Спаситель - Несбьо Ю. Страница 23

Поліцейський відповідав по-діловому, терпляче, й Мартіна збагнула, що він звик, що, дізнавшись про смерть, люди ставлять недолугі питання.

— Звісно, звісно, розумію, — відповів Екхоф. Надувши щоки, випустив повітря ротом. — Батьки Роберта наразі мешкають за межами Норвегії. Але ви могли б зв’я­затися з його братом, Юном.

— Його немає вдома, а мобільник вимкнено. Мені казали, що, може, він затримується у штаб-квартирі. Але тут я перестрів лише цього парубка. — Він кивнув у бік Рікарда, котрий стояв, наче зажурена горила, — скляний погляд, безвільно звисають руки у великих рукавицях, на сизій верхній губі виступили краплини поту.

— Де, на вашу думку, я можу знайти брата? — спитав по­ліцейський.

Мартіна з батьком перезирнулися, похитали головами.

— Чи є якісь думки щодо того, хто б міг бажати смерті Робертові Карлсену?

Обидва знову захитали головами.

— Гаразд. Тепер ви все знаєте. Мені вже час, але завтра мені доведеться поставити вам кілька питань.

— Певна річ, інспекторе, — мовив командувач і випро­стався. — Але поки ви ще з нами, якщо ваша ласка, розкажіть подробиці того, що трапилось.

— Почитайте у телетексті. Я кваплюся.

Мартіна зауважила, як батько потьмянів на лиці. Обернувшись до поліцейського, перестріла його погляд.

— Мені прикро, — відповів він. — Час — найголовніший фактор на цьому етапі розслідування.

— Спробуйте... пошукати його у моєї сестри, Теа Нільсен.

Усі троє озирнулися на Рікарда. Він ковтнув слину.

— Вона мешкає на Гетеборггата, у будівлі, яка належить Армії.

Поліцейський кивнув. Уже збираючись йти, ще раз звернувся до Екхофа:

— Чому його батьки не мешкають у Норвегії?

— Це довга історія. Вони відійшли.

— Відійшли?

— Втратили віру. Людям, які виросли в Армії, часто непросто, якщо вони обирають інший шлях у житті.

Мартіна пильно спостерігала за батьком. Але навіть вона, його дочка, не зауважила й краплі нещирості на його кам’яно­му обличчі. Поліцейський пішов геть, й вона відчула, як очі сповнюються слізьми.

Коли кроки інспектора стихли, Рікард, кахикнувши, промовив:

— Літню ґуму я поклав до багажника.

На той час, коли інформаційна служба аеропорту Осло зробила оголошення, він уже давно все збагнув.

— Due to weather conditions, the airport has been temporarily closed [14].

Нічого страшного, мовив він собі, як і годину тому, коли повідомляли, що через снігопад рейс затримується.

Вони чекали, а тим часом сніг вкривав літаки волохатим килимом. Він мимохіть почав шукати поглядом людей у фор­мі. Чомусь йому видавалось, що на льотному полі вони мають бути зодягнені у форми. А коли жінка у синьому біля виходу 42 піднесла до рота мікрофон, він збагнув усе за виразом її обличчя. Вона з прикрістю повідомляла: посадка відбу­деться завтра о 10:40. Пасажири всі гуртом придушено застогнали. Вона прощебетала, що авіакомпанія оплатить зворотну дорогу потягом у Осло й ночівлю у готелі «САС» для транзитних пасажирів та пасажирів, що мають зворотний квиток.

Нічого страшного, знову повторював він собі, коли потяг мчав крізь темний нічний краєвид. Дорогою в Осло потяг зупинився лише раз: біля осередку будиночків, оточених білизною. Під самісінькою лавкою на платформі сидів собака, у ліхтарному світлі виднілися снігові пластівці, що літали у повітрі. Собака подібний до Тінто, блудного грайливого пса, що тинявся околицями у Вуковарі, коли він був малим. Джорджі та старші хлопці напнули на нього нашийник з на­писом: «Звати Тінто, власник — всі». Ніхто не кривдив Тінто. Ніхто. Але часом цього було замало.

Потяг протяжливо застогнав й знову рушив у сніговий вихор.

Коли Теа йшла відчиняти двері, Юн відійшов у дальший кінець кімнати, щоб бути непомітним із вхідних дверей. Емма, сусідка:

— Даруй, Теа, але цьому чоловікові конче треба побалакати з Юном Карлсеном.

— З Юном?

Почувся чоловічий голос:

— Мені сказали, що я, імовірно, знайду його у такої собі Теа Нільсен, що мешкає за цією адресою. Біля домофону прізвищ не зазначено, але ця добродійка ласкаво допомогла.

— Юн? Тут? Не знаю, як...

— Я з поліції, мене звати Харрі Холе. Річ у братові Юна.

— Робертові?

Юн вийшов до дверей. З порога на нього дивився чоловік однакового з ним зросту, з ясно-блакитними очима.

— Чи Роберт щось накоїв? — спитав він, силкуючись не зважати на сусідку, що виглядала з-за плеча поліцейського.

— Ми не знаємо. Дозволите увійти?

— Прошу, — мовила Теа.

Увійшовши, поліцейський зачинив двері перед носом роздосадуваної сусідки.

— Боюся, я маю недобрі новини, може, сядете?

Всі троє посідали навколо журнального столика. Просто як удар у сонячне сплетіння — Юн машинально нахилився уперед, почувши від поліцейського, що трапилось.

— Мертвий? — перепитала пошепки Теа. — Роберт?

Поліцейський кахикнув й повів далі. Слова лунали для Юна ніби темні, таємничі, майже незбагненні звуки. Поки поліцейський переповідав обставини смерті, він упнувся поглядом в одну точку. У нестулений рот дівчини, на губи, що виблискували, — вогкі, почервонілі. Дихала вона часто й неглибоко. Юн зауважив, що поліцейський змовк, лише почувши голос Теа:

— Юне, він тебе дещо спитав.

— Я знаю, що вам зараз дуже зле, але, я гадав, може, ви знаєте, хто бажав смерті вашому братові.

— Робертові? — Все, що оточувало Юна, відбувалося ніби при сповільненій зйомці, навіть те, як він захитав го­ловою.

— Гаразд. — Поліцейський тримав у руках нотатника, ні­чого не записуючи. — Чи міг він якось на роботі чи в особистому житті нажити собі ворогів?

Юн почув, як недоречно засміявся.

— Роберт служив в Армії спасіння, — мовив він. — Ми маємо лише одного ворога — злидні. Матеріальні та духовні. Через це нас нечасто позбавляють життя.

— Гм. Це щодо роботи. А що стосується особистого життя?

— Мої слова стосуються і роботи, й особистого життя.

Поліцейський чекав.

— Роберт був гарним хлопцем. — Юн відчував, що голос підводить його. — Порядний. Всі любили його. — Він... — Голос зірвався, обернувшись на схлипування.

Погляд поліцейського ковзнув кімнатою. Не надто приємні обставини, але він чекав. Чимало чекав.

Юн силкувався вгамувати сльози.

— Часом він був нестриманим. Трохи... гарячковим. Може, хтось вважав його за циніка. За висловлюваннями. Але це просто манера поводитися. Глибоко у душі він був некривдним.

Обернувшись до Теа, поліцейський глянув у нотатник.

— Ви — Теа Нільсен, сестра Рікарда Нільсена, чи я правильно зрозумів? Чи ви такої самої думки про Роберта Карл­сена?

Теа знизала плечима.

— Я не дуже добре зналася з Робертом. Він... — Вона схрестила руки на грудях, силкуючись не дивитися на Юна. — ...як я знаю, ніколи нікому не заподіяв зла.

— Чи Роберт згадував щось таке, що, можливо, свідчило, що він має з кимось конфлікт?

Юн рвучко крутнув головою, ніби у неї втрапило щось, чого він прагнув позбутись. Роберт мертвий. Мертвий.

— Чи Роберт заборгував грошей?

— Ні. Небагато. Мені.

— Чи ви певні, що він більше нікому не винен?

— Що ви маєте на думці?

— Чи Роберт вживав наркотики?

Юн спантеличено глянув на поліцейського, згодом відповів:

— Ні, у жодному разі.

— Ви упевнені? Адже не завжди...

— Наша праця пов’язана з наркоманами. Ми обізнані у симптомах. Роберт зілля не вживав. Зрозуміло?

Поліцейський, кивнувши, щось занотував.

— Даруйте, та ми мусимо ставити такі питання. Звісно, не виключено, що стріляла душевнохвора людина й Роберт став випадковою жертвою. Або ж, позаяк солдат Армії спа­сіння, що стоїть біля різдвяного горняти на Егерторг, став мало не вашим символом, убивством цілили у вашу організацію. Чи ви знаєте що-небудь, що свідчить на користь цього припущення?

Обидва захитали головами.

— Дякую, що допомогли. — Поліцейський сунув нотатник у кишеню пальта й підвівся. — Нам так і не надали ані телефону, ані адреси ваших батьків.