Леопард - Несбьо Ю. Страница 122

За спиною у них стояв Тоні. Кая відчула його руку на своїй талії.

— ...Чи береш ти за свого чоловіка того, хто стоїть поряд із тобою, чи обіцяєш любити, шанувати й поважати його у багатстві й у бідності, у хворобі та здоров’ї... — шепотів він.

Він пояснив їм, що це зовсім не жорстокість. Просто так зручно. Після них не залишиться жодного сліду. Ніхто навіть не питатиме. У Конго люди щодня зникають.

— Нарікаю вас чоловіком та жоною...

Кая щось бубоніла. Може, молитву. Допоки не почула слова:

— ...тому, що я і та, котру я кохаю, ніколи не будемо разом...

Слова з прощального листа Евена.

Вони почули, як загуркотів двигун на слабких обертах, і побачили, як фари обмацують небеса. З протилежного боку кратера випірнув «ренджровер».

— А ось і гості, що забарилися, — мовив Тоні. — Ну ж бо, помахайте їм на прощання, дівчатка.

Повертаючи на плато у бік кратера, Харрі гадки не мав, що на нього чекає. Кінзонзі сказав, що окрім дівчат при Тоні був лише водій. Але і в нього, і в містера Тоні є гвинтівки.

Не діставшись вершини, Харрі запропонував Солу висадити його, та чоловік відмовився:

— У мене більше немає родини, Харрі. Може, ти й справді на боці добрих сил. Та й заплатив ти за цілий день.

Автівку трохи занесло, коли вони пригальмовували.

Фари висвітлювали протилежний бік кратера: трьох людей, що стояли на самісінькому краєчку. Потім вони розчинилися у хмарині, але Харрі встиг побачити: за спинами трійці стояв чоловік із короткоцівковою гвинтівкою. А поруч стояв «ренджровер». І усвідомив: час збіг. Потім хмарина відпливла, й Харрі побачив, що Тоні та інший чоловік, затуливши долонею очі, дивляться на автівку, ніби чекають на когось.

— Заглуши двигун, — скомандував Харрі й поклав дуло «Меркліна» на спинку переднього сидіння. — Але фари не вимикай.

Сол послухався.

Чоловік у камуфляжній формі, опустившись на одне коліно, поклав гвинтівку на плече й прицілився.

— Мигни фарами двічі, — мовив Харрі, припавши до оптичного прицілу.

Харрі заплющив ліве око. Побачив бліді обличчя, Каю, яка стояла поряд з ними у прицілі, Лене із роздутими щоками й чорними від болю очима. Відігнав думку про те, що це найважливіші секунди. Він не згадував бірюзові очі, що дивилися на нього, коли він промовляв: «Присягаюсь». Він знехтував постріл, котрий означав, що вони ждали другого сигналу, кулю, що дзенькнула об кузов автівки, а за нею ще один постріл. Відкинув усе, що не мало стосунку до мерехтіння світла у лобовому склі, тремтіння повітря над кратером, того, що куля, ймовірно, ухилиться праворуч, ту­ди ж, куди відносить хмари пари. Він знав, що зараз стоїть на ногах лише завдяки адреналіну. Нетривке сп’я­ніння, яке може минути будь-коли, у будь-яку секунду. Але допоки серце жене кров до мозку, йому достатньо однієї секунди. Адже мозок — дивовижний комп’ютер. Голова Лене трохи закривала голову Тоні, утім, він усе-таки був трішки вищим за неї.

Харрі прицілився у гострі зубки Каї. Потім перевів приціл на блискучу кульку у роті Лене. Знову трохи змістив приціл. Не налаштований. Випадковості. Робіть ставки, панове, це останній забіг.

З лівого боку пливла хмарина пари.

Невдовзі вона огорне їх, і Харрі, ніби на мить прозрівши, усвідомив, що коли хмара промине їх, там нікого вже не буде. Харрі натиснув на гачок. Помітив, як Кая кліпнула просто над хрестиком у прицілі.

Присягаюсь.

Він загинув. Нарешті.

Здавалося, ніби від гуркоту салон автівки зараз вибухне, здавалося, що відбоєм вибило плече. На лобовому склі з’явився морозяно-білий отвір. Криваво-червоною хмарою огорнуло протилежний бік кратера. Харрі, тремтячи, зітхнув і став чекати.

Розділ 90. Марлон Брандо

Харрі плив, лежачи голічерева. Кудись відпливав. Тонув. Тонув у озері Ківу, а його кров, укупі з кров’ю решти, змішувалася з кров’ю озера, розчиняючись у величному сні всесвіту, а зірки над ним танули у чорній крижаній воді. Світ у проваллі, тиші, порожнечі. Допоки його не викинуло на поверхню у метановій бульбашці — чорно-синє тіло, що кишить гвінейськими червами. Але він мусив виборсатися з озера Ківу, щоб жити далі. Щоб чекати.

Харрі розплющив очі. Побачив над собою готельний балкон. Повернувшись на бік, доплив до берега. Виліз із води.

Незабаром світанок. Скоро він сидітиме у літаку, що летітиме додому, в Осло. Невдовзі він постане у кабінеті Гуннара Хагена й повідомить, що все скінчилося. Вони зникли, навіки зникли. Все було марно. А потім знову спробує щезнути.

Харрі, тремтячи, закутався у білий готельний рушник і попрямував угору сходами, у номер.

Коли хмарина пропливла, на краю кратера не було нікого.

Харрі машинально почав шукати стрільця через оптичний приціл. Знайшов і мало не натиснув на гачок. Але зауважив його спину й те, що він крокує у бік машини. Відразу по тому «ренджровер» завівся, проминув їх і зник.

Він змістив оптичний приціл туди, де стояли Кая, Тоні та Лене. Налаштував приціл. Побачив підошви. Три пари.

Потім відкинув гвинтівку вбік, вискочив з машини й побіг навколо кратера, тримаючи у простягнутій руці службовий пістолет. Біжучи, молився. Упав навколішки поряд із ними. І, навіть ще не глянувши на них, збагнув, що програв.

Харрі відімкнув двері свого номера. Пройшовши у ванну, стягнув з голови просякнуту кров’ю пов’язку й замотав голову новим бинтом, який дав йому адміністратор готелю. Тимчасово накладені шви не дозволяли щоці розійтися, а от зі щелепою було гірше. Біля ліжка стояли вже спаковані речі. Одяг, який він мав зодягти в дорогу, лежав на спинці стільця. Він добув пачку цигарок із кишені, вийшов на балкон, сів на один із пластикових стільців. Холодом трохи погамувало біль у щелепі та щоці. Харрі поглянув на озеро, що виблискувало сріблом, котре він уже ніколи не побачить.

Вона померла. Свинцева куля півтора сантиметра у діаметрі прошила її праве око, знісши праву частину голови, вгативши великі білі зуби Тоні у його власний череп, зробивши у потилиці цілу вирву й розкидавши мізки по вулканічній лаві у радіусі близько ста метрів.

Тоді Харрі, зігнувшись, виблював просто на них якоюсь зеленою масою. Позадкував.

А зараз витягнув з пачки дві цигарки. Встромив до рота й відчув, як вони танцюють на зубах, бо зуби клацали. Літак за чотири години. Він домовився з Солом, щоб той одвіз його в аеропорт. Харрі був такий знесилений, що ледве стримувався, щоб не стуляти очі, утім, спати він не міг, та й не хотів. Першої ночі привидам приходити заборонено.

— ...Марлон Брандо, — мовила вона.

— Що? — спитав Харрі, прикуривши цигарки й простягнувши одну їй.

— Той актор-мачо, якого я довго не могла згадати. Він має найбільш жіночний голос. І рот. До речі, чи ти зауважив, що він шепелявив? Невиразно, ніби обертоном, який вухо не ухоплює, зате мозок помічає.

— Розумію, що ти маєш на увазі, — мовив він, затягуючись і дивлячись на неї.

Вона була вся забризкана кров’ю, у скалках кісток, шматках плоті, бризках мізків. Довелось витратити чимало часу, перерізаючи пластикові мотузки, якими були зв’язані її руки, бо пальці його геть не слухалися. Нарешті, звільнившись, вона підвелася, а він так і стояв навкарачки.

Він не став їй на заваді, коли вона, схопивши Тоні за комірець куртки та ремінь, підтягла його до краю кратера й зіштовхнула вниз. Харрі не чув ані звуку, лише подих вітру. Він бачив, як вона дивилася у кратер, стоячи на самісінькому краю, а тоді обернулася до нього. Він кивнув. Їй не треба нічого пояснювати. Саме так треба було вчинити.

Вона кивнула підборіддям на тіло Лене Галтунг. Але Харрі захитав головою. Він усе зважив. І практичний, і моральний бік. Дипломатичні наслідки на одних шальках терезів, а могилу, до якої мала б змогу навідуватись мати, — на інших. Правду — і брехню, завдяки якій, можливо, життя буде стерп­нішим. Потому він підвівся, підняв Лене Галтунг, мало не зламавшись під вагою цієї тендітної дівчини. Підійшовши до краю прірви, заплющився, відчув смуток, постояв хвильку, хитаючись. А потім відпустив її. Розплющившись, поглянув услід. Вона вже обернулась на цятку вдалині. А тоді й ця цятка розчинилася у вулкановім диму.