Іспанський варіант - Семенов Юлиан Семенович. Страница 9

— Він контрабандист, — пояснив Лерст пасажирам, — прошу пробачення за цю вимушену затримку.

Пальма так стиснув ручку саквояжа, в якому лежали гроші, що пальці його побіліли. Він уже ладен був схопитися й спитати в цього нациста, на якій підставі він заарештував безневинного. Але він не підвівся і не спитав. Навпаки, він змусив себе посміхнутись, заплющити очі й припасти до стінки, неначе він вибирав зручне місце, щоб подрімати решту дороги до Відня…

«Такі дуже бояться інтерв'ю, та й взагалі спілкування з пресою, — подумав тоді Пальма. — Не може ж він чинити свого звірства і не боятися розголосу! Коли б цей наці знав, що він, Пальма, з ризької і лондонської газет, він напевне повернув би до купе цього нещасного товстого, спітнілого єврея з величезними синьо-чорними очима». Так думав тоді Пальма і не вважав це за наївність.

— Чого це ви смієтесь? — запитав Хаген.

— Це я з себе сміюсь, — відповів Пальма. — З своєї наївності. Характерна риса людства — варварська, нецензурна наївність. А тих, хто прозрів, або розпинають на хресті, або називають пророком, або ж звинувачують у єресі.

— Я розумію, — сказав Хаген, — цікава думка; але яке відношення вона має до тієї ахінеї про ваше словацьке жіноцтво в горах, хотів би я знати?!

— Пряме: коли багато часу перебуваєш у товаристві веселих жінок і ніяка інша суєтність тебе не обтяжує, лише тоді починаєш серйозно думати про головне. А ви? Про що ви думаєте зараз, бідолашний? Вірити чи не вірити, що я в Празі не був, а прожив у лісничихи у Високих Татрах, поки її чоловік водив німців по горах, шукаючи оленя, — хіба не так? Бити ви мене не можете — нема у вас на це інструкцій, як я зрозумів. І ви послали по інструкції вашого колегу з похмурою фізіономією. Хіба не так? А я стомився і більше не хочу з вами розмовляти. Ясно?

Хаген ударив Пальму в підборіддя, і той упав із стільця. З того, як Хаген кинувся до нього — з розгубленим обличчям, стукнувшись об край столу, — Пальма зрозумів, що цей кретин ударив його не за інструкцією.

«Тайм-аут, — пронеслося в голові Пальми. — Я буду страшенним дурнем, якщо не зароблю собі тайм-аут на цьому його зриві». І він, застогнавши, заплющив очі:..

Цю шифровку Вольф одержав зразу ж, як тільки Штірліц попрощався з ним. Він похитав головою: якщо літак вилетить з Берліна сьогодні чи навіть завтра, Штірліц неспроможний щось зробити. На це потрібно днів три як мінімум. А цих трьох днів якраз і немає: Берлін, мабуть, поспішає вивезти латиша. План Штірліца був заманливий, і Вольф оцінив його холодну математичну витонченість. Але з самого початку він вірив тільки в наліт на гестапівське «хазяйство» в горах. Він розумів, що це риск, великий риск, але все-таки він вважав, що цей шлях — єдиний.

… Штірліц, побачивши Пальму, який лежав на софі з розбитим ротом, поспішив до радистів і передав шифровку на Принц-Альбрехтштрасе Гейдріху, що «гість захворів» і протягом трьох днів — нетранспортабельний. Причому шифровку цю він примусив підписати Хагена, переляканого й жалюгідного.

— Я покриваю вас, — сказав він Хагену, — вперше і востаннє, затямте це собі!

— Він глумився наді мною, штурмбанфюрер…

— Руками? Чи підборами черевиків? Чи прес-папьє?! Ви розумієте, що поставили діло на грань зриву?! Замість того щоб продемонструвати нашу впевнену всевідаючу могутність і на цьому зламати його, ви стали його бити! Ви розумієте, що з вами буде, коли я підтверджу Гейдріху, як ви поводилися з ним — без санкції на те керівництва?! Ідіть, Хаген, відпочиньте, а то ви не зможете далі працювати з такими нервами…

Пальма лежав із заплющеними очима.

«Очевидно, головне, — неквапливо розмірковував він, намагаючись думати про себе як про сторонню людину, — що цікавитиме в моїй справі Хагена, — це Лерст, увесь цикл наших стосунків. І «месершміт»… Він притримує це про запас — тут у мене непереливки… А про те, що зі мною буде далі, краще поки що не думати. На самоті небезпечно міркувати про такі справи. Можна й запанікувати. А це погано. Треба в такій ситуації розв'язувати локальні арифметичні задачки: це допомагає відчувати себе людиною, яка здатна боротися… Принаймні яка намагається це робити… Коли ж ми з Лерстом зустрілися по-справжньому? І де саме?»

Лондон, 1936

У клуб «Атенеум» він прийшов рано-вранці, коли ще в залах і в камінних було порожньо. Сівши за маленький столик біля вікна, він попросив кави з вершками й розгорнув газету. На другій шпальті була надрукована його стаття «Відродження з попелу». Це була його третя стаття з європейського циклу після великого турне по Німеччині, Франції, Бельгії та Голландії. Він писав про те, що політика фюрера не така вже й агресивна, як це намагаються довести його противники. Він писав про серйозні проблеми, які стоять перед Берліном, і підтверджував, що фюрер вирішує їх енергійно і відповідно до потреб німецької нації.

Після опублікування другої статті до нього подзвонили з німецького посольства і поцікавились, чи не потрібні спеціальному кореспондентові з Риги якісь додаткові матеріали: статистичні, економічні, ідеологічні. Подякувавши за люб'язність, Пальма відмовився. «Ви станете пропонувати свої матеріали, а мої колеги — і в Лондоні, і в Ризі, — засміявся він, — звинуватять мене в тому, що я співаю з вашого голосу. До того ж у мене є всі матеріали: якщо ви забороняєте продавати в Німеччині наші ліві газети, то тут я можу купити навіть «Дас шварце кор». Вони ще про щось весело побалакали з секретарем посольства, а надвечір саме перед тим, коли він уже збирався їхати додому, в редакцію принесли запрошення на прийом до «імперського посла Іоахіма фон Ріббентропа». Ян подзвонив Вольфу. Той працював тут під прізвищем Бейзіла. Пальма попросив його прийти в «Атенеум» на дев'яту годину. Зараз уже було дев'ять тридцять. Пальма ще раз поглянув на годинник, підписав рахунок і підвівся з-за столу: об одинадцятій його чекала Мері — вони мали разом їхати в загородній клуб фехтувальників.

Пальма вийшов на вулицю. Мрячив дрібний дощ. Перехожих майже не було: всі роз'їхались на уїк-енд. Таксі теж не було, і Ян, розкривши парасольку, не поспішаючи, перетнув вулицю. Заскрипіли гальма, і поруч з ним зупинився автомобіль. Вольф відчинив дверці й запропонував:

— Я підвезу вас, сер…

Пальма сів на заднє сидіння.

— Чому ти не прийшов?

— Ти часом таке говориш, наче дитина. Ну як це я, водій, можу зайти в твій аристократичний клуб?

— Не я говорю, як дитина, а ти погано підготовлений до роботи в Лондоні, Бейзіл, — усміхнувся Пальма. — За статутом нашого клубу я відповідаю за тих, з ким сиджу за одним столиком. Однаково хто ти — асенізатор, чи король Бурунді, чи дрібний злодій з Іст-Енда.

— Це все так… А береженого бог береже, є у нас таке прислів'я. Що сталося?

— Одним словом, ти був правий. Усе відбувається, як ти й передбачав. Вони клюють. Сьогодні мене запросив Ріббентроп.

— Ого! Це прекрасно.

— Ні, Вольф, це зовсім не прекрасно.

— Чому?

— Бачиш… Коли я допомагав тобі вивозити комуністів з Відня, щоб їх не перестріляли наці, — це не суперечило моєму світоглядові. Коли я врятував ту німкеню з Німеччини — я робив добре діло, я рятував комуністку, засуджену на смерть. Це все було моїм ділом… І це було в рейху, сам на сам з наці. А тепер оці мої проститутські статті… Багато хто відвернувся від мене — і в Ризі, і в Лондоні. А це прикро, Вольф.

— Що ти пропонуєш?

— По-перше, я хочу боротися проти них з відкритим забралом…

— Як це розуміти?

— Я хочу писати правду про Гітлера і про його країну, я хочу називати нацизм брехнею й жахом, а не співати йому дифірамби.