Спаситель - Несбьо Ю. Страница 30

Зайшов Харрі Холе, тримаючи у руках чашку. Лі та Лі, наливши собі кави, пішли геть. Халворсен зауважив, що де­хто з колег саме так реагував на появу Харрі. Інспектор сів, замислено насупившись. Халворсен й таке зауважив.

— Двадцять чотири години майже вичерпано, — мовив Халворсен.

— Так, — відповів Харрі, дивлячись у свою досі порожню чашку.

— Щось не так?

Харрі завагався.

— Не знаю, я зателефонував у Берген Б’ярне Мьоллеру. Гадав, він підкаже щось конструктивне.

— Й що він підказав?

— Загалом, нічого. Складається враження... — Харрі добирав слушне слово: — ...наче йому самотньо.

— Хіба родина не з ним?

— Мабуть, приїдуть згодом.

— Неприємності?

— Не знаю. Гадки не маю, жодної.

— Що ж тебе непокоїть?

— Він п’яний був, ось що.

Халворсен сіпнув чашку, хлюпнув каву.

— Мьоллер напідпитку, на роботі? Жартуєш?

Харрі змовчав.

— Може, йому було зле, чи... — поспіхом припустив Халворсен.

— Я за голосом п’яного чую, Халворсене. Треба їхати у Берген.

— Зараз? Ти ж очолюєш розслідування убивства, Харрі.

— Я упораюсь за добу: туди й назад. Прикриєш тил, Халворсене.

Халворсен посміхнувся.

— Чи ти старієш, Харрі?

— Старію? До чого це ти?

— Старієш і стаєш людяним. Вперше чую, щоб ти віддав перевагу живому перед мертвим. — Зауваживши вираз, якого набуло обличчя інспектора, хлопець враз пошкодував про сказане. — Я не мав на увазі...

— Гаразд, пусте. — Харрі підвівся. — Дістань перелік пасажирів, які відлітають чи прилітають з Хорватії. Спитай у поліції аеропорту Осло, чи потрібен запит поліцейського юриста. Якщо знадобиться судова постанова, поїдь і добудь. Коли матимеш списки, зателефонуй Алексові у Європол, попроси, щоб перевірив для нас імена. Перекажи, що це моє прохання.

— Певен, що він не відмовиться?

Харрі кивнув.

— А ми з Беатою тим часом поговоримо з Юном Карл­сеном.

— Он як?

— Дотепер він розповідав нам про Роберта лише зворушливі оповідки. Гадаю, він має й дещо інше.

— А чому ти не береш мене з собою?

— Тому що, на відміну від тебе, Беата відчуває, коли люди брешуть.

Глибоко зітхнувши, він піднявся сходами у ресторан «Бісквіти».

На відміну від учорашнього вечора, там було майже неза­люднено. Той самий офіціант стояв, прихилившись до одвірка. Подібний до Джорджі, кучерявий, блакитноокий.

— Hello there, — привітався офіціант. — Я не відразу вас упізнав.

Він закліпав очима, спантеличений, що його таки впізнали.

— За вашим пальто, — мовив офіціант. — Надзвичайно елегантне. Верблюже?

— Сподіваюся, — відповів він посміхаючись.

Офіціант, засміявшись, поклав йому руку на плече. Він не зауважив переляку у погляді, тож вирішив, що офіціант не має ніяких підозр. Й дуже сподівався, що поліція ще не на­відувалася й не знайшла зброю.

— Обідати не буду, — мовив він. — Просто хотів скори­статися туалетом.

— Туалетом? — перепитав офіціант, силкуючись перехопити його погляд. — Туалетом прийшли скористатися? Невже?

— Я на хвильку. — Офіціант поруч викликав у нього зні­яковіння.

— На хвильку. I see. Розумію.

У туалеті ані душі. Пахне милом. Але не свободою.

Ми­лом запахло ще дужче, коли він, піднявши кришку контейнера над мийкою, закотивши рукав, устромив руку в холодну рідоту. У голові промайнуло: а раптом вони змінили контейнер? Та ось намацав пальцями зброю. Він повільно витягнув її, мило, наче довгі зелені щупальця, потяглося у мийку. Вимити, змастити — й пістолет знову стане до ладу. В обоймі ще є шість патронів. Він квапливо почав ховати зброю у ки­шеню пальта, коли двері розчинилися.

— Hello again, — прошепотів офіціант, широко посміхаючись. Але, щойно зауважив пістолет, усмішка на його губах застигла.

Встромивши пістолета у кишеню, він пробурмотів «good bye» й просунувся у вузьку пройму у дверях повз офіціанта. Він відчув на обличчі його подих, відчув доторк стегон.

Лише опинившись на морозі, він зауважив, що серце калатає. Ніби з переляку. Кров линула жилами, роблячи його гарячим та легким.

Юн Карлсен саме вийшов з парадної, коли Харрі під’їхав на Гетеборггата.

— Зараз? — перепитав Юн, спантеличено глянувши на годинник.

— Я прибув зарано, — мовив Харрі. — Моя колега ось-ось приїде.

— Чи я встигну купити молока? — Юн був одягнений у тонку куртку. Волосся щойно зачесане.

— Звісно. Певна річ.

Найближча крамниця стояла на розі через дорогу. Поки Юн ходив купувати літровий пакунок знежиреного молока, Харрі наче зачарований дивився на безліч ялинкових прикрас поміж туалетного паперу та пакунків з кукурудзяними баранцями. Жоден з них не коментував газетну ятку біля каси, де яскраві заголовки на перших шпальтах повідомляли про убивство на Егерторг. «Дагбладет» надрукувала на першій шпальті фрагмент зернистого, розпливчастого знімка присутніх на майдані, який зробив Ведлоґ, з окресленою червоним головою й написом: «Чоловік, якого шукає поліція».

Вони вийшли на вулицю. Юн зупинивсь коло рудого жебрака, що мав довгі вуса, як було модно у сімдесяті. Довго порпався у кишені, нарешті добув монетку й кинув у коричневий паперовий стаканчик.

— Я небагато чим можу вас почастувати, — мовив Юн до Харрі. — Кава вже давненько стоїть у кавоварці, тож, певно, смакує, ніби асфальт.

— Чудово, саме таку я полюбляю.

— І ви теж? — Юн похмуро посміхнувся. — Ой! — Він схопився за голову, озирнувся до жебрака й здивовано спитав: — Ти чого грошима розкидаєшся?

Жебрак сердито пирхнув у вуса й голосно гримнув:

— У нас лише вжиткову копійку беруть. Красно дякую!

Помешкання Юн Карлсен мав достоту таке саме, як Теа Нільсен. Чисте, впорядковане, але за інтер’єром, безперечно, парубоцьке. Харрі вмить зауважив три речі. По-перше, старі, утім доглянуті меблі придбали там, де й він придбав свої. У «Елеваторі», на Уллеволсвейєн. По-друге, Юн не відвідував виставки, яку рекламував поодинокий постер на стіні у вітальні. По-третє, їв він здебільшого за низеньким столиком перед телевізором, а не за столом у відмежованій кухоньці. На напівпорожній книжковій полиці стояла світлина чоловіка у формі Армії спасіння, він владно дивився у порожнечу.

— Чи це не ваш батько? — спитав Харрі.

— Так, — відповів Юн, добув з шафки дві чашки й налив кави із закопченого скляного горняти з кавоварки.

— Ви схожі.

— Дякую. Сподіваюся, так і є. — Він поставив чашки на журнальний столик, а молочний пакунок — на численні кільця й розмиви, які свідчили, що саме тут «трапезували». Харрі мав на думці спитати, як батьки сприйняли звістку про Робертову смерть, але передумав.

— Почнімо з гіпотези, — мовив Харрі. — А саме про те, що вашого брата вбили, бо він комусь допік. Надурив, боргу не повернув, образив, погрожував, нашкодив абощо. Всі кажуть, що ваш брат був доброчесним хлопцем. Зазвичай, починаючи розслідування убивства, ми часто чуємо такі означення, люди охоче підкреслюють чесноти. Але більшість з нас має темний бік. Хіба ні?

Юн кивнув, але Харрі не добрав, чи то на знак згоди.

— Маємо пролляти світло на темний Робертів бік.

Юн здивовано уп’явся в нього очима.

Харрі кахикнув.

— Почнімо з грошей. Чи мав Роберт фінансові негаразди?

Юн знизав плечима.

— І мав і не мав. Він жив не на широку ногу, й я сумніваюся, щоб він назбирав великих боргів, якщо ви саме це маєте на увазі. Позичав він, гадаю, здебільшого у мене. Утім, позички бувають різні... — Юн журливо посміхнувся.

— Про які кошти йдеться?

— Про невеликі. Окрім позички цієї осені.

— Скільки?

— Е-е-е... тридцять тисяч.

— З якою метою?

Юн почухав потилицю.

— Мав він якийсь задум, він не казав, який саме, знаю лишень, що йшлося про виїзд за кордон. Побачиш, казав він. Гроші, як на мене, чималенькі, та я живу просто, навіть авто не маю. Мені видавалось, він мав запал. А потім... трапилось оце.

Харрі щось занотував.