Спаситель - Несбьо Ю. Страница 56

Той спантеличено водив очима то на Харрі, то на Халворсена.

— Він тобі погрожував? — Харрі говорив тихо, монотонно. — Казав, що повернеться, якщо хоч словом прохопишся, адже так? І ти боїшся?

Бйорген роззявив рота. Може, через його шкіряну маску Харрі спало на думку, що він скидається на заблукалого пілота. Роберт Сміт у відключці.

— Вони завжди таке кажуть, — мовив Харрі. — Але зна­єш, якби він не жартував, то ти б уже був на Божій дорозі.

Хлопець вирячився на Харрі.

— Чи ти знаєш, куди він пішов, Бйоргене? Чи він узяв щось? Гроші, одяг?

Мовчання.

— Ну ж бо, кажи. Це істотно. Він замірився знайти й вби­ти ще одну людину в Осло.

— Гадки не маю, про що ви говорите, — прошепотів Туре Бйорген, не зводячи з Харрі очей. — Якщо ваша ласка, йдіть собі, га?

— Звісно, ми підемо. Але май на увазі, що ти добряче ризикуєш, ми можемо звинуватити тебе у переховуванні убивці-втікача. А у найгіршому випадку закон поставиться до цього, як до співучасті в убивстві.

— Чим ви це доведете? Добре, може, я й телефонував у поліцію. Блеф. Розважитися прагнув. То й що?

Харрі підвівся.

— Як забажаєш. Ми йдемо. Вдягнися, збери лахи. Я пришлю за тобою наших людей, Бйоргене.

— За мною?

— Заарештуємо тебе, — Харрі кивнув Халворсену, мов­ляв, ідемо.

— Заарештуєте? Мене? — Скигління наче корова язиком злизала. — За що? Ви ж ні греця не доведете.

Харрі показав йому пігулку, яку тримав між пальців.

— Стесолід продають за рецептом, як наркотики на кшталт амфетаміну чи кокаїну, Бйоргене. Отож, навіть якщо покажеш рецепт, ми маємо заарештувати тебе за зберігання наркотику. До двох років ув’язнення.

— Жартуєте, га? — Бйорген трохи підвівся з ліжка, схопив з долівки ковдру. Мабуть, лише зараз допетрав, який має вигляд.

Харрі попростував до дверей.

— Я, власне, цілком з тобою згодний, Бйоргене, норвезьке законодавство страшенно суворе стосовно легких наркотиків. Тому за інших обставин я, може, дивився б на це крізь пальці. Бувай.

— Стривайте!

Харрі зупинився чекаючи.

— Його б-брати... — пробурмотів Туре Бйорген.

— Брати?

— Він сказав, що коли з ним щось в Осло станеться, його брати прийдуть за мною. Себто якщо його заарештують чи уб’ють, вони обов’язково за мною прийдуть. Сказав, що його брати зазвичай використовують кислоту.

— У нього немає братів! — гаркнув Харрі.

Туре Бйорген звів голову, глянув на височенного поліцейського й здивовано мовив:

— Немає?

Харрі повільно захитав головою.

Бйорген заламував руки.

— Я... я випив пігулки лише тому, що мені терпець урвався. Вони ж від цього, хіба ні?

— Куди він пішов?

— Він не казав.

— Грошей у тебе взяв?

— Взяв дрібноту, а потім пішов. А я... я сидів тут, і так мені лячно було... — Він раптом схлипнув й замовк, зігнувшись під ковдрою. — Мені й зараз лячно.

Харрі глянув на хлопця, що плакав.

— Якщо бажаєш, сьогодні можеш переночувати у КПЗ.

— Ні, я тут залишуся, — знов схлипнув Бйорген.

— Гаразд. Хтось із наших людей навідається до тебе зранку. Потеревенити.

— Добре. Стривайте! Якщо ви заарештуєте його...

— Слухаю.

— Винагорода ще чинна, адже так?

Полум’я запалало щосили. Воно відбивалося у трикутному скельці, котре він витягнув з розбитого вікна у бараці. Він приніс ще дров і відчув, що почав відтавати. Вночі буде гірше, але ж він живий. Перев’язав скривавлені пальці шматком сорочки, який відтяв за допомогою скельця. Собачі ще­лепи зціпилися навколо руки, що тримала пістолет. Навколо пі­столета.

На стіні контейнера витанцьовувала тінь чорного метцнера, підвішеного до стелі. Паща роззявлена, тіло випростане, задубіле в останній німій атаці. Задні лапи зв’язано сталевим дротом, що проходять крізь щілини у гофрованому залізному дахові. Кров з пащі й отвору за вухом, з якого ви­йшла куля, поволі крапала додолу. Він так і не збагнув, що змусило його пальці натиснути на курок — власні м’язи чи собачий укус, але він ніби досі відчував тремтіння, що прокотилося контейнером після того, як він вистрілив. Всьоме відтоді, як він опинився у цьому триклятому місті. Тепер у обоймі зосталась лише одна куля.

Певна річ, однієї вистачить, але от як знайти Юна Карлсена? Він має натрапити на когось, хто виведе його на слід того чоловіка. Він згадав про поліцейського. Харрі Холе. Ім’я наче у нього незвичайне. Мабуть, знайти його буде зовсім неважко.

Частина третя. Розп’яття

Розділ 20. П’ятниця, 18 грудня. Храм

Сяюче табло біля «Віка-Атріуму» показувало мінус вісімнадцять, вже було безмаль дев’я­та вечора, коли Харрі та Халворсен, стоячи у скляному ліфті, споглядали, як фонтан із тропічними рослинами опускається униз, стаючи чимраз меншим.

Халворсен хотів був щось сказати, але передумав. І враз знов роззявив рота.

— Скляний ліфт — чудова річ, — мовив Харрі. — Так приємно їхати угору.

— О, звісно.

— Вступ та питання — твоя справа. Потому поволі у справу включуся я. Згода?

Халворсен кивнув.

Щойно вони сіли в авто, навідавшись до Туре Бйоргена, як зателефонував Гуннар Хаген, просячи поїхати у «Віка-Атріум», де на них чекають Алберт та Мадс Гільструпи, батько та син, ладні дати свідчення. Харрі на те зауважив, що зазвичай процедура не передбачає, щоб поліцію викликали для надання свідчень й що він доручив зайнятися цим Скарре.

— Алберт — давній знайомий начальника поліції, — пояснив Хаген. — Щойно він зателефонував, кажучи, що вони готові надати свідчення, але тільки керівникові розслідування. Без адвоката, й це — плюс.

— Гаразд...

— Чудово. Вдячний за вашу люб’язність.

Отже, цього разу це не наказ.

Невисокий добродій у синьому светрі чекав на них біля ліфта.

— Алберт Гільструп, — сказав він, ледь розтуливши без­зубого рота, й швидко та рішуче потиснув Харрі руку. Посивілий, зі зморшкуватим, загрубілим обличчям, проте з молодими очима, що недовірливо розглядали Харрі, поки він не завів їх у двері з написом «Гільструп АТ».

— Маю застерегти, що те, що трапилось, було сильною уразою для мого сина, — мовив Алберт Гільструп. — Тіло так замордовано, а Мадс, на жаль, має дуже чуттєву натуру.

За манерою висловлюватися Харрі дійшов висновку, що Алберт Гільструп або реаліст, який усвідомлює, що небіжчикам уже нічим не зарадиш, або невістка не надто була мила його серцю.

У маленькій, але зі смаком умебльованій вітальні висіли відомі картини з норвезькими національно-романтичними пейзажами, котрі Харрі бачив багато разів. От лише зараз він не був певний, що перед ним висять репродукції.

Коли вони увійшли до просторого кабінету, Мадс Гільструп сидів, уп’явшись очима у скляну стіну, що виходила на дворище. Батько кахикнув, і син поволі озирнувся, наче його висмикнули з марення, яке він полишати не бажав. Найперше, що впало в око Харрі, що син зовсім не схожий на батька. Вузьке обличчя з лагідними округлими рисами, кучеряве волосся — Мадс Гільструп на вигляд ніби мав років двадцять з гаком, хоча, як порахував Харрі, йому вже добре за тридцять. Може, справа у погляді карих очей і у дитячій безпорадності; Мадс наче лише тепер зауважив їх, підвівся.

— Вдячний, що прийшли, — хрипко прошепотів він, потискаючи Харрі руку так сердечно, що той на мить замислився, чи не сплутав Мадс його, поліцейського, зі священиком.

— Нема за що! — мовив Харрі. — Ми все одно збиралися поговорити з вами.

Алберт Гільструп знов кахикнув і розкрив рота, що здавався отвором у дерев’яній масці.

— Мадс прагне подякувати вам за те, що згодились на наше прохання прийти сюди. Ми гадали, ви радше захочете побалакати у відділку.

— А я гадав, що ви захочете зустрітися з нами у власній оселі, — сказав Харрі, звертаючись до Гільструпа-молодшого.

Мадс невпевнено скосив погляд на батька й лише потому, як чоловік ледве кивнув, відповів: