Леопард - Несбьо Ю. Страница 120

«Допоки смерть не розлучить нас».

Харрі прослизнув уздовж полиць з масками, а незнайомець, спустившись зі сходів, посвітив ліхтариком. Ніде сховатися, за кілька секунд його знайдуть. Харрі заплющив очі, щоб його не засліпило світлом, лівою рукою розкрив коробку з набоями. Добув чотири набої — пальці навпомацки знали, що таке чотири набої. Правою рукою повернув барабан ліворуч, сподіваючись, що рухи, завчені до автоматизму, пригадаються самі, бо, сидячи у Кабріні-Грін, він знудившись, безліч разів тренувався заряджати пістолет на швидкість. Але зараз він був не сам. Та й нудьги не було й близько. Пальці тремтіли. Коли жмут світла впав йому на обличчя, він зауважив, які червоні у нього повіки. Завмер. Але пострі­лу не було. Світло згасло. Досі не вбили, ще ні. І пальці корилися. Вони швидко встромили набої у чотири з шести порожніх комірок, барабан, клацнувши, став на місце. Харрі розплющив очі, раптом світло знову вдарило йому в обличчя. Засліплений, він вистрілив просто у це сяйво.

Світло сіпнулося, шаснуло стелею й зникло. Ще луною розходився звук пострілів, коли почувся стукіт ліхтарика, що котився долівкою і, ніби маяк, розкреслював слабким променем стіни навколо.

— Кінзонзі, Кінзонзі?

Промінь уп’явся у стелю. Харрі прожогом кинувся вперед, схопив його, упав горілиць, утримуючи ліхтарик вільною рукою якнайдалі від тулуба, відштовхнувшись ногами від стелажа, просунувся під сходи. Тепер люк був просто над ним. Раптом почалася стрілянина. Бетонне кришиво посипалося Харрі на руки та на груди, кулі дощем били в долівку навколо ліхтарика. Харрі прицілився й вистрілив в освітлену постать, що стояла, розставивши ноги, над хідником. Три стрімких постріли.

Спочатку показався «калашников». Голосно стукнувшись, він упав поруч з Харрі. За ним — людина. Харрі ледве спромігся вивернутися, перш ніж тіло впало на бетон. Без спротиву. Мертве м’ясо.

Кілька секунд стояла тиша. Потім Харрі почув, як Кінзонзі, якщо його справді так звали, тихо застогнав. Харрі підвівся, досі тримаючи ліхтарика далі від тіла, зауважив поряд з хлопцем «Глок» і копнув його убік. Потім схопив «калашникова».

Харрі відтягнув чоловіка, що впав зі сходів, до протилежної від Кінзонзі стіни й посвітив на нього. Реакція була передбачувана, адже так само, як і Харрі, він був засліплений і почав стріляти у світло. Погляд слідчого, що розслідує убивства, враз зауважив, що штани у паху просякли кров’ю. Мабуть, куля прошила його аж до черева, але навряд чи була смертельною. Ще кров на плечі, отже, наступна куля поцілила під пахву. Саме тому спочатку впав «калашников». Харрі присів навшпиньки. Але все це ніяк не пояснювало, чому чоловік не дихає.

Він посвітив в обличчя. Чому хлопчина не дихає?

Куля поцілила під підборіддя. Потім вона пройшла у рот і крізь піднебіння втрапила просто у мозок. Харрі зітхнув. Хлопчина мав не більше шістнадцяти чи сімнадцяти. Гарний. Марна краса. Харрі підвівся, притулив дуло автомата до голови убитого й голосно прокричав англійською:

— Де вони? Містер Лейке. Тоні. Де?

Він трохи зачекав.

— Де? Голосніше. Не чую. Де? Маєш три секунди. Один, два...

Він натиснув на гачок. Зброю поставили в автоматичний режим, бо «калашников» вистрілив щонайменше чотири рази. Харрі заплющив очі, коли в обличчя порснули бризки крові, а розплющившись, побачив, що від гарного обличчя хлопчини нічого не залишилось. Відчув, як щось тепле та мокре стікало по його власному оголеному тілі.

Він зробив крок до Кінзонзі. Став над ним, розставивши ноги, посвітив ліхтариком в обличчя, притулив дуло до чола й слово в слово перепитав:

— Де вони? Містер Лейке. Тоні. Де? Маєш три секунди...

Кінзонзі розплющив очі. Харрі зауважив, як затремтіли білки очей. Страх смерті — наслідок жаги до життя. Мабуть, саме так і є. Принаймні тут, у Гомі.

Кінзонзі заговорив повільно, карбуючи слова.

Розділ 88. Церква

Кінзонзі лежав, принишкнувши. Високий білий чоловік поклав ліхтарика долі, тож тепер він світив у стелю. Хлопець бачив, як він нацуплює на себе одяг Удрі. Як роздирає на смужки сорочку, щоб перев’язати відкриту рану від вуха до вуха. Тепер щелепа вже не звисала на один бік. На очах у Кінзонзі пов’язка просякла кров’ю.

Він відповів чоловікові на питання, які той поставив. Де. Скільки їх. Яку мають зброю.

Зараз білий чоловік, підійшовши до стелажа, витягнув чорну валізку, відкрив її, перевіряючи те, що всередині.

Кінзонзі розумів, що помре, помре наглою смертю замолоду й у муках. Але, може, не зараз, не цієї ночі. Живіт так болів, ніби на нього хлюпнули кислотою. Але, може, минеться.

Білий чоловік підвівся й схопив «калашникова» Удрі. Підійшов до Кінзонзі, постояв над ним, тримаючи ліхтарик за спиною. Кремезна постать із замотаною білим головою — зазвичай так вони підв’язують щелепи мерцям, перед тим як поховати. Якщо Кінзонзі й пристрелять, то це трапиться про­сто зараз. Чоловік жбурнув Кінзонзі зайві смужки з сорочки.

— Перев’яжи собі рану! — мовив він англійською.

Кінзонзі почув, як чоловік стогне, видираючись нагору східцями.

Якщо поквапитись, він встигне зупинити сильну кровотечу перш, ніж знепритомніє через втрату крові. Треба вилізти, переповзти через дорогу, знайти людей. Якщо йому поталанить, можливо, вони не належатимуть до зграї місцевих грифів. Можливо, він знайде Альму. Можливо, заволодіє нею. Адже зараз вона не при чоловікові. А Кінзонзі більше не має роботодавця. Він бачив, що лежало у валізці, яку забрав з собою великий білий чоловік.

Харрі зупинив «ренджровер» перед низькими церковними мурами, бампер до бампера з побитим «хюндаєм», який досі там стояв.

У машині він зауважив вогник цигарки.

Харрі вимкнув фари, опустив скло і висунув голову з віконця:

— Соле!

Харрі побачив, як вогник наближається. Таксист виліз із автівки.

— Харрі, що трапилось? У тебе обличчя...

— Сталось не так, як задумалось... Я й не сподівався, що ти досі тут.

— Чом би й ні? Ти ж заплатив мені за цілий день. — Сол торкнувся рукою «Ровера». Гарне авто. Украв?

— Позичив.

— Машину позичив. А одежину теж?

— Так.

— Вона вся закривавлена. Кров попереднього хазяїна?

— Нехай твоя машина спочине, Соле.

— А воно мені треба, Харрі?

— Мабуть, не треба. А коли я скажу, що я хороший хлопець?

— Даруй, але у Гомі ми вже забули, що воно таке, Харрі.

— Гм. А сотня доларів справі не зарадить?

— Дві... — відповів Сол.

Харрі кивнув.

— ...і ще п’ятдесят, — додав Сол.

Харрі виліз, а Сол сів за кермо.

— Ти упевнений, що вони саме там? — спитав Сол, виїжджаючи на дорогу.

— Так, — відповів Харрі з заднього сидіння. — Хтось якось розповідав мені, що це єдине місце у Гомі, з якого можна втрапити просто на небеса.

— Мені це місце не до вподоби, — зазначив Сол.

— Невже? — перепитав Харрі й відкрив валізку, що лежала поруч. «Мерклін». Інструкція, як збирати зброю, була приклеєна з внутрішнього боку кришки. Харрі взявся до справи.

— Злі демони. Ба-Тойє.

— Кажеш, ти в Оксфорді вчився? — Складові гвинтівки клацали легко, змащено, охоче займаючи призначені місця.

— Гадаю, ти нічого не знаєш про демона вогню?

— Гадки не маю. Натомість про оце знаю, — Харрі добув один з набоїв, що лежали в окремій коробці у валізці. — І ладен поставити на них проти Ба-Тойє.

У слабкому жовтому світлі зі стелі золотаві гільзи забли­щали. Свинцева куля всередині мала шістнадцять міліметрів. Найгрізніший калібр у світі. Коли він писав рапорт про справу щодо замаху на короля, один з фахівців-балістиків запевняв, що за своїм калібром «Мерклін» — поза межами здорового глузду. Завеликий навіть для відстрілювання слонів, ним радше дерева валити.

Харрі клацнув оптичним прицілом.

— Ану ушквар, Соле!

Він поставив дуло на спинку переднього пасажирського сидіння й поклав пальця на гачок, намагаючись не наближати ока до оптичного прицілу, бо автівка їхала вибоїстою дорогою. Приціл треба б відрегулювати, відкалібрувати, підлаштувати. Але такої нагоди не буде.