Привид - Несбьо Ю. Страница 28

— Ну, і що ж ви хочете мені розповісти?

Торд набрав повні легені повітря. І заговорив. Почав з розлучення. Так треба було. Треба було почати з «чому». А потім він перейшов до «коли» і «де». Опісля — до «хто» і «як». А насамкінець він розповів йому про спалювача.

Впродовж усієї розповіді Бельман сидів, подавшись уперед і уважно слухаючи. Тільки коли Торд заговорив про спалювача, його обличчя втратило свій зосереджений професійний вираз. Після початкового здивування червоний рум’янець залив білі пігментні плями. То була химерна сцена — наче всередині спалахнула пожежа. Торд втратив зоровий контакт з Бельманом, який гнівно втупився у стіну за спиною співрозмовника, можливо — на портрет Ларса Аксельсена.

Після того як Торд закінчив свою розповідь, Бельман зітхнув і підняв голову.

Шульц помітив, що його обличчя набуло нового виразу. Жорсткого і визивно-агресивного.

— Я прошу пробачення, — сказав керівник відділу. — Від себе, від імені моєї професії і від імені працівників поліції. Я прошу пробачення за те, що не позбувся цього клопа.

Напевне, Бельман усе це казав собі, подумав Торд, а не йому, пілоту, який займався контрабандою героїну по вісім кіло на тиждень.

— Я ціную ваше занепокоєння, — сказав Бельман. — Мені дуже хотілося б запевнити вас, що вам нема чого боятися. Але гіркий досвід підказує мені, що коли викривається корупція на такому рівні, то вона охоплює значно більше, ніж одну особу.

— Я розумію.

— Ви казали про це ще кому-небудь?

— Ні.

— Хто-небудь знає, що ви зараз тут і розмовляєте зі мною?

— Ні, ніхто.

— Абсолютно ніхто?

Торд здивовано поглянув на нього. Криво посміхнувся, але не сказав, що подумав: «А кому я ще міг про це розпо­вісти?»

— Гаразд, — сказав Бельман. — Ви привернули мою увагу до важливої, серйозної та надзвичайно делікатної справи. Мені доведеться діяти вкрай обережно й обачливо, щоби не сполохати тих, кого не слід. І це означає, що мені доведеться доповісти про цю справу вищому керівництву. Знаєте, я мав би взяти вас під варту за те, що ви мені щойно розповіли, але ваше затримання лише наразить і вас, і мене на небезпеку. Тому до­поки ситуація не проясниться, їдьте додому і залишайтеся там. Зрозуміло? Нікому не кажіть про цю зустріч, не виходьте гуляти, не відчиняйте двері незнайомцям і не відповідайте на телефонні дзвінки з незнайомими номерами.

Торд повільно кивнув.

— А скільки це займе часу?

— Максимум три дні.

— Зрозуміло!

Бельман хотів був щось сказати, нерішуче замовк, а потім все ж таки наважився.

— Є речі, які я ніколи не міг збагнути, — сказав він. — Коли певні особи заради грошей готові зруйнувати життя інших людей. Це ще можна зрозуміти, коли ти — нужденний афган­ський селянин. ...Але норвежець, та ще й із платнею командира корабля...

Торд Шульц зустрівся з ним поглядом. Він уже заздалегідь до цього приготувався, тож коли воно сталося, він сприйняв це мало не з полегшенням.

— Одначе те, що ви прийшли сюди з власної доброї волі і виклали карти на стіл, є надзвичайно хоробрим вчинком. Я знаю, чим ви ризикуєте. Віднині ваше життя буде нелегким.

З цими словами голова відділу боротьби з організованою злочинністю підвівся і простягнув свою руку. І в голові Торда Шульца промайнула та ж сама думка, що й тоді, коли він вперше побачив цього чоловіка на пункті пропуску: Мікаель Бельман має ідеальний зріст для пілота-винищувача.

Саме в той момент, коли Торд Шульц виходив з поліцейського управління, Харрі Холе дзвонив у двері Ракелі. Вона відчинила. В нічній сорочці та з вузенькими щілинками очей. І позіхнула.

— Вдень я матиму кращий вигляд, аніж зараз, — зазначила вона.

— Приємно усвідомлювати, що хоча б один з нас матиме кращий вигляд, — відповів Харрі, заходячи всередину.

— Слава Богу, — сказала Ракель, стоячи перед столом у вітальні, заваленим купами документів. — Нарешті все тут. Звіти про справу. Фотографії. Вирізки з газет. Заяви свідків. Він добре й ретельно попрацював. А зараз мені треба йти на роботу.

Коли Ракель пішла, гепнувши за собою дверима, Харрі вже встиг зварити собі чашку кави і приступив до роботи.

Після тригодинного читання він був змушений зробити перерву, щоби подолати відчай, який почав закрадатися йому в душу. Він взяв чашку кави і став біля вікна. Сказав собі, що приїхав сюди, аби поставити під сумнів провину, а не доводити невинуватість. Вистачило одного б сумніву. Одначе... Докази були недвозначними. Й увесь його багаторічний досвід роботи на посаді розслідувача вбивств працював проти нього: навдивовижу часто все виявлялося саме так, як і виглядало на перший погляд.

Іще через три години висновок залишався незмінним. У документах не було нічого, що натякало на інше пояснення. Це ще не означало, що такого пояснення не існувало, але в документах його не було.

Харрі пішов ще до того, як Ракель повернулася додому, пояснивши це самому собі зсувом часових поясів унаслідок перельоту і необхідністю виспатися. Але він знав, чому насправді пішов до її повернення. Він би не наважився сказати їй, що після всього, що він прочитав, йому стало важче чіплятися за сумнів — сумнів, який був сенсом, істиною, життям та єдиною надією на порятунок.

Тож Харрі рвучко схопив своє пальто і пішов. І пройшов пішки від Гольменколлена повз станцію Ріс, крізь район Сон, мимо стадіону «Уллевол», вулицею Больтельокка аж до ресторану «Шрьодер». Спочатку хотів зайти, але потім передумав. І натомість пішов на схід, через річку, до Тоєна.

Коли він поштовхом відчинив двері до «Сторожової Ве­жі», світло дня вже почало згасати. Все залишилося так, як він запам’ятав. Бліді стіни, бліде оформлення кафе, великі вікна, що пропускали максимум світла. Й у променях цього світла за столиками сиділи денні відвідувачі зі своєю кавою та бутербродами. Декотрі з них сиділи, звісивши голови над своїми тарілками так, наче щойно перетнули фінішну пряму п’ятдесятикілометрового забігу, декотрі торохтіли короткими чергами розмови на малозрозумілому жаргоні бомжів та наркоманів, декотрих, як це не дивно, ви могли б зустріти й серед відвідувачів респектабельного «буржуазного» кафе «United Bakeries».

Деяким із клієнтів уже видали секонд-хендівську одіж, яку вони або тримали в пластикових пакетах, або вже встигли начепити на себе. Інші скидалися на страхових агентів або директорок школи з провінції.

Харрі пішов до прилавка, і кругловида усміхнена дівчина в куртці Армії порятунку запропонувала йому безкоштовну розчинну каву та житній хліб з голландським сиром.

— Не зараз, дякую. А Мартіна тут?

— Вона зараз у клініці працює.

І дівчина показала пальцем на стелю, де на горішньому поверсі була кімната першої медичної допомоги, яку надавала Армія порятунку.

— Але вона, мабуть, вже скінчила роботу...

— Харрі!

Він обернувся.

Мартіна Екхоф була такою ж маленькою, як і завжди. Усміх­нене кошаче личко з тим самим непропорційно широким ротом і малесеньким пагорбком-носом на малесенькому обличчі. Її зіниці мали такий вигляд, наче вони розширилися до країв карої райдужної оболонки й утворили щось схоже на замкові щілини. Колись вона пояснила йому, що то в неї вроджене і по-медичному називається «колобома».

Мартіна витягнулася на увесь свій зріст і довго не випускала його з обіймів, а коли випустила, то все одно продовжувала тримати за обидві руки. Харрі помітив, як по її обличчю промайнула тінь, коли вона побачила шрам на його щоці.

— Ти... ти такий худий.

Харрі розсміявся.

— Так, я схуд, а тим часом ти...

— Та знаю, знаю! — вигукнула Мартіна. — А я тим часом розтовстіла. Втім, усі тут набрали вагу, Харрі. Окрім тебе. До речі, я маю певне виправдання своїй повноті.

І Мартіна поплескала свій живіт під чорним светром, що розтягнувся до краю.

— Гм. Це Рікард постарався?

Мартіна засміялася і жваво закивала головою. Її обличчя розчервонілося, і від нього йшов жар, як від печі.