Спаситель - Несбьо Ю. Страница 83

Під’їхавши до будинку, він не скидав швидкості, а лише глянув на під’їзну дорогу. Минулого разу він бачив біля гаража джип «черокі» й вирішив, що то лікарева машина. Зараз там стояла лише автівка Ракелі. В Олеговій кімнаті світилося.

Харрі мчав вузькими, з крутими заворотами, дорогами між найдорожчими у місті віллами, потім дорога, вирівнявшись, повела укосом угору, повз білий символ міста — трамплін у Хольменколлені. Унизу простяглося місто й фіорд, де поміж засніжених острівців плавали прозорі клубки морозного туману. Коротка днина, власне, лишень світанок та захід сонця, змигнув, і там, унизу, в місті вже давно запалали вогні, ніби свічки напередодні Різдва під час зворотного відліку.

Він зібрав уже майже всі шматочки пазлу.

Подзвонивши у двері садиби Гільструпів чотири рази й не отримавши відповіді, Харрі опустив руки. А коли вже йшов до машини, до нього підбіг чоловік із сусіднього будинку й спитав, чи він не товариш Гільструпа. Він, мовляв, не хоче пхатися у чуже приватне життя, але вранці він чув, як у цьо­му будинку щось загуркотіло, а Мадс Гільструп недавно втратив дружину, тож, можливо, час кликати поліцію? Харрі повернувся до будівлі, розтрощив вікно біля вхідних дверей — і враз спрацювала сигналізація.

Харрі стрімко дістався вітальні під хрипкі завивання си­рени. Згадавши про звіт, глянув на годинник, відняв дві хвилини, як казав Мьоллер. 15:37.

Мадс Гільструп, роздягнений, потилиця вщент розтрощена.

Він лежав боком на паркеті, перед екраном, який світився, й видавалося, ніби дробовик з червоним руків’ям росте у нього з рота. Ствол довгий. Як свідчить положення тіла, Мадс натиснув на курок великим пальцем на нозі. Для такого по­трібна не просто добра злагодженість рухів, а неймовірна во­ля до смерті.

Сигналізація раптом стихла, й Харрі почув дзижчання проектора, що відкинув на екран тремтливу картинку великим планом: наречені йдуть до вівтаря. Обличчя, білозубі посмішки, біла сукня нареченої — усе заплямоване кров’ю, що поприсихала до екрана.

На кавовому столикові, під порожньою пляшкою з-під коньяку, прощальна записка. Коротесенька:

«Пробач мені, батьку. Мадс».

Розділ 31. Вівторок, 22 грудня. Воскресіння

Він глянув на себе у дзеркало. Коли вони якось чудової днини, може, наступного року, вийдуть з будиночка у Вуковарі, чи буде це обличчя тим, що сусіди зустрічають посмішкою та привітанням? Знайомим, надійним? І добрим.

— Чудово, — мовила жінка за спиною.

Він гадав, що вона має на увазі смокінг, у якому він стояв перед дзеркалом у ательє одягу напрокат, яке було ще й хімчисткою.

— How much? [60] — спитав він.

Розплатившись, він пообіцяв повернути смокінг завтра до полудня й вийшов у сірі сутінки. Він ще раніше знайшов кав’ярню, де можна випити кави й недорого попоїсти. Тепер лишилось тільки чекати. Він глянув на годинник.

Розпочалась найдовша ніч. Коли Харрі полишав Хольменколлен, сутінки вже пойняли мури будинків сірим, та не встиг він дістатися Грьонланна, як парки вже огорнули сутінки. З будинку Мадса Гільструпа Харрі зателефонував у оперативну дільницю відділу вбивств, попросив, щоб прислали криміналістів. І поїхав геть, нічого не зачепивши. Поставив авто у гаражі управління, зійшов нагору в свій кабінет. А звідти зателефонував Торкільдсену.

— Мобільник мого колеги Халворсена зник, а я маю знати, чи лишав Мадс Гільструп для нього повідомлення.

— А якщо залишав?

— Я хочу його прослухати.

— Не можу, це вже прослуховування, — зітхнув Торкільд­сен. — Вам потрібно звернутися до нашого центру зв’язків з поліцією.

— Для цього потрібна постанова, а у мене бракує часу. Якісь інші ідеї?

Торкільдсен трохи помізкував.

— Чи має Халворсен комп’ютер?

— Переді мною.

— Утім, ні, не зважайте.

— А що ви хотіли?

— Можна отримати доступ до всіх повідомлень через сайт «Теленор мобіл», але, певна річ, треба знати пароль.

— Власник мобільника сам його обирає?

— Так, без пароля лишається тільки сподіватися на не­абиякий талан.

— Спробуймо, — мовив Харрі. — Скажіть адресу сайту.

— Треба сподіватися на неабиякий талан, — повторив Торкільдсен. За його тоном, він, певно, не звик, щоб так щастило.

— Є відчуття, що я знаю пароль, — зауважив Харрі.

Зайшовши на сайт, він надрукував у віконечку пароль «Лев Яшин». Помилка. Доступ заборонено. Добре, тепер коротше: «Яшин». Вісім повідомлень. Шість від Беати. Одне від номера у Трьонделаге. Й одне з мобільного, номер якого було надруковано на візитівці у руці Харрі. Мадс Гільструп.

Харрі натиснув «Прослухати», й з динаміка комп’ютера залунав металевий голос людини, яку він менш як півгодини тому знайшов мертвою у власній оселі.

Коли повідомлення пролунало до кінця, останній шматочок пазлу став на своє місце.

— Що, й справді ніхто гадки не має, де зараз Юн Карлсен? — спитав телефоном Харрі у Скарре, сходячи східцями у Поліцейському управлінні. — А у помешканні Роберта шукав?

Відчинивши двері складу, він ляснув долонею по дзві­ночку.

— Я телефонував, — мовив Скарре. — Даремно.

— Їдь. Якщо не відчинятимуть, зайди у квартиру. Гаразд?

— Ключі є у криміналістів, а вже п’ята година. Зазвичай Беата затримується, але сьогодні... Халворсен і решта...

— Грець із тими ключами, ломик прихопи.

Харрі почув шкарбання, з складу вийшов чоловік у робі, обличчя помережане зморшками, на самому кінчику носа окуляри. Навіть не глянувши на Харрі, він узяв зі стільниці дозвіл на зброю.

— А допуск? — спитав Скарре.

— Не потрібний, старий ще не вичерпався, — збрехав Харрі.

— Невже?

— Якщо спитають, скажеш, що то мій наказ. Гаразд?

— Гаразд.

Чоловік у синій робі гмикнув. Похитавши головою, повернув дозвіл Харрі.

— Я згодом зателефоную, Скарре. Тут наче ускладнення...

Харрі встромив папірець у кишеню, здивовано глянувши на синю робу.

— Двічі отримати зброю не можна, Холе, — мовив чоловік.

Харрі не до кінця збагнув, про що каже Х’єлль Атле Урьо, але відчув, як волосся на потилиці стає дибки. Й здогадався, про що це свідчить. Бо відчував таке не вперше. Жахіття не скінчилося. Воно лише починається.

Дружина Гуннара Хагена, розгладивши сукню, вийшла із ванної. Її чоловік, стоячи перед люстром, намагався почепити чорного метелика. Вона спинилась, знаючи, що він невдовзі роздратовано запирскає і попросить допомогти.

Зранку, коли зателефонували з управління, повідомляючи, що Джек Халворсен помер, Гуннар мовив, що він не має ані настрою, ні права йти на концерт. Вона зрозуміла, що попереду у нього тиждень тривалих роздумів. Часом вона розмірковувала, чи хтось іще, крім неї, спроможний зрозуміти, як Гуннар хвилюється через такі речі. Утім, вдень начальник поліції таки попросив Гуннара бути присутнім на концерті, оскільки Армія спасіння вирішила вшанувати загибель Джека Халворсена хвилиною мовчання, тож у цьому випадку по­ліцію, звісно, має представляти начальство Халворсена. Одначе вона зауважила, що Гуннар геть не радіє, серйозність тісним шоломом стискала його голову.

Гуннар засопів і зірвав із себе метелика.

— Лісе!

— Я тут, — спокійно відповіла жінка, підійшла й простягнула руку. — Дай-но!

Телефон на столі під люстром голосно задзеленчав. Гуннар, нахилившись, узяв слухавку.

— Хаген.

Вона почула далекий голос на іншому кінці лінії.

— Доброго вечора, Харрі, — мовив Хаген. — Ні, я вдома. Ми з дружиною сьогодні йдемо на концерт, і я пішов з роботи раніше. Є новини?

Лісе Хаген зауважила, як невидимий шолом ще тугіше стиснув голову її чоловіка, поки він довго, не перебиваючи, вислуховував співрозмовника. Потім, зрештою, відповів:

— Так! Я зателефоную до оперативної дільниці й підійму всіх за тривогою. Долучимо до операції всіх, хто є в розпоря­дженні. Я незабаром їхатиму на концерт і пробуду там кілька годин, але мобільник буде увімкнено, стоятиме на віб­родзвінку, тож можете телефонувати.