Леопард - Несбьо Ю. Страница 115

— Тоні, а що трап...

— Цить! Коли батько відлупцював мене востаннє, мені було п’ятнадцять. Він лупцював мене безперервно протягом двадцяти трьох хвилин. Тисячу триста дев’яносто дві секунди. Я лічив. Він шмагав і шмагав мене, методично, немов машина. Бив і бив, лютуючи чимраз дужче, бо я не плакав. Зупинився, тільки коли знесилилась рука. Триста сорок вісім ударів. Тієї ночі я дочекався, поки він даватиме хропака, прослизнув у батьківську кімнату й крапнув йому в око кислотою. Він кричав і кричав, поки я, тримаючи його, сичав йому на вухо, що коли він ще хоч раз мене скривдить, я його уб’ю. І я відчув, як він укляк в моїх руках. Тієї миті я збагнув, що тепер він знає, що я став сильнішим за нього. Знає, що у мені це теж є.

— Що є, Тоні?

— Він. Убивця.

Серце Лене зупинилось. Це неправда! Неможливо, щоб це була правда! Він же тоді казав їй, що то не він убивав, що поліція помилилася.

— Після того дня ми вистежували один одного, як звірі. І мати знала, що або він, або я. Якось вона прийшла до мене й розповіла, що батько був у Єйлу й придбав нові набої для гвинтівки. Що я маю тікати й що вона про все домовилася з дідусем. Дід був удівцем і мешкав біля Люсерена. Він знав, що має сховати мене, бо батько приїде за мною. Тож я поїхав. А мати влаштувала так, щоб усі вважали, що я загинув під лавиною. Батько уникав людей, зв’язуючись із зовнішнім світом через матір. Він гадав, що мати оголосила мене у розшук, але насправді вона розповіла про свій вчинок лише одній людині. Вони з помічником ленсмана Роєм Стілле... дуже добре знали одне з одного. Стілле стало розуму втямити, що поліція не спромоглася б захистити мене від батька й навпаки, тому він і допоміг мені замести сліди. Мені було добре з дідом. До тієї днини, коли повідомили, що мама зникла у горах.

Лене простягла руку:

— Бідолашний, бідолашний Тоні...

— Кому я сказав: заплющ очі!

Вона сіпнулася, ніби її вдарили, й знову заплющила очі.

— Дід сказав, що мені не можна їхати на поминки. Бо ні­хто не повинен знати, що я вижив. Повернувшись, він переповів мені поминальну промову пастора. Три рядки. Три рядки про найгарнішу й найсильнішу жінку на світі. Останніми словами були: «Карен легко крокувала по землі». А решта — лише про Ісуса і покуту. Три рядки та покута за гріхи, яких вона ніколи не скоювала. — Тепер Лене розчула, як тяжко дихає Тоні. — «Легко крокувала»! Триклятий пастор просто з кафедри у церкві сказав, що вона не лишила по собі слідів. Зникла так само легко, як і жила. І перейшов до наступного уривка з Біблії. Дідусь розповів усе, як є, і знаєш що? Це був найважливіший день у моєму житті. Розумієш?

— Е-е-е... Ні, Тоні...

— Я знав, що він теж там був, ця наволоч, її убивця. Тож я заприсягнувся, що помщуся. Я йому покажу. Я їм усім покажу. Саме того дня я вирішив, що нізащо не скінчу так, як він. Чи вона. У трьох рядках. А покута не потрібна ані мені, ані тому паскуді, бо ми все одно обоє горітимемо у пеклі. І краще вже пектися у пеклі, ніж ділити рай з таким Бо­гом. —­ Він заговорив тихіше: — Ніхто, ніхто не стане на моєму шляху. Тепер розумієш?

— Так, — посміхнулася Лене. — Ти на це заслужив, Тоні. На все заслужив. Адже ти так важко працював!

— Мені втішливо, що ти так чудово мене розумієш, люба. Бо це ще не все. Готова?

— Так, — відповіла Лене й склала руки. І вона теж нехай знає, ота, що лишилась там, удома, й заздрить, самотня й озлоблена, котра не давала рідній дочці спізнати кохання.

— Усе було у моїх руках, — мовив Тоні, й Лене відчула його руку на своєму коліні. — Ти, гроші твого батька, мій проект. Я гадав, що нічого не стане мені на заваді. Допоки не відпорав ту хтиву сучку в Ховасхютті. Я навіть імені її не міг пригадати, поки вона не надіслала мені листа, у якому писала, що завагітніла, й просила грошей. Вона стала на моєму шляху, Лене. Я все ретельно спланував. Застелив усю машину поліетиленом. Прихопив порожню листівку з Конго, що завалялася вдома, примусив її написати кілька ряд­ків, що пояснювали її зникнення. А потім встромив їй ножа у горлянку. Звук крові, що капала на поліетилен, Лене... це щось неповторне...

Розділ 85. Едвард Мунк

Здалось, ніби череп Лене пробили крижаною бурулькою. Утім, вона змусила себе розплющити очі:

— Ти... ти... убив її? Жінку, з якою переспав... у горах?

— Я маю лібідо, сильніше за твоє, Лене. Оскільки ти відмовляєшся вчиняти так, як я прошу, доводиться використовувати інших.

— Але ж ти... ти хотів, щоб я... — Сльози душили їй горло, вона не могла говорити. — Це ж неприродно!

Тоні гигикнув:

— А от вона зовсім не була проти, Лене. Та й Джуліана теж. Хоч їй я добре заплатив.

— Джуліана? Ти про що, Тоні? Тоні? — Лене, наче сліпа, мацала руками перед собою.

— Німецька шльондра з Лейпцига. Я з нею регулярно зу­стрічався. За гроші вона робить все, що хочеш. Робила.

Лене відчувала, як по її щоках течуть сльози. Голос у нього був таким спокійним. Здавалося, ніби це все — марення.

— Скажи... що це все неправда, Тоні! Будь ласка, припини...

— Цить. Я отримав наступного листа. А в ньому — світлина. Уявляєш, як я почувався, побачивши на знімку Аделе з ножем у горлянці у моїй машині? Листа підписала Боргні Стем-Мюре. Вона вимагала грошей, погрожуючи заявити на мене у поліцію, звинувачуючи у вбивстві Аделе Ветлесен. Я зрозумів, що її потрібно прибрати. Але у разі, якщо поліція пов’яже мене з Боргні та спробою шантажу, мені було по­трібне алібі. Загалом, я планував відправити листівку Аделе під час наступного перебування в Африці, але раптом мені спало на думку дещо ліпше. Я зв’язався з Джуліаною й відправив її у Гому. Вона полетіла туди під іменем Аделе, по­слала листівку з Кігалі, заскочила до ван Боорста й придбала у нього яблуко, яким я збирався почастувати Боргні. Після повернення Джуліани ми зустрілися у Лейпцигу. Я дозволив їй скуштувати яблучко першою. — Тоні гигикнув. — Сіромаха гадала, що то моя нова сексуальна витівка.

— І ти... ти її теж убив?

— Так. І згодом Боргні. Я поїхав слідом за нею. Вона саме розчиняла браму біля власної оселі, коли я підкрався до неї з ножем. І повів її у підвал, де заздалегідь усе приготував. Висячий замок. Яблуко. Встромивши їй у шию шприц з кетаноміном, я поїхав у Шейєн на зустріч з інвесторами, щоб вони засвідчили моє алібі. Я знав, що поки смакуватиму біле вино, Боргні виконає замість мене всю роботу. Адже, врешті, вони завжди смикають за мотузку. Потім повернувся, спустився у підвал, прибрав висячий замок, на який замикав Боргні, вийняв у неї з рота яблуко, а потім подався додому. До тебе. І ми з тобою кохалися. Ти ще вдала, що скінчила. Пригадуєш?

Лене похитала головою, неспроможна вимовити ані слова.

— Заплющ очі, я сказав...

Вона відчула, як він провів пальцями по її чолі, опускаючи їй повіки, ніби служитель у поховальному бюро. Почула, як він заговорив співучим голосом, ніби говорячи сам до себе:

— Йому подобалося мене бити. Тепер я розумію його. Це відчуття влади, яке сповнює, коли завдаєш болю, спо­стерігаючи, як інша людина підкоряється, як воля твоя здійснюється на землі так, як і на небесах.

Лене впізнала цей запах, від нього пахло сексом. І іншою жінкою. А потім знову почувся його голос, цього разу просто біля її вуха:

— Поки я вбивав їх, раптово щось почало коїтися. Ніби їхня кров пролилася на зерня, живлячи його, зерня, яке завжди було в мені. Нарешті я збагнув, що бачив тоді у батьковому погляді. Й упізнав. Так само, як він упізнавав у мені себе, я впізнавав його, дивлячись у дзеркало. Мені смакувала влада. Й чуже безсилля. Мені подобалась гра, ризик, урвища й вершини одночасно. Коли стоїш на верхівці гори, головою у хмарах, щоб це дійсно мало сенс, конче необхідно відчувати, як під твоїми ногами шипить пекельне полум’я. Мій батько це усвідомлював. От тепер і я усвідомлюю.

Червоні плями затанцювали у Лене під заплющеними повіками.

— Я навіть не усвідомлював, як сильно його ненавиджу. Але якось, через кілька років після втечі до діда, я стояв з дівчиною на узліссі, неподалік танцювального клубу. Раптом на мене напав хлопець. Я бачив, як у його очах палахкотіла ненависть. І зненацька я побачив перед собою батька, який іде на нас із мамою з лопатою на плечі. Я відтяв тому хлопу язика. Мене схопили й засудили. Так я зрозумів, що робить з тобою в’язниця. І чому батько й слова не сказав про те, як мотав свій строк. Хоч мені й дали небагато. Утім, я все одно мало не з’їхав з глузду. Саме там я збагнув, що мушу зробити. Я мусив запроторити його за ґрати за убивство мами. Не вбивати, а замурувати у в’язниці, поховавши живцем. Але для цього я мав знайти докази — материні останки. Щоб їх віднайти, я збудував у горах хатинку, якнайдалі від людей. Аби ненароком не наскочити на когось, хто зміг би впізнати хлопчика, що загинув п’ятнадцятирічним. Щороку я кілометр за кілометром обшукував плоскогір’я. Щойно сходив сніг, я брався до діла, шукав здебільшого ночами, коли у горах безлюдно, обнишпорив обвали та місця, де трапилися зсуви. Часом ночував у туристичних хатинках, адже туди навідувались лише випадкові туристи. Але хтось з місцевих мене примітив, і почали ширитися чутки про привид сина Утму.