Спаситель - Несбьо Ю. Страница 47

— А що?

Вона знизала плечима, утім здивувалася. Якийсь дивний у нього тон голосу. Бадьорий, наче аж передражливий. Й усмішка. Зазвичай він інакший. Рагнхільд потяглася, позіхнула. Награно, навіть вона сама зауважила.

— Ти учора коли повернувся? — спитала вона. — Бо я не чула, спала.

— Так, ти спала, як праведниця. — Знову та усмішка.

Вона пильно оглянула чоловіка. Останніми місяцями він дійсно змінився. Він завжди був струнким, але зараз мав більш натренований, атлетичний вигляд. Й постава змінилася, він ніби випростався. Часом їй спадало на думку, чи не завів він коханку. Утім, це не надто її турбувало. Їй так здавалося раніше.

— Де ти був?

— Вечеряв з Яном Петтером Сіссенером.

— З біржевим маклером?

— Так. На його думку, ринок має добрі перспективи. Й у царині нерухомості теж.

— Хіба то не моя робота — вести з ним перемовини?

— Я лише прагну бути хоч трішки у курсі.

— Хіба я не тримаю тебе у курсі, любий?

Мадс глянув на неї. Довго вдивлявся у її обличчя, допоки вона не відчула дещо, чого ніколи не траплялось під час розмов із Мадсом: кров ринула їй в обличчя.

— Я певен, що ти повідомляєш мені те, що мені треба знати, люба. — Він розвернувся, пішов у ванну, й вона почула, як він відкрив кран.

— Я переглянула кілька цікавих проектів щодо нерухомості! — прокричала вона лише для того, щоб не мовчати, порушити тишу, що запала після його слів.

— Я теж, — озвався Мадс. — Учора ходив подивитися на Гетеборггата, що належить Армії спасіння. Ти ж знаєш.

Вона остовпіла. Там Юнова квартира.

— Добрий будиночок. Щоправда, одну квартиру опечатано поліцією. Казали, що там стріляли. Чи ти чула щось про це?

— Ні! — крикнула вона. — А навіщо поліція опечатує?

— Так годиться, щоб ніхто не пхав носа у квартиру, поки вони перекинуть там все догори дриґом, шукаючи відбитки пальців та сліди ДНК, визначаючи, хто то був. Отже, Армія спасіння згодиться скинути ціну, адже там трапилась стрілянина, як гадаєш?

— Вони взагалі відмовляються продавати, я вже казала.

— Відмовлялися, мила.

Раптово її вразила одна думка.

— Навіщо поліція обшукує квартиру? Адже стріляли з коридору, хіба ні?

Вона почула, як Мадс вимкнув воду, й звела очі на нього. Він стояв на порозі, усміхаючись, у білій піні для гоління, тримаючи лезо у руці. А потому обіллє себе лосьйоном, який був їй огидний.

— Ти про що? — спитав він. — Я й слова про коридор не казав. Чому ти сполотніла раптом, любонько?

Розвиднілося пізно, тож над Софієнберг-парком ще висіла морозна поволока, коли Рагнхільд поспіхом крокувала по Хельгесенс-гате, дихаючи у бежевий шарф від «Боттега Венета». Навіть вовна, придбана у Мілані за дев’ять тисяч крон, й та не рятувала від морозу, утім, хоча б прикривала їй обличчя.

Відбитки пальців. ДНК. Дізнаються, хто бував там. Неприпустимо, бо тоді трапиться катастрофа.

Вона звернула за ріг, на Гетеборггата. Принаймні коло бу­динку поліцейських машин немає.

Ключ ковзнув у замок у вхідних дверях, увійшовши, вона кинулася до ліфта. Давненько не навідувалася. Й уперше при­йшла, не попередивши заздалегідь.

Серце мало не вискакувало з грудей, поки вона їхала ліфтом нагору. Їй спало на думку власне волосся у душовому стоці, ниточки одягу на килимі, ковдрі, її відбитки по­всюдно.

У коридорі нікого. Помаранчева стрічка уздовж дверної рами неторкана, отже, у помешканні порожньо. Хай там як, а вона все одно постукала, почекала. Потім добула ключа, спробувала встромити у замок. Але він не встромлявся у замкову щілину. Ще одна спроба — лише краєчок встромився. Боже, невже Юн позмінював замки? Вона глибоко зітхнула, перевернувши ключа іншим боком, подумки помолилася.

Ключ увійшов у замкову щілину, двері, м’яко клацнувши, відчинилися.

Рагнхільд, вдихнувши знайомий запах помешкання, прожогом кинулася до настінної шафи, де він ставив пилосос. Чорний «Сіменс» VS08G2040, 2000 Вт потужності, такий самий, як у неї вдома, потужнішого не продають. Юн полюбляв чистоту. Вона встромила вилку у розетку, й пилосос хрипко заревів. Десята ранку. За годину треба встигнути прибрати всі долівки, попротирати всі стіни й решту поверхонь. Глянувши на зачинені двері спальні, їй спало на думку, що почати слід саме звідти. Там найбільше спогадів і найбільше слідів. Ні. Вона підняла трубу пилососа до передпліччя. Наче укус. Прибравши трубу, зауважила, що вже виступає синець.

Вона орудувала пилососом вже кілька хвилин, коли це згадала. Листи. Перші, у яких вона писала про свої потаємні мрії, й останні, відчайдушні й відверті, у яких благала зустрітися. Не вимкнувши пилосос, поклала шланг на сті­лець, підбігши до Юнового секретера, почала висувати шухляди. У першій лежали ручки, клейка стрічка, діркопробивач. У другій — телефонні довідники. А третя замкнена. Певна річ.

Вона схопила зі стільниці ніж для кореспонденції і, встромивши у щілину над замком, налягла усім тілом на руків’я. Старе сухе дерево затріщало. Отакої, зараз ніж зламається, міркувала вона. Натомість тріснув не ніж, а тріснула уздовж передня стінка шухлядки. Вона рвучко сіпнула її, струсивши друзки, знайшла поглядом конверти. Стоси конвертів. Пальці шалено перебирали. «Хафслунн енергі». Норвезький банк. Армія спасіння. Непідписаний конверт. Вона розкрила його. «Любий синочку», — надписано зверху сторінки. Рагнхільд перебирала далі. Ось воно! На конверті назва фонду «Гільструп інвест», у правому верхньому куті, ясно-синім чорнилом!

Вона полегшено добула листа.

Прочитавши, відклала убік, по щоках струменіли сльози. У неї ніби знову розплющилися очі, вона була сліпа, а зараз прозріла, й все залишилось, як і раніше. Ніби все, що вона колись вважала й від чого відкараскалась, тепер знову стало правдою. Лист був короткий, але після прочитання все змі­нилося.

Пилосос настирно ревів, заглушуючи все, окрім простих зрозумілих речень на папері, їхньої нісенітної, але, водночас з тим, очевидної логіки. Вона не чула шуму за вікном, не чула, як скрипнули двері, не завважила чоловіка, який стояв просто за її спиною. Лише вдихнувши його запах, вона відчула, як волосся стає дибки.

Літак приземлився в аеропорту Флесланн, дмухав поривчастий західний вітер. Коли він їхав на таксі у Берген, шипіння двірників по склу змішувалося із тріскотінням пошипованої ґуми по мокрому чорному асфальту шосе, котре пролягало серед лисих пагорбів, поплямованих жмутами трави й голими деревами. Зима у Вестланні.

Коли дісталися Фюлінгсдала, зателефонував Скарре.

— Ми дещо знайшли.

— Справді?

— Переглянули жорсткий диск Роберта Карлсена. Із сумнівного там лише свідчення, що він заходив на порносайти в Інтернеті.

— У твоєму компі, певно, теж такі свідчення є. До справи, Скарре.

— Сумнівних осіб ані у паперах, ані у листах не згадано.

— Скарре... — застережно повів Харрі.

— Зате я знайшов цікаву копію авіаквитка, — вів далі Скар­ре. — Вгадай, куди?

— Натовчу пику.

— У Загреб, — швидко проторохтів Скарре. Й почувши, що Харрі мовчить, обережно додав: — У Хорватію.

— Дякую. Коли він туди літав?

— У жовтні. Полетів дванадцятого жовтня й повернувся того ж дня вечірнім рейсом.

— Гм. Один-єдиний день у Загребі, в жовтні. Не схоже, щоб у відпустку.

— Я говорив із управителькою з «Фретекса», що на Кіркевейєн, за її словами, Робертові не було доручень за кор­доном.

Поклавши слухавку, Харрі замислився, чому не похвалив Скарре за його роботу. Адже ж міг. Невже з віком перетворюється на зануду? Та ні, міркував він, забираючи у таксиста чотири крони решти. Занудою він був завжди.

Він вийшов у понуру гидку бергенівську мряку, яка, кажуть, починається у вересні, а закінчується у березні. За кіль­ка кроків він зупинився біля дверей у кав’ярню «Біржа», оглянувши приміщення, спитав себе подумки, як вчинить новий закон про куріння із місцями, як-от це. Він уже двічі бував тут, інстинктивно почуваючись, як удома, але водночас — був цілковитим чужинцем. Повсюдно снували офіціанти у червоних піджаках, з такими пиками, ніби працюють у першокласному ресторані, натомість всього-на-всього розносили півлітрові кухлі з пивом і задавнені жарти роботягам, пенсіонерам-рибалкам, жилавим морякам ча­сів війни й решті тих, хто зазнав краху. Коли Харрі вперше сюди втрапив, поміж столиків витанцьовувала танго з рибалкою якась знаменитість у відставці, а дама середнього віку у вечірній сукні співала німецькі балади у супроводі гармоніки, а в інструментальних програшах розсипала сороміцькими жартами, гаркавлячи «р».