Привид - Несбьо Ю. Страница 92

— Ти знаєш, чому я повернувся до Осло. А який був твій резон? На мою думку, Швеція є не гіршим ринком, аніж Норвегія.

— Мій резон був таким самим, як і твій, Харрі.

— Таким самим?

Рудольф Асаєв затягнувся чорною цигаркою «Собраніє», а потім відповів:

— Та то я так. Не звертай уваги. Після вбивства поліція йшла за мною слід у слід. Дивно — як далеко від Швеції ти почуваєшся в Норвегії, незважаючи на географічну близькість.

— А коли ти повернувся, то став загадковим Дубаєм. Чоловіком, якого ніхто не бачив. Але про якого думали, що він витає ночами над містом, наче привид. Привид району Квадратурен.

— Мені довелося сидіти у підпіллі. Не лише з-за мого бізнесу, а й через те, що ім’я Рудольф Асаєв неодмінно викличе у поліції неприємні спогади.

— У сімдесятих та вісімдесятих наркомани-героїнщики мерли як мухи. Ви не забували згадати їх у своїх молитвах, пасторе?

Старий знизав плечима.

— Ніхто не гудить людей, які виробляють спортивні автомобілі, парашути для стрибків з висотних об’єктів, стрілецьку зброю та інші товари, які люди купляють заради розваги і які здатні відправити їх на той світ. Я постачаю те, що потрібно людям, я постачаю їм товар якісний та за ціною, яка дозволяє мені витримувати конкуренцію. Що клієнти роблять з товарами — це їхня особиста справа. Тобі ж відомо, що існують цілком повноцінні громадяни, які вживають опіати?

— Так, і я був одним із них. Різниця між тобою та виробником спортивних авто полягає в тім, що те, чим займаєшся ти, заборонено законом.

— Змішувати закон та мораль слід дуже обережно, Харрі.

— Отже, ти думаєш, що твій бог звільнить тебе від відповідальності, еге ж?

Старий підпер долонею підборіддя. Харрі відчував у ньому певну втому і виснаження, але знав, що вони можуть бути удаваними, й тому уважно спостерігав за його рухами.

— Я чув, що ти був фанатично затятим поліцейським та моралістом, Харрі. Олег говорив про тебе з Густо. Ти про це знав? Олег любив тебе так, як хотілося б усякому батькові. Фанатичні поліцейські та схожі на нас батьки, спраглі синівської любові, розвивають величезний динамізм. Наша слабкість полягає лише в тому, що ми — передбачувані. Тому твій приїзд був лише справою часу. В «Гардермоені» ми маємо свою людину, яка продивляється списки пасажирів. Ми знали, що ти приїдеш сюди, навіть коли ти ще не сів до літака в Гонконгу.

— Гм. Своя людина — це Трульс Бернтсен?

Замість відповіді старий посміхнувся.

— А як стосовно Ізабель Скоєн з міськради? Ти з нею теж працюєш?

Старий тяжко зітхнув.

— Знаєш, відповіді на ці запитання я заберу з собою в могилу. Я буду радий померти як пес, але не як стукач.

— Гаразд, — відказав Харрі. — І що було далі?

— Андрій простежив за тобою з аеропорту до готелю «Ле­он». Коли я фігурую під іменем Като, то я зупиняюся в низці готелів, а в «Леоні» я зупинявся дуже часто. Тому я вселився сюди наступного ж дня після твого приїзду.

— Навіщо?

— Щоби стежити за тим, що ти робиш. Мені хотілося побачити, чи зможеш ти до нас підібратися.

— Як ти й зробив, коли тут мешкав Чоловік-берет?

Старий кивнув.

— Я знав, що ти можеш стати небезпечним для нас, Харрі. Але ти мені сподобався. Тому я кілька разів намагався по-дружньому тебе попередити. — Він зітхнув. — Але ти волів не зважати на ці попередження. Ще б пак. Такі люди, як ти і я, не звертають на таке уваги, Харрі. Саме тому ми й добиваємося свого. І саме через це ми насамкінець зазнаємо поразки.

— Гм. А чому ти боявся мене? Яких кроків з мого боку? Гадав, що я переконаю Олега здати тебе?

— І це також. Олег ніколи мене не бачив, але я не знав, що розповів йому про мене Густо. Як це не сумно, але Густо ви­явився ненадійним, не гідним довіри, особливо після того, коли почав купувати віолін сам.

Раптом Харрі щось немов ізсередини штовхнуло — він зрозумів, що в очах старого була не лише втома. Там був біль. Щирий непідробний біль.

— Отже, коли тобі здалося, що Олег мені все розкаже, ти підіслав до нього вбивцю. А коли це не вдалося, ти запропонував мені допомогу. Щоби я вивів тебе на Олега.

Старий повільно кивнув.

— Тут нема нічого особистого, Харрі. Такі вже є правила в нашій індустрії. Стукачів ліквідовують. Ти ж знав про це?

— Так, знав. Але це не означає, що я не вбиватиму тебе через те, що ти дотримуєшся своїх правил.

— А чому ти цього досі не зробив? Не насмілюєшся? Боїшся, що горітимеш у пеклі, Харрі?

Харрі загасив недопалок об стіл.

— Тому, що спершу мені хотілося б про дещо дізнатися. Чому ти вбив Густо? Боявся, що він тебе здасть?

Старий загладив сиве волосся за свої велетенські слонячі вуха.

— У венах Густо текла зіпсута кров, так само як і в моїх. Він був стукачем за своєю природою. Він би й раніше на мене настукав, просто не мав мотивації у вигляді якоїсь вигоди. Але згодом він осатанів. Через свою пристрасть до віоліну. Причина чисто хімічна, як бачиш. Плоть сильніша за дух. Ми всі слабшаємо, коли в нашу плоть вселяється пристрасть.

— Так, — погодився Харрі. — Тоді ми всі слабшаємо.

— Я... — Старий прокашлявся, а потім продовжив: — Мені довелося відпустити його.

— Відпустити?

Так, відпустити. Щоби він опустився. Зник. Я зрозумів, що йому не можна давати можливість зайнятися моїм бізнесом. Я це добре зрозумів. Густо був досить розумним, гадаю, це він від батька успадкував. Твердості характеру — ось чого йому бракувало. І цю ваду він успадкував від своєї матері. Я спробував було прищепити йому почуття відповідальності, але цей екзамен він провалив. — Старий усе гладив і гладив своє волосся назад, усе дужче й дужче, наче воно було вимазане в якийсь бруд, котрий він намагався витерти. — Провалив екзамен, не витримав випробування. Зіпсута кров, що поробиш. Тому я вирішив передати свій бізнес комусь іншому. Спочатку мені спали на думку Андрій з Петром. Сибірські козаки з Омська. Козак означає «вільна людина». Ти це знав? Андрій та Петро були моєю сотнею, моєю станицею. Вони були вірні своєму отаманові, віддані йому до смерті. Але Андрій з Петром не були бізнесменами, ти ж знаєш. — Харрі слідкував за жестами старого, занурившись у власні невеселі думки. — Я не міг залишити свій бізнес на них. І тому вирішив, що це має бути Сергій. Він був молодий, у нього все життя було попереду, і з нього можна було виховати...

— Ти сказав мені, що колись і у тебе міг бути син.

— Може, Сергій і не мав такої схильності оперувати цифрами, як Густо, але він був дисциплінований. Амбітний. Мав бажання виконувати те, що потрібно, аби стати отаманом. Тож я дав йому ножа. Залишилося одне випробування. У давнину козак, щоби стати отаманом, мав піти у тайгу і повернутися із живим зв’язаним вовком. Сергій мав таке бажання, але мені ще треба було переконатися в його здатності виконати «то, что нужно».

— Перепрошую?

— Те, що треба.

— І цим здогадним сином виявився Густо?

Старий пригладив своє волосся назад так сильно, що його очі перетворилися на дві вузенькі щілини.

— Густо було півроку, коли мене кинули до в’язниці. Його мати шукала втіхи де тільки могла. Принаймні, спочатку. Тому була не в змозі займатися його вихованням.

— Героїн?

— Соціальні служби відібрали у неї Густо і забезпечили його прийомними батьками. Працівники служби та прийомні батьки зійшлися на тому, що мене, як в’язня, просто не існує. Мати Густо померла наступної зими від передозування.

— Ти сказав, що повернувся до Осло з тієї ж причини, що і я, — через свого сина.

— Мені повідомили, що він відбився від своєї прийомної родини, вибився з прямої та вузької соціальної колії. Я й так уже подумував поїхати зі Швеції геть, до того ж, конкуренція в Осло була млявою. Я знайшов те місце, де вештався Густо. Спершу придивлявся до нього на відстані. Він був такий гарний. Неймовірно гарний, це у нього від матері, ясна річ. Я міг просто сидіти й подовгу дивитися на нього. Дивитися й дивитися, і думати про те, що він — мій син, мій рідний... — Старий здавлено замовк.