Спаситель - Несбьо Ю. Страница 85

Вона обережно витерла очі.

— Станкич був у Естгорі, — мовив він. — Ти відвезла його туди?

— Про що ти кажеш?

— Він був там.

— Чому ти так вирішив?

— Запах.

— Запах?

Харрі кивнув.

— Солодкий запах парфуму. Вперше я відчув його, відчинивши Станкичу двері Юнової квартири. Вдруге — у Притулку, у його кімнаті. Й утретє — цього ранку, прокинувшись в Естгорі. Запахом просякла вовняна ковдра. — Він дивився Мартіні просто у вічі. — Де Станкич, Мартіно?

Вона підвелася.

— Гадаю, тобі час іти.

— Спершу скажи.

— Я не маю відповідати, бо нічого не зробила.

Мартіна вже стояла біля дверей кімнати, Харрі наздогнав її, заступив дорогу, схопив її за плечі:

— Мартіно...

— Мені треба встигнути на концерт.

— Він убив одного з моїх найближчих друзів, Мартіно.

Коли вона промовляла, обличчя у неї було замкнутим, напруженим:

— Мабуть, не варто було заступати йому шлях.

Харрі опустив руки, ніби обпікся.

— Ти не можеш отак просто дозволити йому вбити Юна Карлсена. А як же прощення? Наче ж у вас заведено прощати?

— Ти віриш, що люди можуть змінитися, — сказала во­на. — А я не вірю. І не знаю, де Станкич.

Харрі відступився, вона пішла до ванної і там зачинилася. А він не рушив з місця.

— Ти помиляєшся щодо того, як у нас заведено, — почувся гучний голос із ванної. — Ідеться не про прощення. Ми такі самі, як решта. Йдеться про спасіння, адже так?

Незважаючи на те, що було морозно, Рікард вийшов з машини й стояв, притулившись до капота. Харрі мимохідь кивнув йому, але відповіді не отримав.

Розділ 32. Вівторок, 22 грудня. Вихід

На годиннику вже пів на сьому, але у відділі убивств робота в розпалі.

Харрі заскочив Улу Лі біля факсу, кинув оком на повідомлення, яке саме надходило. Відправили з Інтерполу.

— Що відбувається, Уло?

— Гуннар Хаген подзвонив усім і скликав усіх у відділ. Тут геть усі. Схопимо того, що убив Халворсена.

У голосі Лі відчувалася непохитність, котра, як підказувала Харрі власна інтуїція, виражала настрій, що панував сьогодні ввечері на сьомому поверсі.

Харрі пішов до Скарре. Той, стоячи біля столу, швидко й голосно розмовляв по телефону:

— Ми можемо влаштувати тобі й твоїм хлопцям неабияку мороку, Аффе. Якщо ти не допоможеш, пославши своїх на вулицю, то враз опинишся на першому щаблі у нашому переліку розшукуваних. Второпав? Отож, хорват середнього зросту...

— Волосся біляве, зібране у хвостик, — додав Харрі.

Скарре, підвівши голову, кивнув начальникові.

— Волосся біляве, зібране у хвостик. У разі чого — телефонуй. — Він поклав слухавку. — Просто як під час війни, всіх мобілізували для проведення операції. Вперше таке бачу.

Харрі гмикнув.

— Чи є щось про Юна Карлсена?

— Нічого. Щоправда, його дівчина, Теа, сказала, що вони домовлялися зустрітися увечері у Концертній залі. Мають місця у ложі для почесних гостей.

Харрі глянув на годинник.

— Станкич має ще півтори години на свою справу.

— Це як?

— Я телефонував до Концертної зали. Усі квитки спродали ще чотири тижні тому, тож без квитка всередину нікого не пускають, навіть у фойє. Тобто якщо Юн увійде у Концерт­ну залу, він у безпеці. Зателефонуй у «Теленор» і спитай, чи працює сьогодні Торкільдсен і чи має він змогу відстежити мобільник Карлсена. Й подбай, щоб навколо Концертної зали зібрали вдосталь поліцейських зі зброєю й описом. По­тім зателефонуй до канцелярії прем’єр-міністра й попередь про посилені заходи безпеки.

— Я? — Скарре був приголомшений. — До канцелярії пре­м’єр-міністра?

— Звісно, — сказав Харрі. — Ти ж тепер дорослий хлопчик.

У своєму кабінеті Харрі набрав один з шести номерів, які знав напам’ять. Решта п’ять: телефон Сестреняти, бать­ків­ської оселі в Уппсалі, мобільник Халворсена, колишній до­машній телефон Б’ярне Мьоллера й вже вимкнений номер Елен Єльтен.

— Ракель.

— Це я.

Він почув, як вона зітхнула:

— Я саме так і подумала.

— Чому?

— Тому що думала про тебе. — Вона тихо засміялась. — Отакої. Що таке?

Харрі заплющився.

— Я міг би побачитися з Олегом завтра. Я ж обіцяв повідомити, коли матиму змогу.

— Чудово! Олег зрадіє. Ти заїдеш по нього? — Відчуваючи, що він вагається, вона додала: — Ми самі.

Харрі й хотів, і не хотів питати, що вона має на увазі.

— Намагатимусь приїхати близько шостої.

За словами Клауса Торкільдсена, мобільний Юна перебував десь на східному кінці міста, у Хьоугеруді чи у Хьойбротені.

— Користі з цього майже немає, — мовив Харрі.

Близько години він схвильовано походжав по кімнатах, прислухаючись до розмов, потім, одягнувши куртку, сказав, що їде в Концертну залу.

Порушивши правила, він припаркувався неподалік Вікторія-терасе, проминув Міністерство закордонних справ і, спустившись широкими сходами на Русельокквейєн, завернув праворуч, до Концертної зали.

Великим відкритим майданчиком перед скляним фасадом квапливо йшли, зігнувшись від холоду, ошатно вбрані люди. Біля під’їзду стояли двійко широкоплечих чоловіків у чорних пальтах, з навушниками у вухах. А уздовж фасаду, віддаля один від одного — шестеро поліцейських у формі стежили за тремтливою публікою, для котрої міська поліція з автоматами — видовище геть незвичне.

В одному з чоловіків у формі Харрі упізнав Сіверта Фалькейда й наблизився до нього:

— Я й гадки не мав, що «Дельту» теж долучили до опе­рації.

— Нас не викликали, — сказав Фалькейд. — Я особисто зателефонував у оперативну дільницю й спитав, чи ми можемо стати у нагоді. Адже він був твоїм напарником, хіба ні?

Харрі, кивнувши, добув з кишені пачку цигарок, запропонував призволитися Фалькейду. Але той захитав головою, мовляв, ні.

— Юна Карлсена поки не було?

— Ні, — відповів Фалькейд. — Коли приїде прем’єр-мі­ністр, ми не пускатимемо у почесну ложу всіх поспіль. — Цієї миті до входу під’їхало два чорних авто. — До речі, ось він.

Харрі бачив, як прем’єр вийшов з машини і його швиденько провели до під’їзду, а коли двері розчинилися, зауважив у проймі дверей декого з тих, хто його зустрічав, — широко всміхненого Давида Екхофа й аж ніяк не радісну Теа Нільсен, обоє у формі Армії спасіння.

Він запалив.

— Трясця, от же ж і мороз, — мовив Фалькейд. — Ноги геть захололи й голова теж.

«Заздрю тобі», — міркував Харрі й, випаливши цигарку до половини, сказав:

— Він не з’явиться.

— Скидається на те. Сподіваймося, він ще не знайшов Карлсена.

— Я маю на увазі Карлсена. Він збагнув, що гру завер­шено.

Фалькейд глянув на велета-слідчого, котрого вважав добрим кандидатом у лави «Дельти», допоки не почув плітки про зловживання спиртним і нестримну вдачу.

— Якій грі? — спитав він.

— Довго розповідати. Піду у залу. Якщо Юн Карлсен таки прийде, візьміть його під варту.

— Карлсена? — Фалькейд аж розгубивсь. — А як же щодо Станкича?

Харрі кинув цигарку, що зашипіла в снігові й згасла, й повільно, ніби розмовляючи сам до себе, промовив:

— Та-ак... дійсно, що ж зі Станкичем?

Він сидів у напівтемряві, погладжуючи пальцями пальто, що лежало на колінах. З динаміків неголосно лунала арфа. Вузькі промені точкових прожекторів ковзали по глядачах, певно, так прагнули створити напружене очікування перед початком концерту.

Передні ряди заворушилися, коли у залу увійшов гурт людей — чоловік десять чи дванадцять. Дехто поривався підвестися, але враз почувся шепіт і приглушені голоси, лю­ди знов повсідалися. У цій країні політикам явно не виказували такої пошани. Прибулих провели до місць у трьох рядах, що розташовувались попереду, котрі були порожніми вже протягом півгодини, поки він сидів тут, очікуючи.

Він зауважив чоловіка у цивільному вбранні, з дротиком біля вуха, але поліцейських у формі в залі не було. Кількість поліції ззовні теж його не бентежила. Він гадав, що їх збереться набагато більше. Адже Мартіна казала, що на концерті очікують прем’єр-міністра. З іншого боку, кількість поліцейських не має істотного значення, адже він невидимий. Ще більше, ніж зазвичай. Він задоволено роззирнувся. Чоловіків у смокінгах чимало, з кількасот. Він уже бачив перед очима гармидер. І його простий та стрімкий відхід. Він побував тут напередодні й намітив шлях відступу. Наостанок, перш ніж зайти у залу, він переконався, що вікна у чоловічому туалеті не зачинено. Простенькі вікна легко відчинялися, були чималенькими й розташовувались досить низько, щоб враз вилізти на зовнішній карниз, а звідти зіскочити униз, на дах котроїсь із припаркованих автівок. Швиденько нап’ясти пальто й по­простувати на жва­ву Хокон-VII-гате, потому за дві хвилини й сорок секунд швидкого кроку він уже дістанеться станції «Національний театр», з якої що двадцять хвилин ходять потяги до аеропорту. Він сяде на той, що йде о 20:19. Перш ніж піти з туалету, він су­нув у кишеню дві таблетки дезодоранту.