Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович. Страница 34

— Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні… Тим паче, що гуляємо ми не більше як півгодини, а це така насолода, подаруйте мені ще десять хвилин, любий Ернст… Я згоден написати прямо зразу ж, не гаючи часу… Мені потрібно буде приблизно місяць для того, щоб сформулювати проблему й позначити дані…

— Пане адмірал, — суворо перебив Кальтенбруннер, — у вашому становищі найнебезпечніше перехитрити самого себе. Не треба… Ви ж знаєте, що місяць мене не влаштує: ми з вами обидва розуміємо, чому ви попросили саме тридцять днів в обмін на ваші знання… Отже, півгодини, за які ви напишете огризок, справи не вирішать. Кілька днів — це хороший строк, мало що може статися за два дні, зараз кожна хвилина повна несподіванок…

— Ернст, а що буде з вами, коли фюрер дізнається про вашу зі мною розмову?

Кальтенбруннер хмикнув:

— Ви лякаєте мене? Я охоплений страхом! Я готовий написати рапорт на самого себе! Пане адмірал, коли ви зустрічалися з представниками британської секретної служби і вели з ними досить ризиковані розмови, у мене в сейфі лежала копія вашого рапорту Кейтелю про те, що конче потрібно провести зустріч з ворогом, під час якої можливі «непередбачені напрями розмови». Ви — стратег хитрості, пане адмірал; не тільки Гелен називає вас своїм метром, але й я — у якійсь, звичайно, мірі…

Канаріс посміхнувся:

— Це комплімент… Любий Ернст, скажіть мені щиросердно: ви справді вважаєте, що талант Адольфа Гітлера і на цей раз виведе Німеччину з кризи? Не поспішайте, підождіть… Якщо ви все ще умовляєте себе, що так воно й буде, то подальша наша розмова марна, а коли ви нарешті наважились відповісти собі на це очевидне запитання, то, мабуть, ви стоїте перед вибором шляху в майбутнє… Я розумію, про що ви думаєте, цікавлячись моєю інформацією, знанням, як ви сказали… Але ж ви могли б стати рятівником нації, зважившись на те, що самі ж придушили рік тому: путч, ліквідація фюрера, звернення до Заходу, розпуск партії — притому що ви й ваші колеги залишаються на ключових постах державної машини, гарантуючи її протистояння більшовицьким полчищам.

— Пане адмірал, я приїхав до вас як політик, а не як зрадник…

— Замініть слово «зрадник» на «мобільний емпірик», і вас приймуть у будь-якому клубі, любий Ернст, не можна тепер вбачати майбутнє нації в особі фюрера…

Кальтенбруннер поглянув на годинник, щоб приховати розгубленість і збентеження: Канаріс зараз сказав те, про що він сам уперше подумав — боязко, жахаючись — два дні тому, коли повертався з штаб-квартири Гіммлера; палахкотіли сполохи на сході; з Балтики дув вологий вітер, а у вухах майже дзвеніли слова рейхсфюрера: «Думаючи про себе, Ернст, німець тепер мусить думати про майбутнє Німеччини…»

Бідолашні, бідолашні жінки… — II

— Ні, — сказав Штірліц, вислухавши Дагмар, — усе не так… Ваша реакція на слова друзів Бернадота про можливі труднощі, пов'язані з укладенням перемир'я, занадто, організована… Ви жінка, тобто — емоція. Ваш батько німець, отже частина вашого серця віддана Німеччині… Ви повинні атакувати, якщо хочете врятувати націю від тотального знищення, ви повинні звинувачувати Бернадота в бездіяльності, а ви лише наближаєтесь до того, щоб несміливо й обачно визначити цю правду. А правду не можна визначити: або її виголошують, незважаючи ні на що, або брешуть. Або — або, третього не може бути…

Дагмар дивилася на Штірліца невідривним поглядом, з почуттям прикрості, і якась дивна, відчужена посмішка часом торкала її губи.

— Любий мій, — сказала вона, — не судіть мене суворо. Жінка — найпіддатливіший учень… Тому вона й пнеться повторити мужчину… Про свого чоловіка я не хочу говорити, він нещасна маленька людина, а от мій перший наставник у справах розвідки… Я копіюю його манеру, розумієте? В дитинстві я займалася гімнастикою; тренер став моїм богом; якби він звелів мені викинутися з вікна — я викинулася б… А хлопчики з нашої групи були іншими, в них з народження закладене раціо… І раптом прийшли ви: мудрий, добрий мужчина, чимось схожий на тренера, говорите правду…

— Не завжди, — заперечив Штірліц.

— Виходить, у вас брехня дуже достовірна… І до того ж ви ще вмієте жартувати… І прекрасно слухаєте… І не повчаєте… I дозволяєте мені відчувати себе жінкою… Бачите, я прив'язалась до вас, як кішка…

— Все-таки краще прив'яжіться до мене, як гімнастка до тренера…

— Як скажете.

Штірліц підвівся, підійшов до телефону, попросив дозволу подзвонити, набрав свій номер:

— Здрастуйте, Ганс… Я сьогодні, мабуть, теж не приїду, так що готуйте їжу тільки для себе…

— Де ви? — спитав Ганс.

— Ваш шеф дозволив ставити мені й такі запитання?

— Ні. Це я сам. Я хвилююсь.

— Ви славний хлопець, Ганс. Не хвилюйтесь, усе гаразд, мене охороняють три автоматники… Я подзвоню вам завтра; може, заїду о десятій; будь ласка, випрасуйте мені сірий костюм і приготуйте дві сорочки, одну — сіру, другу — білу; галстук — на ваш розсуд. Почистіть, будь ласка, туфлі — чорні, довгоносі…

Ганс здивувався:

— Довгоносі бувають люди… Це ті, що у вашій спальні?

— Ви добре освоїлись, справді, вони стоять там. І зробіть кілька бутербродів з сиром і рибою, я маю поїхати в досить стомливу дорогу.

— Я не зрозумів, скільки треба зробити бутербродів, пане Бользен…

«Отак і світяться, — подумав Штірліц. — Наскрізь. І це дуже погано. Німцеві не можна говорити «кілька бутербродів». Ні, можна, звичайно, але це означає, що це говорить не німець або не чистий німець. Я мав сказати: «Зробіть сім бутербродів», і це було б за правилами. Треба одіграти так, щоб Мюллер зрозумів, чому я сказав це своє суто російське «кілька»…»

— Хіба ваш шеф не казав, що я їду з дамою? Невже важко підрахувати, що вдень ми будемо їсти тричі, по два бутерброди — це вже шість; я повертаюся сам, значить, попоїм уночі один раз, а вранці другий, звичайно, якщо пощастить поспати в машині, коли не бомбитимуть на дорогах, — отже, до шести треба додати чотири. Всього десять. Скільки кави налити в термос, ви, сподіваюсь, знаєте? Шість склянок — якщо ви такий нетямущий.

Ганс — після паузи — зітхнув:

— А що їстиму в дорозі я? Шеф наказав саме мені везти вас з вашою супутницею…

— Значить, зробите шістнадцять бутербродів і наллєте другий термос — на той випадок, якщо ваш шеф не скасує свого наказу.

Штірліц поклав трубку, увімкнув приймач. Диктор читав останні вісті: «Наші доблесні танкісти відкинули ворога по всій лінії Східного валу; неприступна лінія одерського бастіону — це той рубіж, на якому розіб'ються криваві полчища більшовиків. На західному фронті йдуть бої місцевого значення, англо-американці зазнають величезних втрат; наші доблесні льотчики збили дев'яносто два ворожих літаки, підпалено тридцять чотири танки і висаджено в повітря три склади з боєприпасами. Натхнені ідеями великого фюрера, наші доблесні воїни демонструють зразки беззавітної вірності націонал-соціалізму й рейху! Перемога наближається неминуче, незважаючи на жорстокий опір украй виснаженого противника!»

…Потім диктор оголосив годину оперети. Заступник рейхсміністра пропаганди Науманн [21] дуже полюбляв віденську оперету, тому ті, хто складав програми, включали такі концерти в радіопередачі щодня, іноді двічі на добу. З того часу як за рішенням Розенберга й Геббельса, що відповідали за ідеологію націонал-соціалізму, в рейху було заборонено американські джази, французькі шансоньє й російські романси, з того часу як Розенберг оголосив головним завданням НСДАП відновлення й збереження старонімецьких традицій, з того часу як на людину в костюмі, пошитому за кордоном, стали дивитися як на потенціального зрадника справи фюрера, з того часу як принципи «крові й грунту» стали певним пробним каменем, на якому перевірялася благонадійність підданого, з того часу як у газетах стали друкувати лише ті матеріали, в котрих підносилась велич самого тільки німецького духу і твердилося, що культури Америки, Росії, Франції, Англії то не що інше, як другосортні словесні чи музичні вправи нелюдів, — заповнювати ефір ставало все важче й важче. Глінка, Рахманінов, Римський-Корсаков і Прокоф'єв являли собою музику вандалів; Равель і Дебюссі — мерзенні насильники мелодизму (Геббельсу ледве вдалося відбити право на трансляцію арій з опер Бізе; він послався на фюрера, який одного разу сказав, що композитор не був чистим євреєм, і, крім того, гидка кров була в нього по батьку, а «є відомості, що мати генія, француженка, мала роман з німцем за рік до народження композитора»); «дирчання» джазу були оголошені «втіхою чорномазих», це не для арійців, а Гленн Міллер і Гершвін взагалі паршиві євреї. Рятували опери Моцарта, симфонії Бетховена й Вагнера. Чотири години на добу співали пісні про партію, про армію, про гітлерюгенд та асоціацію німецьких дівчат «Віра і Краса». І, звичайно ж, улюблені Науманном оперети (але й тут були свої складності: Оффенбах — не арієць, Кальман — тим паче, а Легар — напівкровка). Останніми місяцями, коли бомбили майже безперервно, раціон щоденного харчування по картках став взагалі мізерним, Геббельс наказав експертам з питань ідеології у департаменті музики прослухати мелодії німецьких джазових композиторів початку тридцятих років. «Нехай людей потішає хоча б весела музика, — сказав рейхсміністр, — давайте розважальні програми весь час, включайте більше іспанських пісень, вони бездумні; можна транслювати веселу музику Швеції і Швейцарії, нехай навіть джазову, пояснивши дикторським текстом, що це мелодії наших добрих сусідів…»