Третя карта - Семенов Юлиан Семенович. Страница 36

— Магдо, ви любите дивитися на себе у дзеркало?

— Тільки коли доводиться намащуватись. Я досить виразно бачу себе і без дзеркала.

— Як ви гадаєте, коли розпочнеться війна, чим це скінчиться?

— Поразкою.

— Швидкою?

— Блискавичною.

— Чому?

— Тих, кого принизив і підім'яв Гітлер, ніщо не об'єднує. Усе, що підвладне нацизму, — приречене.

— Ах ви, філософе мій любий, — зітхнув Штірліц. — Отже, кажете, блискавична поразка?

— Ви думаєте інакше? — На якусь хвильку вона перестала робити масаж його потеплілої («Червона, мабуть») шиї. — У вас є підстави думати інакше?

— Є, — відказав Штірліц.

Він загальмував біля військового клубу і допоміг Магді вийти. Було ще сонячно, але вечір угадувався в тому розпеченому кольорі неба, котрий у жаркі дні видається димним, сірим, тоді як справді він пронизливо-синій, легкий, розріджений денною спекотою.

— Як мені величати вас? — запитала вона, схилившись до Штірліца, поки він замикав дверці, і її цупке біляве волосся, що здалека видавалося копицею сіна, торкнулося його щоки.

— Максом.

Він узяв її під руку, одчинив двері, ступив у півтемряву клубу і притримав двері, чекаючи, коли услід за ним увійде Магда.

Метр, тутешній фольксдойч, Штірліца в обличчя не знав, тож і зажадав документ. Штірліц показав йому жетон СД, метр одразу перейнявся повагою і задріботів до залу перший. Він посадив Штірліца і Магду за маленький столик біля вікна, завішеного важкою шторою, що пахла давньою пилюкою, і подав їм меню.

— Раджу покуштувати кролика, він сьогодні непоганий. Пиво, на жаль, безалкогольне, — метр дозволив собі співчутливо усміхнутись — з-поміж своїх можна було жартувати над вадами і труднощами, — але якщо у вас збереглися картки, я постараюсь принести трохи справжнього «рейнського».

— А звичайної горілки у вас немає? — спитав Штірліц.

— З цим сутужніше, але…

— Я дуже прошу вас, — мовив Штірліц, повертаючи метру шкіряне, дороге меню, в якому був закладений глянсовий папір з найменуванням двох страв: кролик і риба.

«Це добре, що вона поруч, — знову подумав Штірліц. — Цікаво, вдома зрозуміли, що я на межі, й через те прислали жінку? Чи звичайна випадковість? Слава богу, я зараз маю право ні про що не тривожитись і просто відчувати біля себе жінку, на яку можна звіритися».

— Я також десять разів на день думаю, що все буде блискавично, — мовив Штірліц, — і десять разів заперечую це.

— А я намагаюсь не змінювати своїх переконань, — зауважила Магда і з осторогою оглянула напівпорожній зал.

— Неправда. — Штірліц дістав сигарети і запалив. — Це неправда.

— Це правда.

— Не сперечайтесь. Кожна людина п'ять разів упродовж години змінює свою думку. Думка — це переконання, — пояснив Штірліц, — його різновидність. Але в школі, — він уважно глянув на жінку (він полюбляв, придивляючись до людини, говорити, нанизуючи слова, зовні — серйозно, внутрішньо — ледь потішаючись і з себе і з співрозмовника), — учителі, а вдома — батьки утовкмачують у голову дітям, що бути непостійним у думках — головна вада, яка свідчить про людську непевність. Нас вчать неправди, нас примушують критися із своїми почуттями. За цим — якась вторинність моралі, чи ж не так? Люди до того бояться виявити зміну в думках, що стають якимись бронтозаврами, костистими, без усякої гри і допущень. У цьому, як на мій погляд, таїться головне, що визначає філософію буржуазності: носити маску, бути «як усі». Однаково думати про різне, однаково оцінювати навколишнє. Якщо ти став кимось, ти відповідним чином позбавлений права розвиватися, міркувати, заперечувати, ухвалювати, цебто змінювати думки. А коли чудо? Якщо марсіани прилетять? Чи скажете, що цього не може бути, бо цього не може бути ніколи?

Магда, нахмурившись, слухала його уважно, з цікавістю і явно хотіла заперечити, це в неї було від першого слова, вимовленого Штірліцом, але зараз їй було нічим заперечити, дарма що бажання заперечити — він відчував це — у неї залишалося.

— Ви говорите, як хуліган, — усміхнулась вона своєю несподіваною усмішкою. — 3 вами не можна сперечатися.

— Тож і не сперечайтесь, — порадив він. — Все одно у суперечці моє буде зверху.

— Який ви чудний.

— Вас, мабуть, оточують закохані чоловіки, які піддаються вам, а я піддаватись не люблю, та й потім жінці до вподоби це тільки напочатку, згодом набридає. Жінка сама покликана піддаватися: рано чи пізно чоловіча покірливість стане їй неприємною. У цьому, очевидно, вища таємниця: більшість родин має на собі печать несправедливості.

Метр приніс хліб, масло, ковбасу і карафку з горілкою.

— Тсс! Тільки для вас. Привезли із села, це справжнісіньке.

Штірліц одразу ж налив горілки в чарки. Магда поклала свою долоню йому на руку: він тримав чарку зверху, за вінця, як дзвіночок.

— Стривайте. Не треба одразу, — попрохала вона. — Поїжте спершу.

— Мене гарно годують. Дякую, Магдо. Я вип'ю, а ви спочатку попоїжте, гаразд?

Вона обережно прибрала з чола волосся, не відриваючи од нього очей, які здавалися зараз Штірліцу не вуглинками, а бездонними озерцями у північній тайзі посеред маленьких струнких берізок.

«А якщо не з Прип'ятських боліт? — подумав Штірліц, пригадавши у подробицях молодесенького фельдфебеля в особняку гестапо, де тримали Мельника. — А якщо це маневр? Логіка мого розмірковування переконлива, коли й повірять, то повірять мені. З іншого боку, Гітлер може легко відкинути логіку; його вчинки, думки, прагнення позбавлені логіки, тому що вони не спрямовані на пізнання. Він самовиявляється — що вже тут, у біса, за логіка?! Але, з іншого боку, самовиявлятися йому допомагають армія, дипломати, партія, гестапо. Армія не захоче бути приниженою після недавніх перемог. Армія гнутиме на своє. Гітлер навряд чи піде на розрив з армією. Армія, видно, зараз прагне посісти місце, рівнозначне СС і партії. Цс небезпечно. Це так небезпечно, що важко навіть собі уявити. Армія — категорія в Німеччині постійна, решта усе скороминуще».

— Смачно? — запитав Штірліц.

Магда усміхнулась. Усмішка в неї зараз була іншою, такої ще не було на її обличчі жодного разу. Щось довірливе, те, що Магда старанно ховала в собі, з'явилося в її усмішці.

— Знаєте, мій тато працював у ресторані кельнером. Я приходила до нього, коли була маленька, і хазяїн дозволяв частувати одного з членів родини тарілкою супу. Це було у двадцять дев'ятому, під час кризи, пам'ятаєте?

Штірліц хитнув головою і зробив ще один маленький ковток — горілка відгонила буряком.

— Кухар був дуже гарна людина, він підкидав до овочевого супу м'яса. Коли я починала їсти м'ясо, тато знаходив хвилину, щоб підбігти до мене й запитати: «Смачно?» Я дуже боялася, що хазяїн побачить м'ясо у мене в тарілці, та й татко знав, як я цього боюсь, тож він завжди і підходив у той момент, коли я озиралася на всі боки, починаючи їсти м'ясо. Він заспокоював мене своїм запитанням, я це вже аж потім збагнула, а загалом недавно.

— Любите тата?

— Дуже.

— Він живий?

— Ні.

— А мама?

— Жива.

— Маму любите більше?

— Ні, я її люблю з обов'язку, бо вона моя мати. Вона ніколи не розуміла батька, він дуже карався з-за цього.

— Коли я уперше зустрів вас у Ростоку, ви були з якимось чоловіком, — промовив Штірліц, — подумавши, що у столі може бути апаратура для прослухування. Він допоміг поглядом зрозуміти Магді, чому він поставив їй це грайливе, безглузде, але яке викликає довіру запитання. — Чи ж не так?

Магда якусь мить дивилася на нього потьмареними очима, а потім у них знову прозирнули озерця:

— Це був мій приятель, Максе. Він був дуже добра, але нерозумна людина, і мені не хотілося вас знайомити. Отож, — не поспішаючи, додала вона.

«Розумниця. Та й спритна. Яке щастя, що я зараз не сам», — знову подумав він і раптом злякався схожості, що промайнула на Магдиному обличчі, з тим єдиним жіночим обличчям, яке повсякчас жило в ньому ці роки.