Спаситель - Несбьо Ю. Страница 21

Голос у неї хрипів та зривався. Бліда, зодягнена у тоненьку чорну шкіряну куртку з діркою на лікті. Вона дошкандибала до лежачого, упала поряд навколішки.

— Роберте!

Кістлявою рукою вона торкнулася його шиї. Потім трем­тячими пальцями тицьнула у бік музик.

— Цитьте, чорт забирай!

Один за одним вони перестали грати.

— Хлопець помирає. Лікаря покличте, хутко!

Вона знов торкнулася його шиї. Пульсу немає. Як часто вона опинялася у таких обставинах. Часом усе закінчувалося вдало, але здебільшого — зле. Вона була спантеличена. Безперечно, це не передозування, адже хлопець з Армії спасіння не сидить на голці! Посипав сніг, сніжинки розтавали на його щоках, заплющених повіках, нестулених губах. Привабливий хлопець. Його обличчя розслабилось, і їй спало на думку, що він скидається на її синочка, коли той спить. І раптом вона зауважила тоненьку цівку крові, що стікала з маленького чор­ного отвору у голові, навскіс до скроні й у вухо.

Чиїсь руки підхопили її, відтягли вбік, над парубком схилився чоловік. Вона спромоглася ще раз глянути на обличчя хлопчини й раптом з болісною упевненістю усвідомила, що така доля чекає й на її сина.

Він крокував швидко, але не занадто, не біжучи. Спо­стерігав за спинами перед собою, зауваживши чоловіка, що квапливо йшов попереду, пішов слідом за ним. Ніхто не намагався його зупинити. Й не дивина. Грім пострілу змушує людей задкувати. А таке видовище — тікати. За цих обставин більшість свідків навіть не збагнули, що сталося.

Останнє замовлення.

Гурт продовжує грати.

Почався снігопад. От і добре, люди мимохіть дивитимуться під ноги, щоб уберегти очі.

За кількасот метрів виднілася жовта вокзальна будівля. Він, як часом з ним траплялось, мав відчуття, що навколо все пливе, що з ним нічого не трапиться, що сербський танк «Т-55» — всього-на-всього неквапливе залізне страховисько, сліпе та глухе, й що коли він повернеться додому, рідне місто стоятиме неушкодженим.

Біля смітника, у який він замірився викинути пістолет, хтось стовбичив. Чоловік був у новому, досить модному одязі, але взутий у блакитні кросівки. А обличчя згрубіле, по­тьмя­ніле, ніби обпалене, наче у коваля. Й скидається на те, ніби чоловік ще певний час не квапитиметься покидати це місце, бо він опустив праву руку в зелений смітник.

Не вповільнюючи кроку, він глянув на годинник. Дві хвилини тому він вистрілив, а за одинадцять хвилин рушить потяг. А зброя ще при ньому. Проминувши смітник, попро­стував до ресторану.

Перехожий, що йшов назустріч, кинув на нього погляд. Але він не відвернув обличчя, коли вони порівнялися.

Підійшовши до ресторану, розчинив двері.

У гардеробній мати вовтузилась із блискавкою на дитячій куртці. Вони його не зауважили. Верблюже пальто досі висіло на своєму місці. Під ним стояла валіза. Забравши те й те, він пішов до чоловічого туалету, замкнувся в одній з двох кабінок, знявши штормівку та шапку, одягнувся у пальто. Попри те, що приміщення не мало вікон, він розчув відлуння поліцейських сирен на вулиці. Роззирнувся. Треба по­збутись пістолета. Вибір невеликий. Злізши на сидіння унітаза, дістався рукою душника, силкувався покласти пістолет усередину, але він був закритий решіткою.

Він зліз додолу. Важко дихав, упрів під сорочкою. До потяга лишається вісім хвилин. Звісно, можна поїхати наступним, то не клопіт. Клопіт у тому, що вже збігло вісім хвилин, а пістолет досі при ньому, хоч вона завжди казала, що загаяння більш як на чотири хвилини спричиняє неприйнятний ризик.

Певна річ, можна лишити пістолет долі, але за одним з головних принципів, яким вони керувалися у своїй праці, зброю мають виявити не раніше, ніж він сам убезпечиться.

Він вийшов з кабінки, підійшов до мийки. Вимивши руки, обійшов поглядом приміщення. Upomoc! Очі спинились над мийкою, над скринькою з милом.

Юн та Теа вийшли з ресторану на Торггата, обійнявшись.

Теа зойкнула від несподіванки й засміялася, послизнувшись на підступно ковзкому свіжому снігові на пішохідній вулиці. Вона потягла слідом Юна, але в останню мить він втримався на ногах, порятувавши її, щоб не впала. Сміх Теа дзеленчав у вухах, наче дзвіночки.

— Ти відповіла «так»! — гукнув він у небо, відчуваючи, як на обличчі розтають сніжинки. — Ти погодилась!

У темряві завила сирена. А згодом ще й ще одна. Сирена лунала з боку Карл-Юханс-гате.

— Ходімо гляньмо, що там? — сказав Юн, беручи її за руку.

— Ні, Юне. — Теа насупилася.

— Ну ж бо, ходімо!

Теа вперлася ногами у тротуар, але гладенькі підошви не­слухняно ковзали.

— Ні, Юне.

Розсміявшись, він потягнув її слідом, наче санчата.

— Я кажу «ні»!

Через те, як пролунав її голос, Юн зупинився. Він здивовано глянув на дівчину.

Вона зітхнула:

— Не хочу зараз дивитися на якусь пожежу. Хочу додому, у ліжко. З тобою.

Юн довго дивився на неї.

— Я щасливий, Теа. Завдяки тобі я страшенно щасливий.

Він не розчув, чи відповіла Теа. Вона ткнулася обличчям у його куртку.

Частина друга. Спаситель

Розділ 9. Середа, 16 грудня. Сніг

Сніг, що засипав майдан Егерторг, через поліцейські прожектори видавався жовтим.

Харрі з Халворсеном стояли біля входу до пивниці «Три брати», спостерігаючи за роззявами та репортерами, які юр­милися за огорожею. Харрі, витягнувши з рота цигарку, закашлявся.

— Багацько репортерів, — мовив він.

— Стрімко понабігали, — кивнув Халворсен. — До редакції ж бо — шапкою докинути.

— Ласий шматочок для журналістів. Убивство у розпал різдвяної клопотні на найвідомішій вулиці Норвегії. Жертву бачили всі — парубок стояв біля кухля Армії спасіння. Під час виступу відомого гурту. Хіба можна бажати більшого?

— Інтерв’ю зі знаменитим слідчим Харрі Холе?

— Наразі, постоїмо тут, — відповів Харрі. — Чи ти визна­чив час убивства?

— Відразу по сьомій.

Харрі глянув на годинник:

— Вже безмаль годину тому. Чому ніхто раніше мені не зателефонував?

— Гадки не маю. Комісар зателефонував мені десь пів на восьму. Я гадав, що ти вже будеш тут, поки я прийду...

— Отже, ти зателефонував мені з власного почину?

— Ти ж наче інспектор.

— Наче, — пробурмотів Харрі й жбурнув цигарку у сніг. Провалившись у пухку порошу, вона зникла з очей.

— Незабаром всі докази вкриє півметровим сніговим шаром, — мовив Халворсен. — Буденна історія.

— Немає тут жодних доказів.

До них підійшла Беата, сніжинки припорошили її біляве волосся. Між пальцями вона тримала поліетиленовий пакунок з вистріляною гільзою.

— От і помилився! — переможно всміхнувся Халворсен.

— Дев’ять міліметрів, — Беата скривилася. — Цілком зви­чайнісінька. Й це все, що маємо.

— Забудь, що ви маєте, а чого не маєте. Яке твоє перше враження? Не розмірковуй, кажи, і квит.

Беата посміхнулася. Вона вже знала Харрі. Спершу інтуїція, потім факти. Бо інтуїція — то теж факти, сукупна інформація з місця злочину, яку мозок не відразу здатен висловити.

— Не скажу багато. Егерторг — місце з величезною кількістю пішоходів, тому все страшенно затоптали, попри те, що ми приїхали вже за двадцять хвилин після убивства. Утім цілком зрозуміло, що працював професіонал. Судмедексперт зараз оглядає труп, але, очевидно, що був усього один по­стріл. Просто у лоб. Фахівець. Отакі відчуття.

— Працюємо, керуючись інстинктами, га, інспекторе?

Всі троє озирнулися. Гуннар Хаген. У зеленій армійській куртці й чорній вовняній шапці. Ледь помітна усмішка у ку­тиках рота.

— Ми послуговуємося усіма засобами, шефе, — мовив Харрі. — А ви яким вітром?

— Хіба не тут розгортаються всі події?

— Певним чином.

— Чув, Б’ярне Мьоллер віддавав перевагу кабінету. Але я вважаю, що голова має перебувати на полі. Скільки було пострілів? Один чи більше? Халворсене!

— Свідки кажуть, що один, — поспіхом доповів той.