Спаситель - Несбьо Ю. Страница 48

Харрі знайшов поглядом шукану особу й попростував до столика, де за одним порожнім і другим майже спорожнілим келихом сидів високий худорлявий чоловік.

— Шефе.

Почувши голос Харрі, чоловік звів голову. Трохи запізнілий погляд теж здійнявся угору. Зіниці за хмільною поволокою звузилися.

— Харрі? — Голос пролунав на диво ясно й чітко.

Харрі підсунув від сусіднього столика вільний стілець.

— Переїздом? — поцікавився Мьоллер у Харрі.

— Так.

— Як ти мене знайшов?

Харрі не відповів. Попри те, що він готувався, все-таки через силу йняв віри власним очам.

— У відділку, певно, сповістили, га? Авжеж. Авжеж. — Мьоллер відсьорбнув з келиха великий ковток. — Дивна змі­на ролей, еге ж? Зазвичай це я знаходив тебе у такому стані. Пива хочеш?

Харрі нахилився над столом:

— Що трапилось, шефе?

— А що зазвичай трапляється, коли дорослий чоловік п’є у розпал робочої днини, Харрі?

— Або йому натруска була, або дружина покинула.

— Натруски, як я знаю, поки що не мав. — Мьоллер беззвучно засміявся. Плечі тремтіли, але з вуст — ані пари.

— Отже, Каррі... — Харрі змовк, добираючи слова.

— Ані вона, ані хлоп’ята не приїхали. От і гаразд. Заздалегідь так було вирішено.

— Що?

— Я, певна річ, сумую за хлоп’ятами. Але я упораюсь. За­раз просто теє... перехідний період? Саме так, утім, є інше слово, вишуканіше... Транс... ні...

Голова Б’ярне Мьоллера повисла над келихом.

— Ходімо погуляймо, — мовив Харрі й дав знак офіці­антові.

За двадцять п’ять хвилин Б’ярне Мьоллер та Харрі стояли під дощем біля балюстради на горі Фльойєн, дивлячись униз, туди, де, ймовірно, розкинувся Берген. Рельсовий потяг, ніби розітнутий навпіл пиріг, підвішений на товстих сталевих тросах, довіз їх сюди просто із центру міста.

— Тому ти й перевівся сюди? — спитав Харрі. — Бо ви з Каррі вирішили розлучитися?

— Тут дощить достоту, як у приказці, — відповів Мьоллер.

Харрі зітхнув.

— Питво не зарадить, шефе. Лише стає гірше.

— Це моя репліка, Харрі. Як ти ладнаєш із Гуннаром Хагеном?

— Нічогенько. Фахівець з читання лекцій.

— Стережися, Харрі, не варто його недооцінювати. Він не лише лекції читає. Гуннар Хаген сім років відгарував у спецпідрозділі армії.

— Хіба? — здивувався Харрі.

— Саме так. Я дізнався про це від начальника поліції, Ха­гена відправили туди у вісімдесят першому, щойно було створено цей підрозділ для охорони наших нафтових платформ у Північному морі. Позаяк служба таємна, у резюме про це ані рядка.

— Спецпідрозділ... — мовив Харрі, відчуваючи, що крижа­ним дощем ось-ось промочить плечі на куртці. — Чув, во­ни там всі гуртуються один навколо одного.

— Це ніби таємне братство, — пояснив Мьоллер. — Сувора обітниця мовчання.

— Не знаєш, може, хтось ще там служив?

Мьоллер захитав головою. Мав уже цілком тверезий ви­гляд.

— Що нового у розслідуванні? Я отримав внутрішню ін­формацію.

— Ми навіть мотиву не маємо.

— Мотив напевно — гроші. — Мьоллер кахикнув. — Жадоба, омана, що все зміниться, коли матимеш гроші, що змі­нишся сам.

— Гроші... — Харрі глянув на Мьоллера, потім повільно промовив: — Можливо.

Мьоллер презирливо сплюнув у сіре місиво під ногами.

— Знайди гроші. Знайшовши, відстеж. Вони обов’язково приведуть до розгадки.

Раніше Харрі не чув від нього таких міркувань, такої гір­кої упевненості, ніби він усвідомив щось, що радше волів би не знати. Харрі, глибоко зітхнувши, кинувся у вир з головою.

— Ти знаєш, шефе, я не можу ходити околяса, такий вже я вродився. Ми з тобою з тих, хто не має багато друзів. І навіть якщо ти не вважаєш мене за друга, я все одно тобі наче друг.

Він глянув на Мьоллера, але той не відповів.

— Я приїхав дізнатись, чи можу я чимось зарадити. Може, ти хочеш про щось поговорити чи...

Так само жодної відповіді.

— Я ні греця не знаю, шефе, попри те, я тут.

Мьоллер споглядав небо.

— Чи ти знаєш, що мешканці Бергена називають цю місцину гірськими просторами? Й цілком слушно. Це справжнісінькі гори. За шість хвилин канатною дорогою від центру другого найбільшого норвезького міста, а людина може тут заблукати й загинути. Дивина, хіба ні?

Харрі знизав плечима. Мьоллер зітхнув:

— Дощ, схоже, не збирається вщухати. Спустімося вниз у цьому кориті.

Унизу вони попростували до стоянки таксі.

— За двадцять хвилин дістанешся Флесланна, поки немає години пік, — мовив Мьоллер.

Харрі кивнув, але у авто сідати не квапився.

— Відстеж кошти, — повторив Мьоллер, поклавши руку Харрі на плече. — Роби те, що маєш.

— Ти теж, шефе.

Мьоллер звів руку догори на знак прощання й попростував геть, озирнувся, коли Харрі сів у авто, й вигукнув щось, але слова потонули у ревінні вуличного транспорту. Харрі увімкнув мобільник, коли вони мчали по Данмарксплас. Хал­ворсен надіслав есемеску, просячи перетелефонувати. Харрі набрав номер.

— У наших руках кредитка Станкича, — мовив Халворсен. — Її заковтнув банкомат на Юнгсторг, сьогодні уночі, за кілька хвилин до дванадцятої.

— Он воно звідки він повертався, коли ми проводили рейд у Притулку.

— Еге.

— Юнгсторг далеченько від Притулку, — зауважив Харрі. — Він пішов туди, бо боявся, що ми відстежимо картку до міс­ця неподалік Притулку. Отже, він має нагальну потребу у грошах.

— Й ще дещо приємне. Банкомат має відеокамеру.

— Справді?

Халворсен зробив драматичну паузу.

— Ну ж бо, припини, — мовив Харрі. — Він же не ховає обличчя?

— Шкіриться просто у камеру, як кінозірка.

— Запис у Беати?

— Вона сидить у House of Pain, опрацьовуючи все це.

Рагнхільд Гільструп згадувала Юханнеса. Як все могло б бути інакше. Якби вона корилася власному серцю, котре завжди було набагато розумнішим за голову. Й що зараз вона навдивовижу нещаслива, як ніколи, й одночасно саме зараз вона, як ніколи, прагне жити.

Трохи довше.

Бо вона вже все збагнула.

Дивилася у чорне жерло, усвідомлюючи, що перед очима.

Й що трапиться.

Її зойк потонув у ревінні сіменсівського пилососа. Стілець упав додолу. Чорне всмоктувальне жерло наближалося до її ока. Вона силкувалася заплющитись, але сильні пальці заважали, прагнули, щоб вона дивилася. І вона дивилася. Й знала, що трапиться далі.

Розділ 17. П’ятниця, 18 грудня. Обличчя

Годинник на стіні над мийкою у великій аптеці показував пів на десяту. На лаві уздовж стін посідали люди, кахикаючи, заплющуючи сонні очі чи ви­трі­щаючись то на червоні цифри лічильника під стелею, то на папірець зі своїм номером у черзі, наче це лотерейний квиток у життя й кожне клацання — то новий оберт.

Він не брав номерка у чергу, просто прагнув посидіти у теплій аптеці, але зауважив, що до його куртки прикута неприязна увага, бо працівники почали позирати у його бік. Він дивився у вікно. Вгадував у поволоці обриси блідого, безсилого сонця. Вікно проминула поліцейська машина. Вони поставили камери спостереження. Треба б іти геть, але куди ж? Як не маєш грошей, з кав’ярень і барів миттю витурять. А тепер ще й кредитка пропала. Учора ввечері він таки наважився зняти грошей, ризикнувши, що картку відстежать. Увечері, покинувши Притулок, врешті натрапив на банкомат на значній відстані звідти. Але автомат і картку проковтнув, й грошей не видав, лише засвідчивши те, що він і без того знав: його оточили, знову взяли в облогу зусібіч.

У майже порожній залі ресторану «Бісквіт» лунала сопілка. Видався спокійний проміжок між пообіддям та вечерею, й Туре Бйорген, стоячи біля вікна, замислено дивився на Карл-Юханс-гате. Не тому, що краєвид подобався, а тому, що батареї опалення стояли під вікнами, а він ніяк не міг зігрітись. Настрій нікчемний. Протягом двох днів треба викупити квит­ки до Кейптауна, а він щойно переконався в тому, що вже й так давно знав: коштів немає. Хай скільки він працював, вони кудись зникали. Звісно, минулої осені він придбав люст­ро у стилі рококо, та ще й пив забагато шампанського й не позбавляв себе жодних дорогих задоволень. Не те щоб він не був спроможний себе опанувати, але ж, як на правду, вже час видряпатися із цього порочного кола коксу на свята, з пігулками, щоб заснути, коксом, щоб працювати понаднормово для того, щоб платити за свої погані звички. І як на гріх, на рахунку зараз ані макового зерня. Останні п’ять років він святкував Різдво та Новий рік у Кейптауні, замість того щоб теліпатися додому у Вегорсхей до релігійної вузьколобості, безмовних батьківських докорів, до кепсько прихованої зневаги дядьків та кузенів. Три тижні нестерпного холоду, понурої темряви й страшенної нудьги він проміняв на сонце, принадне оточення та бурхливе нічне життя. Й ігри. Небезпечні ігри. У грудні та січні у Кейптауні кишить рекламістами з Європи, знімальними групами та фотомоделями обох статей. Саме серед них він знаходив собі побратимів. Більше за все йому подобалося гратися у побачення наосліп — blind date. У такому місті, як Кейптаун, до цього завжди додається певний ризик, одначе, коли зустрінешся з чоловіком у місцевих нетрях, взагалі життям ризикуєш. Хай там як, а він саме так і вчиняв. Він не завжди усвідомлював, навіщо вчиняє саме так, знав лишень, що йому конче потрібна небезпека, щоб почуватися живим, у грі має бути потенційна кара, інакше грати нецікаво.