Привид - Несбьо Ю. Страница 30

— Ось, тримайте.

Като витріщився на гроші. Провів по купюрі рукою.

— Тут всяке кажуть, — сказав він. — Кажуть, що ви з по­ліції.

— Ну то й що?

— А ще кажуть, що ви багато п’єте. Яка ваша улюблена отрута?

— Віскі «Джим Бім».

— А, «Джим». Приятель мого «Джонні Вокера» [1]. Кажуть іще, що ви знайомі з отим хлопцем, з Олегом.

— А ви з ним знайомі?

— Тюрма гірша за смерть, Харрі. Смерть проста, вона ви­вільняє душу людини. А тюрма виїдає твою душу, допоки нічого людського в ній не залишиться. Допоки людина не перетвориться на привида.

— Хто розповів вам про Олега?

— Моя конгрегація обширна, і мої прихожани численні, Харрі. Я просто їх слухаю. І вони кажуть, що ти полюєш на отого чоловіка з Дубая.

Харрі поглянув на годинника. Зазвичай у цю пору року на рейсах буває багацько вільних місць. З Бангкока він зможе також полетіти на Шанхай. Чжан Їнь прислала йому повідомлення, сказала, що цього тижня буде вільною. І вони зможуть разом поїхати на сільську дачу.

— Сподіваюся, що ти його не знайдеш, Харрі.

— А я й не казав, що...

— Бо ті, хто його шукає, гинуть.

— Като, цієї ночі я збираюся...

— Ти чув про такого собі «жука»?

— Ні, але...

— Про оту шестиногу істоту, що вгризлася тобі в щоку?

— Мені вже треба йти, Като.

— Я бачив це особисто, — сказав Като, поклавши підборіддя на свій комірець священика. — Під містком Ельвсборг біля гавані Готенбург. Там був полісмен, який стежив за бандою, яка торгувала героїном. Вони гепнули йому в обличчя цеглиною, всипаною гвіздками.

Харрі збагнув, про що йшлося. Жук.

Цей метод початково застосовувався росіянами проти таємних інформаторів. Спочатку вухо інформатора прибивали гвіздком до підлоги якраз під балкою даху. Потім у цеглину заганяли шість довгих цвяхів на половину їхньої довжини. Цеглину прив’язували до мотузки, яку перекидали через балку, а кінець тої мотузки інформатор тримав зубами. Сенс і символізм цього методу полягали в тому, що допоки інформатор не розкривав рота, він залишався живим. Харрі бачив колись результат застосування тайбейськими бандитами такого «жука» проти одного бідолахи, чий труп знайшли у глухому провулку міста Тяньшуй. Бандити скористалися гвіздками з широкими пласкими головками, які при вході в тіло не робили великих отворів. Тож коли приїхали санітари «швидкої» і потягнули цеглину, намагаючись зняти її з голови, то разом із цеглиною знялося й обличчя загиблого.

Однією рукою Като засунув п’ятисотенну купюру до кишені своїх брюк, а другу поклав Харрі на плече.

— Я розумію, що ти хочеш захистити свого сина. Але як же стосовно того іншого хлопця? Він також мав батька, Харрі. Коли батьки б’ються за своїх дітей, то це називають самопожертвою, але насправді ті, з кого виготували дублікат, захищають себе, а не свої дублікати. І це не потребує ані моральності, ані хоробрості. Це — просто генетичний егоїзм. Коли я був малим, батько часто читав нам Біблію, і я думав, що Авраам був боягузом і злякався Бога, коли той наказав йому принести в жертву власного сина. Та коли я виріс, то зрозумів, що по-справжньому безкорисливий батько завжди готовий пожертвувати своїм сином, якщо це піде на користь справі, яка є важливішою за сина та його батька. Інколи таке трапляється.

Харрі кинув свою цигарку під ноги Като.

— Ви помиляєтеся. Олег — не мій син.

— Не твій? А чому ж ти тоді тут?

— Я — поліцейський.

Като делікатно прокашлявся.

— Шоста заповідь, Харрі, — не бреши.

— А може, не шоста, а восьма? — відказав Харрі, наступаючи на тліючу цигарку. — І, наскільки я пам’ятаю, та заповідь наказує не свідчити неправдиво проти ближнього свого, а це означає, що про себе можна трошки й прибрехати. Та вам, мабуть, так і не вдалося свого часу завершити вивчення тео­логії?

Като знизав плечима.

— Ми з Ісусом не мали офіційних дипломів. Ми з ним — люди Слова. Але, як і всі знахарі, провидці та шарлатани, ми інколи здатні вселяти в людей фальшиві сподівання та справжню втіху.

— А ви що, навіть не християнин?

— Дозволь заявити на цьому ж місці і прямо зараз, що не віра йшла мені на користь, а сумнів. І він став моїм євангелієм.

— Сумнів?

— Саме так, — підтвердив Като, блиснувши в темряві жов­тими зубами. — І тому я задаюся питанням: «Невже те, що Бога не існує, що він не має вищого задуму, є абсолютно безсумнівним фактом?»

Харрі тихо розсміявся.

— Ми з тобою не такі вже й різні, Харрі. Я маю фальшивий комірець священика, а ти — фальшивий жетон поліцая. Наскільки непохитною є насправді твоя віра у твоє євангеліє? Захищати тих, хто знайшов свій шлях, і добиватися, щоб ті, хто зі свого шляху збився, отримали покарання у відповідності до своїх гріхів? Ти — також скептик, хіба ж ні?

Харрі видобув із пачки ще одну цигарку.

— На жаль, стосовно цієї справи я сумнівів не маю. І тому їду додому.

— Якщо так, то в час добрий. А мені треба ще службу правити.

Загуділо авто, і Харрі автоматично обернувся. Дві фари засліпили його, а потім звернули за ріг. У темряві гальмівні підфарники були схожі на жевріння цигарок. Поліцейське авто призупинилося і в’їхало до гаражів управління поліції. А коли Харрі обернувся, то Като вже зник. Здавалося, старий священик розчинився в темряві; все, що Харрі почув, це кроки, що віддалялися у напрямку цвинтаря.

На збирання речей та виписку з готелю він дійсно витратив усього п’ять хвилин.

— Для постояльців, що платять готівкою, передбачена невелика знижка, — сказав хлопець з-за столу адміністратора. Не все в готелі «Леон» було новим.

Харрі понишпорив у своєму гаманці. Гонконзькі долари, юані, долари США, євро. Його мобільний телефон задзвонив. Однією рукою Харрі підніс телефон до вуха, а другою віялом розклав купюри перед хлопцем.

— Слухаю.

— Це я. Що ти робиш?

От зараза! Він мав намір почекати і зателефонувати їй уже з аеропорту. Зробити розставання якомога простішим та брутальнішим. Сильний, але нетривалий біль. І все.

— Я виписуюся з готелю. Давай зателефоную тобі через пару хвилин, гаразд?

— Та я просто хотіла сказати, що Олег нещодавно спілкувався зі своїм повіреним. Тобто з Гансом Крістіаном.

— Мені б норвезькі крони, — сказав хлопець.

— Олег каже, що хоче з тобою зустрітися, Харрі.

— От чорт!

— Перепрошую? Харрі, ти мене чуєш?

— З картки Visa візьмете?

— Вам дешевше буде сходити до банкомату й отримати го­тівку.

— Хоче зустрітися зі мною?

— Він так каже. І якомога швидше.

— Це неможливо, Ракель.

— Чому?

— Тому, що...

— На вулиці Тольбугата є банкомат, лише за сто метрів від готелю.

— Чому?

— Візьми мою картку, добре?

— Харрі!

— По-перше, це неможливо, Ракель. Зустрічі йому заборонили, а вдруге обійти цю заборону я вже не зможу.

— А ти спробуй, може, вийде.

— Не бачу сенсу, Ракель. Я прочитав документи, і...

— І що?

— І дійшов висновку, що це він застрелив Густо Ганссена.

— Ми не беремо Visa. Може, маєте щось іще? Master Card, American Express?

— Ні! Ракель?

— Тоді давайте долари чи євро. Курс обміну зараз не дуже сприятливий, але це краще за картку.

— Ракель, Ракель! От чорт!

— Щось не так, герр Холе?

— Вона відключилася. Ось, візьми. Цього вистачить?

12

Я стояв на Скіппергата, дивлячись, як періщить дощ. Зимі ніяк не вдавалося закріпитися, і натомість було багацько дощів. Та сира погода анітрохи не зменшила попит. Ми з Олегом та Ірен сплавляли за один день більше товару, аніж за цілий тиждень, працюючи на Одіна й Туту. Якщо округляти, то я заробляв шість тисяч на день. Я порахував усі арсенальські футболки у центрі міста. За найскромнішими прикидками, той дідок, напевне, заробляв не менше двох мільйонів крон на тиждень.