І біжу по кальї Естафета, щоб не відчути себе старою.

— Я випив би «росадо» за зелену, яка ніколи не буде старою.

— А я вип'ю за те, що ти повернувся…

— Я ще не повернувся, зелена. Я просто провідав тебе. А потім поїду.

— Але ж ти запросив мене до себе?

— В гості, — сказав Штірліц. — Я покажу тобі Мадрід так, як його ніхто не покаже.

— Я ж ні на що не претендую, Естіліц. Я просто щаслива, що бачитиму тебе… Інколи… Коли приїжджатиму до тебе в гості… Дай мені це право.

— Не сердься.

— Я радію. Я тільки радію, чому ж я маю сердитись?

— Не обманюй мене.

— Інакше буде дуже погано. Жінка повинна завжди обманювати чоловіка, вона мусить бути така, якою він хоче її бачити, вона мусить усе приховувати в самій собі, лише тоді вони будуть щасливі й ніколи не стануть тягарем одне для одного.

— Я не думав, що ти така мудра.

— Я зовсім не мудра. Просто я можу бути з тобою такою, яка є. Раніше я не могла бути такою. Треба було, щоб минули роки і щоб я усвідомила, хто ти і що важиш у моєму житті, щоб я стала сама собою, коли говорю. Раніше я була дурна, боялася сказати те, що думала. Я завжди говорила те, що треба, а не те, про що думала. Хай їй грець, тій школі, яка робила все, щоб навчити нас бути як усі, обстругати, наче колоду… А як можна любити гладеньку, безлику колоду? Поети оспівують деревця й квіти, а не колоди. Але, на жаль, ти починаєш розуміти, що треба бути собою, справжньою, а не такою, яку хочуть бачити оточуючі, коли вже пізно, життя минуло, все кінчилось…

Штірліц підняв свій келих з легким рожевим вином, потягся до Клаудії, цокнувся з носом, випив, знову витяг сигарету.

— У мене є пуро, — сказала Клаудіа. — Я дам тобі пуро після кави.

— Я їх терпіти не можу, чесно кажучи. Пригощай ними тих, хто любить міцний тютюн.

— Навіщо ти мене образив?

— Я? Ні, я не збирався тебе ображати. Я теж дуже хочу бути таким, який є. Тому сказав, як подумав, а не те, що мав би відповісти вихований кабальєро.

— Ти приїжджатимеш до мене?

— Так.

— Часто?

— Не знаю.

— Ти й раніше ніколи не відповідав напевне, Естіліц.

— Це погано?

— Тоді — дуже. Мені ж тоді було тридцять, і тому я вважала себе молодою, а всі молоді хочуть певності, щоб неодмінно в церкву, а потім діти в домі, багато дітей, а потім, а потім, а потім… Отож-то й воно… Найвища певність саме й полягає в непевності, постійна надія на те, що от-от станеться чудо.

— Зручно. Коли ти прийшла до цього?

— Після того як мала безліч пропозицій на певність… Та й цей Роберт Харріс… Така певність гірша за самотність, адже коли вдвох, а тобі з ним погано, тоді навіть і мріяти ні про що не можна… Відчай, крах надій, рання старість, та ще в країні, де розлучення заборонено законом.

— Дозволять.

— Ніколи. Де завгодно, тільки не в Іспанії.

— Дозволять, — повторив Штірліц. — Отже, коли виникне пристойна пропозиція — погоджуйся.

Жінка допила своє вино, дуже акуратно поставила келих, немов боялася розбити його, й запитала:

— Я можу тобі чимось допомогти?

Штірліц довго мовчав; запитання було несподіваним; відповів неохоче, ніби опирався сам собі:

— Можливо… Тижнів через два я повернусь. Або ти приїдеш до мене. Добре?

— Звичайно.

— Треба подзвонити на вокзал, дізнатися, коли останній поїзд на Мадрід.

— Не треба дзвонити. Я вже послала туди Хосефу. Вона зараз повернеться. Останній поїзд відходить на світанку. Ходімо, я покладу тебе, щоб ти часом знову не впав під стіл, у тебе зовсім хворі очі.

— Ходімо, — сказав Штірліц, — Тільки розбуди мене, добре? А то я не зможу заснути. Я мушу повернутися в Мадрід, розумієш? Мушу. Хоч я не хочу туди повертатись, якби ти знала, як я не хочу цього…