Спаситель - Несбьо Ю. Страница 26

— Ходи-но сюди, поглянь, Халворсене.

Халворсен підійшов. Перед Харрі лежало дві світлини, на обох — присутні на Егерторг.

— Бачиш отут, збоку, хлопця в шапці, з хусткою на шиї? — Харрі показав на зернисте обличчя. — Хай там як, а він стоїть просто перед Робертом Карлсеном, поруч з музиками, хіба ні?

— Ну...

— А тепер дивися. Отут. Ця ж сама шапка, та ж хустинка, але тепер стоїть посередині, просто напроти музик.

— Й що надзвичайного? Проштовхався всередину, щоб краще бачити й чути.

— А якщо все було у зворотному порядку?

Халворсен не відповів, а Харрі вів далі:

— Ніхто не переходитиме з центру убік, щоб динаміки кричали у вухо, а гурту не було видно. Хіба що для цього є причина.

— Маєш на увазі, щоб застрелити?

— Не мели дурниць.

— Гаразд. Але ж ти не знаєш, яке фото знято раніше. Закладімося, він просунувся усередину.

— На скільки закладімося?

— На дві сотні.

— Згода. Поглянь на світло під ліхтарем на обох світлинах. — Харрі подав Халворсену лупу. — Бачиш різницю?

Халворсен повільно закивав.

— Сніг, — мовив Харрі. — На знімкові, де він стоїть збоку, — сніжить. А хуртовина припинилася лише вночі. Отже, цей знімок зроблено останнім. Треба зателефонувати Ведлогу в «Дагбладет». Якщо знімали цифровою камерою з годинником, може, ми дізнаємось точний час, коли зробили знімок.

Ганс Ведлог з «Дагбладет» досі віддавав перевагу дзеркальним камерам та плівковим касетам. Тому, як не прикро інспектору Холе, точний час знімання він назвати не міг.

— Добре, — мовив Харрі. — А позавчора ви знімали під час концерту?

— Так, ми з Рьодбергом, завжди знімаємо музик на вулицях.

— Позаяк ви використовуєте плівку, світлини, певно, збереглися?

— Звичайно. Якби я знімав цифровою, давно б вже стер їх.

— Саме так я й міркував. Ще я хотів попросити вас про послугу.

— Справді?

— Подивіться, будь ласка, знімки за позавчора, чи бува нема там хлопця у плетеній шапочці й чорній штормівці? З хустинкою на шиї. Ми маємо одне ваше фото, на якому його знято. Халворсен відсканує й перешле вам, якщо маєте ком­п’ютер неподалік.

Харрі зауважив, що Ведлог вагається.

— Певна річ, я можу вислати знімки, але загалом переві­ряти — це робота поліції, а мені як репортеру не надто кор­тить з цим вовтузитися.

— Нам бракує часу, розумієте? То як? Переслати вам фото, де зняли чоловіка, котрого шукає поліція, чи ні?

— Чи це означає, що ви дозволяєте нам використати цей факт?

— Атож.

Голос у Ведлога пожвавішав:

— Я зараз у лабораторії, тож можу тут-таки й перевірити. Знімків, де зображено присутніх на майдані, безліч, отже, є на що сподіватися. П’ять хвилин.

Халворсен відсканував й відправив знімок, а Харрі сидів, вистукуючи пальцями по столу, чекав.

— Чому ти певен, що він був там напередодні увечері? — спитав Халворсен.

— Я ні в чому не певен. Але якщо Беата має рацію й він — профі, то, імовірно, пішов напередодні на розвідку, до того ж у той момент, що майже збігається з запланованим часом убивства. А напередодні увечері теж грали концерт.

П’ять хвилин спливло. Але телефон задзеленчав лише за одинадцять.

— Ведлог. Даруйте. Ані вовняної шапки, ані штормівки, ані хустинки.

— Трясця! — гучно й розбірливо вилаявся Харрі.

— На жаль. Переслати вам, щоб ви особисто переглянули? Того вечора я повернув один софіт на присутніх, там обличчя краще видно.

Харрі вагався. Час треба використовувати якнайефективніше, надто у цю критичну першу добу.

— Перешліть, згодом перегляну, — сказав Харрі й, вже збираючись надиктувати Ведлогу свою електронну скриньку, додав: — До речі, перешліть ці світлини й Льонн у криміналістичний відділ. Вона має надзвичайну пам’ять на обличчя, може, щось помітить. — Він надиктував Ведлогу обидві адреси. — Але завтра у газеті про мене анічичирк, гаразд?

— Певна річ, «анонімне джерело у поліції». Приємно мати з вами справу.

Харрі поклав слухавку, глянув на ошелешеного Халворсена.

— Гаразд, Молодший. Їдемо у штаб-квартиру Армії спа­сіння.

Халворсен озирнувся на Харрі. Інспектор повагом тупцював, роздивляючись дошку з оголошеннями про прибуття заїжджих проповідників, розкладом хорових репетицій та чергувань. Але ось сива жіночка побалакала по телефону й усміхаючись повернулася до них.

Харрі швидко й коротко розповів, у чому суть справи, вона погідливо кивнула, мовби чекала на їхній візит, й пояснила, куди йти.

Обидва чекали на ліфт мовчки, але Халворсен зауважив краплини поту над бровою інспектора. Він знав, що Харрі не любить їздити ліфтом. Вийшовши з кабіни на п’ятому поверсі, Халворсен ледь не побіг слідом за Харрі жовтим коридором, наприкінці якого виднілися розчинені двері. Хар­рі зупинився так різко, що Халворсен трохи не наштовхнувся на нього.

— Привіт, — мовив Харрі.

— Привіт, — почувся жіночий голос. — Знову ви?

Височенна постать Харрі заступала одвірок, Халворсен не бачив, з ким він розмовляє, але зауважив, що тон його голосу змінився.

— Цілком правильно. Командувач на місці?

— Так. Він чекає на вас. Заходьте.

Слідом за Харрі Халворсен пройшов через маленьку приймальню, спромігшись кивнути тендітній панянці за письмовим столом. Стіни у кабінеті командувача було обвішано дерев’яними щитами, масками та списами. На заставлених книжками полицях стояли дерев’яні статуетки та світ­лини, на яких, як гадав Халворсен, зображено родину командувача.

— Вдячний, що так швидко знайшли для нас час, Екхофе, — мовив Харрі. — Це поліцейський Халворсен.

— Трагічний випадок. — Екхоф стояв за столом, рукою пропонуючи їм сідати у крісла. — Преса напосідає на нас ці­лісінький день. Розповідайте, що ви спромоглися дізнатися.

Харрі та Халворсен перезирнулися.

— Наразі ми не збираємося оприлюднювати свої знахідки, гер Екхоф.

Брови командувача грізно насупилися, Халворсен тихо зітхнув, приготувавшись до чергової жорсткої суперечки. Але з обличчя командувача зійшла напруга.

— Даруйте, Холе. Звичка. Посівши крісло начальника, часом забуваєш, що не всі мусять тобі звітувати. То чим можу зарадити?

— Якщо коротко, то хотілося б знати ваші здогади щодо мотивів того, що трапилося.

— Звісно, я розмірковував про це. Й мені важко назвати якусь певну причину. Роберт був шибайголова, але хлопець добрий. Хоч вони з братом цілком різнилися.

— Юн не добрий?

— Не вскакував у халепи.

— І у які ж це халепи вскакував Роберт?

— Вскакував? Я геть не це мав на думці. Просто життя у Роберта було якесь безладне, не те що у Юна. Я ж бо чудово знався з їхнім батьком. Юсеф Карлсен був одним з найкращих наших офіцерів. Але загубив віру.

— Ви згадували, що це довга історія. Чи можна почути скорочено?

— Слушне питання. — Командувач, важко зітхнувши, глянув у вікно. — Юсеф працював у Китаї, коли там трапився паводок. Там небагато чули про Бога, й люди вмирали як мухи. За тим, як Юсеф тлумачив Біблію, всі, хто не прийняв Ісуса, не матимуть спасіння й горітимуть у пеклі. Вони працювали у провінції Хунань, розподіляли ліки. Через паводок повсюдно плавали гадюки Рассела, кусаючи людей. Незважаючи на те, що Юсеф та його люди мали достатньо сиворотки у запасі, вони, зазвичай, запізнювалися, адже отрута цієї гадюки діяла дуже стрімко, руйнуючи стінки кровоносних судин, через що у постраждалих починається кровотеча з очей, вух та решти отворів на тілі й за годину-дві вони помирають. Я на власні очі бачив, як діє отрута, коли був у Танзанії й мені довелося споглядати жертв, які постраждали від укусів деревних гадюк. Жаске видовище. — На мить Екхоф заплющився. — Коротше кажучи, Юсеф разом з медсест­рою давали пеніцилін двом близнюкам, котрі захворіли на запалення легенів. І раптом прийшов їхній батько, якого на рисовому полі щойно вкусила гадюка Рассела. У Юсефа була лише одна ампулка із сивороткою, й він наказав медсестрі зробити постраждалому ін’єкцію. А сам вийшов у туалет, адже, як і решта, страждав проносом та шлунковими спазмами. Він присів у воді навшпиньки, й гадюка вкусила його просто у яєчка, він упав горілиць, волаючи так, що всі зрозуміли, що саме трапилось. Коли він повернувся, медсестра сказала, що китайський язичник не дозволяє ввести собі сиворотку. Оскільки випало так, що Юсефа теж вкушено, він хоче, щоб укол зробили йому. Адже, лишившись серед живих, Юсеф врятує ще безліч дітей, а той усього-на-всього селянин, якому тепер навіть господарювати ніде. — Екхоф зітхнув. — Юсеф розповів, що так злякався, що навіть не подумав відмовитися від ін’єкції, дозволивши медсестрі зробити укол. А потім розплакався, й китайський язичник намагався втішити його. Врешті він опанував себе й попросив, щоб медсестра спитала, чи чув чоловік про Ісуса, але вона не встигла, бо штани чоловіка просякли кров’ю й за мить він помер.