Леопард - Несбьо Ю. Страница 114

— Follow this car [123].

У люстерку вона зауважила, що таксист здивовано повів бровою. Кая показала на авто попереду, таксист згідливо кивнув, але машина й далі стояла із заведеним двигуном.

— Double pay [124], — мовила Кая.

Водій швидко кивнув, і автівка рушила.

Кая зателефонувала Харрі, але відповіді знову не почула.

Вони повзли головною вулицею, прямуючи на захід. Вулиці були заторені вантажівками, візками й легковими авто з валізами, прив’язаними до даху. Обабіч дороги йшли люди, тягнучи на голові величезні клунки з одягом та домашніми пожитками. Часом рух узагалі припинявся. Таксист, безсумнівно, утямив, чого від нього вимагають, тож пильнував, щоб між їхнім авто та синім «ренджровером» була принаймні одна машина.

— Куди вони всі йдуть? — запитала Кая.

Таксист, посміхаючись, похитав головою, мовляв, не розуміє. Кая перепитала французькою — теж намарно. Врешті, вона просто тицьнула пальцем на вервечку людей, що сунули повз їхнє авто, й зробила запитальне обличчя.

— Re-fu-gee, — мовив водій. — Go away. Bad people coming. [125]

Кая кивнула.

Вона відправила Харрі есемеску. Намагалася не піддаватися паніці.

Посеред Гоми головний шлях розходився надвоє. «Рендж­ровер» повернув ліворуч. Трохи далі він знову повернув ліворуч і покотився униз до озера. Вони опинились у геть іншій частині міста, де височіли великі вілли з високими парканами. Вілли в оточенні доглянутих садів, розлогі крони дерев забезпечували тінь і ховали від чужих очей.

— Old, — мовив водій. — The Bel-gium. Co-lo-nist. [126]

У районі, де купчилися маєтки, автомобілів снувало небагато, тож Кая знаком показала водієві трохи відірватися від синього авто, хоч і сумнівалася, що Лене Галтунг завважить хвіст. Коли «ренджровер» зупинився за сотню метрів перед ними, Кая показала водієві зупинитися. Чоловік у сірій формі прочинив залізну браму, автівка заїхала у двір, і брама знову зачинилася.

Лене Галтунг відчувала, як шалено калатає у неї серце. Воно калатало так, відколи задзеленчав мобільний, і вона почула у слухавці його голос. Він сказав, що зараз у Африці. І що вона мусить приїхати до нього. Що він потребує її. Що лише вона спроможна йому допомогти. Врятувати його чудовий проект, котрий тепер буде і її проектом. Тоді він матиме роботу. Чоловікам потрібна робота. Майбутнє. Безпечне життя у місці, де можна виховувати дітей.

Водій розчинив дверцята машини, й Лене Галтунг ви­йшла. Сонце було зовсім не таким пекучим, як вона боялася. Перед нею височіла прекрасна вілла. Давня, її зводили ґрунтовно, не поспішаючи. Цеглина до цеглини. За старі гроші. Так вони б і самі збудували. Коли вони з Тоні познайомились, він страшенно цікавився її родовим деревом. Галтунги були норвезьким дворянським родом, одним з небагатьох суто норвезьких, не іноземних, і Тоні безугавно це повторював. Можливо, саме через те вона вирішила поки що не казати йому, що сама вона має зовсім звичайне, скромне походження, не діамант, а сірий гранітний камінчик поміж таких самих у гірському завалі, парвеню.

Але тепер вони започаткують новий дворянський рід, їхні нащадки засяють на тлі завалу. І вони розбудуються на всю широчінь.

Водій зійшов на кам’яний ґанок, і озброєний чоловік у камуфляжній формі розчинив перед ними двері. Вони зайшли у хол із розкішною кришталевою люстрою на стелі. Лене притиснула спітнілою рукою металеву валізку з грошима. Серце, здавалось, ось-ось вискочить з грудей. Чи гарна у неї зачіска? Чи помітно, що вона мало спала й багато часу пробула в дорозі? Хтось сходив широкими сходами з другого поверху. Ні, це була чорношкіра жінка, мабуть, якась служниця. Лене усміхнулася ввічливо, але не надто привітно. Жінка, блиснувши золотим зубом, у відповідь посміхнулася упевненою, мало не нахабною усмішкою й зникла в дверях у Лене за спиною.

Він там.

Він стояв біля перил на другому поверсі й спостерігав за ними внизу.

Високий, темноволосий, у шовковому халаті, у викоті якого білів виразний, широкий рубець на грудях. Потім він усміхнувся. Вона відчула, як прискорилось її дихання. По­смішка. Вона осяяла його обличчя, її серце та цей хол яскравіше за будь-яку кришталеву люстру.

Він зробив крок униз сходами.

Вона відставила валізку убік і кинулася йому назустріч. Він розкрив для неї свої обійми. Нарешті вона з ним. Вона відчувала його пахощі дужче, ніж будь-коли. Змішані з якимсь іншим, гострим та сильним запахом. Мабуть, це від халата, бо зараз вона зауважила, що рукава у цьому витонченому шовковому вбранні були для нього закороткі і воно було зов­сім не нове. Тільки коли він спробував вивільнитися з її обіймів, дівчина збагнула, що вчепилася в нього щосили, й миттю відпустила його.

— Люба, ти плачеш? — засміявся він, провівши пальцем по її щоці.

— Невже? — засміялася вона, витерла очі, сподіваючись, що макіяж не потік.

— Маю для тебе сюрприз, — мовив він, беручи її за руку. — Ходімо.

— Але ж... — озирнулася вона, але металева валізка вже зникла.

Вони зійшли сходами, пройшли крізь якісь двері й опинилися у просторій світлій спальні. Довгі невагомі штори колихалися од вітру, що дмухав крізь двері на терасу.

— Ти спав? — спитала вона, кивнувши на незастелене ліжко під балдахіном.

— Ні, — усміхнувся він. — Сідай сюди. І заплющ очі.

— Але...

— Роби, що кажу, Лене.

Їй здалося, що голос у нього трохи роздратований, тож поквапилась підкоритися.

— Незабаром принесуть шампанське, й тоді я у тебе дещо спитаю. Але спочатку я хочу розповісти тобі одну історію. Готова?

— Так, — відповіла вона. Вона знала. Вона знала, що ось нарешті й настала та мить, на яку вона так довго чекала. І яку пам’ятатиме все життя.

— Історія, яку я розповім, про мене. Річ у тім, що, гадаю, перш ніж відповісти на моє питання, ти маєш дещо про мене дізнатись.

— Добре, — мовила вона. Їй здалося, що бульбашки шампанського вже ринули по її венах, тож їй довелося перебороти себе, щоб не засміятися.

— Я казав тобі, що ріс із дідом і що мої батьки померли. Але я не розповідав, що прожив з ними до п’ятнадцяти років.

— Я знала! — бовкнула вона і широко розплющила очі.

Тоні повів бровою.

«Яка витончена форма, ох, яка ж неймовірно красива брова», — подумала вона.

— Я завжди знала, що ти приховуєш якусь таємницю, Тоні, — засміялася вона. — Але я теж маю таємницю. Я хочу, щоб ми все одне про одного знали, геть усе!

Тоні криво посміхнувся:

— Дай мені продовжити й не перебивай, люба Лене. Моя мати була глибоко віруючою. Вона зустріла мого майбут­нього батька у молитовному домі. Його щойно випустили з в’язниці, де він сидів за убивство через ревнощі. У в’язниці він пізнав Ісуса. Для матері це була ніби біблійна притча: розкаяний грішник, якому вона могла б допомогти віднайти спокій та вічне життя, водночас спокутувавши власні гріхи. Саме так вона пояснювала мені, чому взяла шлюб з тією паскудою.

— Що?..

— Цить! Мій батько покутував скоєне убивство, вважаючи гріхом усе, що не прославляло Господа. Мені не дозволяли робити нічого такого, що робила решта дітей. Якщо я суперечив йому, мене шмагали ременем. Він мав звичку провокувати мене, твердив, що Сонце обертається навколо Землі й що так сказано у Біблії. А якщо я сперечався, він мене лупцював. Якось, — мені було дванадцять років, — я зайшов у нужник у дворі разом із матір’ю. Так у нас повелося. Коли ми вийшли, він ударив мене гострою лопатою, бо вважав це за гріх, вважав мене вже занадто дорослим, щоб ходити у вбиральню разом із матір’ю. Він лишив цей карб на мені на все життя.

Лене ковтнула слину, а Тоні, піднявши понівечений артритом середній палець, провів ним по рубцю на грудях. Лене тільки зараз зауважила, що середнього пальця у нього немає.