Привид - Несбьо Ю. Страница 93

Харрі уставився на свої ноги, на нейлоновий шнур, який йому видали замість зламаного карниза, і втиснув його в підлогу п’ятками черевиків.

— І тоді ти взяв Густо у свій бізнес. Щоби перевірити, чи зможе він взяти його на себе.

Старий кивнув. І прошепотів:

— Але я йому нічого не сказав. Коли його вбили, він не знав, що я його батько.

— А навіщо було так поспішати?

— Поспішати?

— Навіщо було так швидко підшукувати собі наступника? Спершу Густо, потім — Сергій.

Старий вимучив зморену посмішку. Подався вперед у своєму кріслі до світла лампи, що висіла над ліжком.

— Я хворий.

— Гм. Мені так і здалося. Рак?

— Лікарі дали мені максимум рік. Шість місяців тому. Той священний ніж, який я віддав Сергію, лежав у мене під матрацом. Тобі болить твоя рана? Це мій біль передався тобі, Харрі.

Харрі кивнув. Усе збігалося. Втім, не все.

— Якщо тобі лишилося жити кілька місяців, то чому ти так боявся викриття, що убив рідного сина? Обміняв його довге життя на власне коротке?

Старий глухо закашляв.

— Урки та козаки — як рядові солдати в полку. Ми присягаємося на відданість певному кодексу, і ми дотримуємося його. Але не сліпо, а з розплющеними очима. Ми тренуємося дисциплінувати наші емоції, тримати їх в руках. І це робить нас господарями власних життів. Авраам погодився принести в жертву рідного сина, бо...

— ...то був Божий наказ. Я й гадки не маю, про який кодекс ти кажеш, але чи говориться в ньому, що відправляти вісімнадцятирічного хлопця до в’язниці за власні гріхи — це нор­мально?

— Харрі, Харрі, ти, мабуть, не зрозумів. Я не вбивав Густо.

Харрі здивовано витріщився на старого.

— Та ти ж сам щойно сказав мені, що ти діяв у відповідності до свого кодексу! Згідно з яким ти мусиш убити свого сина, якщо існує така необхідність?

— Так, сказав, але я сказав також, що мене народили лихі зіпсуті люди. Я люблю свого сина. І ніколи б не наважився по­збавити його життя. — Сміх старого перетворився на кашель. Приклавши руку до грудей, він схилився над колінами і все кашляв і кашляв.

Харрі здивовано закліпав очима.

— Хто ж у такому разі його вбив?

Старий випростався. У своїй правій руці він тримав револьвер. То був великий потворний предмет, що виглядав навіть старшим за свого власника.

— Тобі слід було добряче подумати, Харрі, перш ніж приходити до мене без зброї.

Харрі нічого не сказав. М5 залишився на дні залитого водою тунелю, а гвинтівка — у квартирі Трульса Бернтсена.

— Хто вбив Густо? — повторив Харрі.

— Та хто завгодно.

Харрі здалося, що він почув, як скрипнув спусковий гачок, коли старий поклав на нього свій палець.

— Убити — неважко, Харрі. Ти зі мною згоден?

— Так, — відповів Харрі, піднімаючи стопу. Почувся легенький посвист, і тонкий нейлоновий шнур блискавично рвонув до держака, на якому трималися штори.

Харрі побачив німе запитання в очах старого, побачив, як його мозок миттєво обробляє необроблені шматки інфор­мації.

Світло, яке не увімкнулося.

Крісло, що стояло посеред кімнати.

Харрі, який сидів на ліжку і не піднявся, щоби обшукати його.

Харрі, який і на сантиметр не зсунувся з того місця, де він сидів.

І тепер старому здалося, що він у напівтемряві кімнати побачив нейлоновий шнур, котрий тягнувся від підошви черевика Харрі до держака штор, а звідти — до електричного світильника у нього над головою. Але світильника там більше не було, а висів там єдиний предмет, який Харрі взяв із собою з Бліндернвеєн, 74, окрім священицького комірця. Тільки про цей предмет він і думав, відлежуючись, до нитки промоклий, на асаєвському ліжку з балдахіном. Він хапав ротом повітря, а перед його очима то з’являлися, то зникали темні цятки. Йому здавалося тоді, що він ось-ось втратить свідомість, але силою волі Харрі змусив себе залишитися притомним, залишитися по цей бік чорного провалля. А потім підвівся і взяв «жука», що лежав поруч із Біблією.

Рудольф Асаєв кинувся вліво, тому сталеві гвіздки, вмонтовані в цеглину, пробили йому не голову, а шкіру між ключицею та плечовим м’язом, а потім, увійшовши вглиб, поцілили в плечове нервове сплетення. В результаті сталося ось що: коли через дві сотих секунди він натиснув на спусковий гачок, м’яз його верхнього передпліччя паралізувало, через що ствол револьвера опустився на сім сантиметрів донизу. Порох засичав і горів упродовж тисячної частки секунди, необхідної для того, аби куля вилетіла зі ствола старого нагана. А через три тисячних секунди ця куля вгризлася в раму ліжка поміж литками Харрі.

Харрі підвівся. Клацнув запобіжником і натиснув на викидну кнопку. Лезо вистрибнуло й аж забриніло. Харрі змахнув прямою рукою, неквапливо, від стегна, і довге тонке лезо встромилося священику в сорочку поміж лацканами його піджака. Він відчув, як піддалися матерія та шкіра, а потім лезо пішло далі без будь-якого опору і застрягло аж по руків’я. Харрі відпустив ножа, знаючи, що Рудольфу Асаєву вже не жити. Крісло перекинулося назад, і росіянин зі стогоном гепнувся на підлогу. Ударом ноги Асаєв відкинув крісло убік, а сам скрутився калачиком, наче поранена, але й досі небезпечна гадюка. Харрі став над ним, розставивши ноги, нахилився і висмикнув ножа з його грудей. Поглянув на незвичний, темно-червоний колір крові. Мабуть, у печінку влучив. Ліва рука старого натужно шкрябала по підлозі довкола паралізованої правої руки, намагаючись знайти револьвер. І на якусь несамовиту мить Харрі захотілося, щоби та рука знайшла пістолет і дала йому необхідний привід...

Харрі вдарив револьвер ногою, і той глухо гепнувся об ­стіну.

— Залізяка, — прошепотів старий. — Благослови мене залізякою, мій хлопче. Бо дуже пече. Заради нас обох, доведи справу до кінця.

Харрі на мить заплющив очі. Відчув, що втратив її. Вона зникла. Ненависть. Прекрасна палюча ненависть, яка була тим пальним, що рухало його. А тепер воно скінчилося.

— Та ні, дякую, — сказав Харрі. Переступив через старого і відійшов від нього убік. Застебнув мокрий піджак. — Мені треба йти, Рудольфе. Я скажу хлопцю-реєстратору, щоби він викликав «швидку». А потім зателефоную своєму колишньому начальнику і розкажу йому, де він зможе тебе знайти.

Старий захихикав, і в куточку його рота показалися червоні бульбашки.

— Ніж, Харрі. Це — не вбивство, бо я вже й так мертвий. Ти не потрапиш до пекла, обіцяю тобі. Скажу охоронцям на брамі, щоби вони не тягли тебе туди.

— Не пекло мене лякає, — відказав Харрі, кладучи до кишені промоклу пачку «Кемела». — Я — полісмен. І наша робота полягає у тім, щоби здогадний порушник закону постав перед судом.

Старий закашлявся, і червоні бульки лопнули.

— Облиш, Харрі. Твій жетон шерифа зроблений з пластику. Я хворий. Єдине, що може зробити суддя, це відправити мене до камери попереднього ув’язнення, де мене поцілують, обнімуть — і вколють морфіну. А я ж скоїв так багато злочинів...Підвішував під містками конкурентів. Убивав людей, що на мене працювали, як отого пілота, котрого ми прикінчили «жуком». І полісменів також убивав. Чоловіка-берета убив я. По­слав Андрія з Петром до твого номера, щоби вони застрелили тебе. Разом з Трульсом Бернтсеном. — Старий знову захихикав. — І хлопця твого хотів убити в Ботсені. Уже відчуваєш ненависть, Харрі? Я мало не вбив твого хлопця!

Харрі зупинився біля дверей.

— Хто вбив Густо?

— Людство живе за євангелієм ненависті. Керуйся ненавистю, іди її стопами, Харрі.

— Хто твої спільники в поліції та в міськраді?

— Якщо я тобі скажу, ти допоможеш мені вирушити на той світ?

Харрі поглянув на старого. Швидко кивнув, сподіваючись, що його брехня не була очевидною.

— Підійди ближче, — прохрипів старий.

Харрі нагнувся. Раптом рука старого, схожа на заціпенілий пазур, вхопила його за лацкан і притягнула ближче. Голос, шорсткий, як точильний камінь, прошепотів йому на вухо:

— Знаєш, Харрі, я заплатив одному чоловікові, щоби той взяв на себе убивство Густо. А ти подумав, що я зробив це для того, щоби Олега випустили з того таємного місця, де його тримали. Це не так. Моя людина в поліції має доступ до програми захисту свідків. Я би легко міг організувати вбивство Олега там, куди його перевели. Але я передумав. Я не хотів, щоби він так легко уникнув...