Спаситель - Несбьо Ю. Страница 57

— Наразі я не в змозі там бути. Так там... порожньо. Сьогодні заночую удома.

— У нас, — виправив батько, кинувши на сина погляд, який, на думку Харрі, мав висловлювати співчуття, але від нього набагато більше відгонило презирством. Усі повсідалися, батько й син поклали перед Харрі та Халворсеном візитівки. Халворсен у відповідь зробив те саме. Гільструп-старший питально глянув на Харрі.

— Мої ще не надрукували, — відповів Харрі, що, як завжди, було правдою. — Але ми з Халворсеном укупі працюємо, тож, у разі потреби, телефонувати йому.

Халворсен прокашлявся:

— Маємо до вас кілька питань.

Питаючи, Халворсен намагався визначити пересування Рагнхільд Гільструп того дня, що вона робила у помешканні Юна Карлсена, хто міг би бажати їй смерті. У відповідь на всі питання батько та син лише хитали головами.

Харрі пошукав поглядом молочник. Він почав з кави. Безсумнівна ознака наближення старості. Кілька тижнів тому він поставив беззастережний шедевр «Бітлз» «Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера». Й розчарувався. Цей альбом теж зістарився.

Халворсен читав питання з нотатника й занотовував, не підводячи очей. Спитав у Мадса Гільструпа, де він був з дев’ятої до десятої ранку, тобто, як свідчить звіт судмед­експерта, у приблизний час смерті Рагнхільд Гільструп.

— Він був тут, — відповів Алберт Гільструп. — Ми разом працювали тут протягом цілого дня. Ми маємо провести сер­йозну реорганізацію. — Він повернувся до Харрі. — Ми не мали сумнівів, що ви про це спитаєте, я читав, що поліція за­вжди найпершим підозрює чоловіка.

— І цілком небезпідставно, — зауважив Харрі. — Як свідчить статистика.

— Згоден, — кивнув Алберт Гільструп. — Але цього разу про статистику не йдеться, шановний. Це — реальність.

Харрі перехопив погляд ясно-блакитних очей Гільструпа-старшого. Халворсен поглянув на колегу, ніби остерігаючись його.

— Отже, покладатимемося на реальність, — мовив Харрі. — Менше хитати головою, а більше розповідати. Мадсе?

Мадс рвучко підвів голову, наче задрімав і раптово прокинувся. Харрі, почекавши, зазирнув йому у вічі:

— Що ви знали про стосунки Юна Карлсена та вашої дру­жини?

— Стривайте! — випалив дерев’яний рот Алберта Гільструпа. — Можливо, з вашими звичайними свідками така безцеремонність і доречна, але не зараз.

Харрі зітхнув.

— Якщо хочете, Мадсе, ваш батько залишиться тут. Але при потребі я виставлю його за двері.

Алберт Гільструп розреготався. Як регоче людина, що звикла до перемог і тепер, нарешті, зустріла рівного собі су­противника.

— Скажіть, інспекторе, чи я муситиму зателефонувати своєму другові, начальнику поліції, повідомляючи, як його підлеглі поводяться з чоловіком, який щойно втратив дружину?

Харрі мав на думці відповісти, але Мадс випередив його, навдивовижу граційно й неквапливо звівши руку:

— Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб знайти його. До­помогти один одному. — Вони чекали, але погляд Мадса знов повернувся до скляної стіни-вікна, й він більше нічого не сказав.

— All right, — сказав Алберт Гільструп, вимовляючи на британський манір. — Ми говоритимемо, але за однієї умо­ви. Лише з вами, Холе, віч-на-віч. Ваш помічник почекає у приймальні.

— Ми так не працюємо, — відрізав Харрі.

— Ми намагаємося співпрацювати з вами, Холе, але ця вимога не підлягає обговоренню. Інакше доведеться вести розмову через нашого адвоката, зрозуміло?

Харрі дочекався, поки закипить лють. Але вона його так і не охопила, тож він більше не мав сумнівів: дійсно, він-таки постарішав. Кивнув Халворсенові, той здивувавсь, але схопився на ноги. Алберт Гільструп дочекався, поки за ним зачиняться двері.

— Так, ми знаємося з Юном Карлсеном. Мадс, Рагнхільд та я зустрічалися з ним в Армії спасіння як із радником з економічних питань. Зробили вельми звабливу пропозицію йому особисто, та, попри те, він відхилив її. Безсумнівно, людина порядна й чесна. Утім, може, він і залицявся до Рагнхільд, не він перший, не він останній. Гадаю, на перших шпаль­тах подружні зради вже давно не сенсація. Але те, на що ви натякаєте, особисто для Рагнхільд було неможливим. Повірте мені, я чимало років знав цю жінку. Вона не лише улюблений член родини, вона ще й особистість із твердим характером.

— А якщо я скажу вам, що вона мала ключі від квартири Юна Карлсена?

— Я більше не хочу цього чути! — відрізав Алберт Гільструп.

Харрі поглянув на скляну стіну, на Мадса, що в ній відбивався, а батько поміж тим вів далі:

— Дозвольте, я розтлумачу, чому ми прагнули з вами особистої зустрічі, Холе. Ви — головний слідчий у справі, тож ми збиралися призначити певний бонус, коли ви спіймаєте убивцю Рагнхільд. Точніше — двісті тисяч крон. Цілком таємно.

— Перепрошую? — перепитав Харрі.

— Гаразд, — мовив Гільструп. — Щодо суми можна поторгуватися. Найголовніше для нас — щоб для вас ця справа стала першочерговою.

— Чи ви намагаєтеся підкупити мене?

Алберт Гільструп мляво посміхнувся.

— Ви занадто бурхливо зреагували, Холе. Обміркуйте на­шу пропозицію. Ви можете віддати гроші у фонд допомоги удовицям поліцейських, це вже нас не обходить.

Харрі нічого не відповів. Алберт Гільструп ляснув долонями по столу.

— Гадаю, на цьому наша зустріч добігає кінця. Триматимемося на зв’язку, інспекторе.

Халворсен позіхав, безшумно й м’яко з’їжджаючи ліфтом, саме так, як йому видавалось, янголи з пісні невидимо злітають на землю.

— Чому ти відразу не витурив татуся? — спитав він.

— Він кумедний чолов’яга.

— Про що ви говорили за моєї відсутності?

— Що Рагнхільд — чудова жінка, котра не могла мати ро­ман з Юном Карлсеном.

— Чи вони самі цьому ймуть віри?

Харрі знизав плечима.

— А про щось інше розмовляли?

Харрі не поспішав відповідати.

— Ні, — врешті сказав він, дивлячись униз на зелену оазу із фонтаном серед мармурової пустки.

— Про що розмірковуєш? — спитав Халворсен.

— Наразі сам не розберу. Мадс Гільструп посміхався.

— То й що?

— Я бачив його відображення у вікні. Чи ти зауважив, що Алберт Гільструп скидається на дерев’яну ляльку? З якими виступають черевомовці.

Халворсен захитав головою.

Вони попростували по Менкедамсвейєн у бік Концертної зали, біля якої тротуаром снували люди, обвішані різдвяними подарунками.

— Морозно. — Харрі здригнувся. — Прикро, що холодом притискає вихлопні гази до землі. Душачи місто.

— Хай там як, а це ліпше, ніж важкий сморід лосьйону в кабінеті, — зауважив Халворсен.

Біля службового входу у Концертну залу висіла афіша про різдвяний концерт Армії спасіння. На тротуарі перед афішею сидів хлопчина, простягаючи до перехожих порожню картонну кружку.

— А Бйоргену ти набрехав, — мовив Халворсен.

— Про що?

— Два роки за одненьку пігулку стесоліда? Та ще й, можливо, у Станкича й справді дев’ять мстивих братів.

Харрі, знизавши плечима, зиркнув на годинник. Він уже запізнився на зібрання анонімних алкоголіків. Либонь, саме час послухати слово Боже.

— Та коли Ісус знову зійде на землю, хто спроможеться упізнати Його? — виголосив Давид Екхоф, й полум’я свічки перед ним затремтіло. — Може, Спаситель уже блукає серед нас, просто у цьому місті?

Серед зібрання у просто умебльованому приміщенні з білими стінами прокотився негучний гомін. У Храмі не було ані образів на вівтарі, ані вівтарних перил, лише лава між зібранням та підвищенням, щоб можна було стати навколішки й сповідатися у власних гріхах. Обійшовши поглядом паству, командувач, ефектно помовчавши, продовжив:

— Адже хоч Матвій пише, що Спаситель прийде «у славі Своїй й усі Янголи вкупі із Ним», написано ще й таке: «Був подорожнім, й не прийняли Мене, був голий, та й не вдягли Мене, нездужав у темниці, але не провідали Мене».

Давид Екхоф перевів подих, перегорнув сторінку й, оглянувши зібрання, повів далі, не опускаючи погляду у Писання:

— Тоді Йому праведні й скажуть у відповідь: «Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і не нагодували, або спрагненого і не напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і не прийняли, чи нагим і не зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи у в’язниці і до Тебе не прийшли?» Тоді Він відповість їм і скаже: «По правді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили! І ці підуть на вічную муку, а праведники на вічне життя». — Командувач ляснув долонею по кафедрі. — Ці слова Матвія — то бойовий заклик, виголошення війни егоїзму та безсердечності! — прогримів він. — Й ми, солдати Армії спасіння, віримо, що наприкінці часів прийде загальний суд, що праведні матимуть вічне блаженство, а грішники — вічну кару.