Леопард - Несбьо Ю. Страница 26

Відчувши знайомі пахощі, Харрі зрозумів, що Кая стоїть у нього за спиною.

— Бінго, — почули вони тихий голос Бйорна позаду.

Харрі повернувся до нього:

— Той самий тип мотузки?

— Безсумнівно, — відповів Бйорн, тримаючи молоткоподібний мікроскоп біля кінчика мотузки й клацаючи кнопками. — Липа та в’яз. Товщина й довжина волокон однакові. Але найприкметніше — свіжий зріз на кінці мотузки.

— Що?

Бйорн показав на екран.

— Ліворуч — зображення, яке я прихопив із собою. На ньому кінчик мотузки з Фрогнер-парку, двадцятип’яти­кратно збільшений. А на цій світлині у мене чудовий...

Харрі заплющів очі, щоб ще краще насолодитися словом, яке, він це знав, ось-ось прозвучить:

— ...збіг.

Він досі не розплющив очей. Мотузка, на якій повісили Маріт Ульсен, не просто виготовлена у цьому місці, її відкраєно від тієї, яка зараз лежить перед ними. Й зріз зовсім недавній. Отже, убивця нещодавно стояв саме на тому місці, де оце стоять вони. Харрі принюхався.

На вулиці стояла темрява, хоч в око стрель. Харрі заледве спромігся роздивитися, як щось забіліло у віконній проймі, коли вони відпливали.

Кая сіла поруч з Харрі на носі човна. Щоб він мав змогу розчути її крізь ревіння двигуна, вона мусила нахилитися до нього дуже близько.

— Людина, яка взяла звідси мотузку, має чудово знатися на тутешніх місцях. І між цією людиною та убивцею не може бути багато ланок.

— Гадаю, цих ланок узагалі немає, — мовив Харрі. — Зріз зовсім свіжий. Малоймовірно, щоб мотузка змінила багато рук.

— Отже, ця людина знається на місцевості, може, має тут дачу, — міркувала Кая вголос. — Або він тут виріс.

— Але нащо потрібно їхати так далеко, у покинуту мотузяну майстерню, щоб розжитися кількома метрами мотузки? — спитав Харрі. — Скільки у крамниці беруть за довгу мотузку, кілька сотень?

— Може, випадково опинився неподалік і знав, що тут є мотузки.

— Гаразд, отже, він мешкав на одній із дач неподалік. Адже решті, щоб дістатися майстерні, потрібно переплисти човном. Ти складеш...

— Звісно, я складу перелік сусідів, які мешкають най­ближче. До слова, я знайшла тобі вулканолога. З Геологічного інституту. Фелікс Рьост. Фахівець з вулканів. Із тих, хто подорожує світами, спостерігає за вулканами, виверженнями тощо.

— Ти з ним розмовляла?

— Лише з його сестрою. Вони мешкають разом. Вона просила мене написати йому на скриньку чи відправити есемеску. Інакше він просто ні з ким не спілкується. Окрім того, на той час він був відсутній — десь у шахи грав. Я відправлю йому камінчики та матеріали.

Вони ковзали зеленим каналом у бік пристані. Бйорн тримав кишеньковий ліхтарик, який освітлював їм шлях і правив за дороговказ, — над водою вже скупчувався туман. Скай заглушив двигун.

— Погляньте-но, — прошепотіла Кая і ще міцніше пригорнулася до Харрі. Він глянув туди, куди жінка показувала пальцем, і знову відчув її запах. В очерети за пристанню з туману ковзнув великий білий самотній лебідь — просто в жмут проміння від кишенькового ліхтарика.

— Святий Боже, яка... краса... — зачаровано прошепотіла Кая, засміялась і швидко стиснула його руку.

Скай провів їх до очисних споруд. Вони вже посідали у «вольво», як Бйорн гарячково опустив скло й гукнув услід ленсманові:

— Фритьоф!

Скай, зупинившись, повільно розвернувся. На його грубо витесане беземоційне обличчя падало світло від одного з ліхтарів.

— Клоун з телепередачі, — прокричав Бйорн. — Фритьоф з Утре-Енебака!

— З Утре-Енебака? — перепитав Скай і сплюнув. — Уперше чую.

Коли автівка за двадцять п’ять хвилин завернула на шосе біля сміттєспалювального заводу в Грьонму, Харрі мовив до всіх:

— Маємо підлаштувати витік цієї інформації в Крипос.

— Що? — водно перепитали Бйорн та Кая.

— Я розмовляв з Беатою. Вона відправить нагору рапорт про те, що ці дані добули її люди з криміналістичного відділу, а не ми.

— Навіщо? — спитала Кая.

— Якщо вбивця мешкає неподалік Люсерена, потрібно буде вчинити обшук усіх будинків, а ми не маємо ані таких можливостей, ані людей.

Бйорн Гольм стукнув кулаком об кермо.

— Знаю, — мовив Харрі. — Найголовніше — схопити його, а хто саме це зробить, уже не так важливо.

Решту шляху вони подолали у цілковитій тиші. Нещирість щойно промовлених слів висіла в повітрі, мов луна.

Розділ 20. Ейстейн

І все-таки електрику відрізали. Харрі, стоячи в коридорі, кілька разів клацнув вимикачем. Потім так само у вітальні.

Затим, вмостившись у кріслі з підголовником, утупився в темряву.

Він ще сидів у кріслі, коли задзеленчав мобільний.

— Холе.

— Фелікс Рьост.

— Хто? — перепитав Харрі. За голосом — говорила маленька тендітна жіночка.

— Це Фріда Ларсен, його сестра. Він попросив мене зателефонувати вам і повідомити, що камінці, які ви передавали, — то мафітова базальтова лава. Зрозуміли?

— Заждіть! Що таке «мафітова»?

— Це гаряча лава більше тисячі градусів, з низькою в’яз­кістю, тому, розтікаючись під час виверження, поширюється на значну відстань.

— А вона може походити з Осло?

— Ні.

— Чому? Адже місто зведене на лаві.

— На старій лаві. А ця лава — свіжа.

— Наскільки свіжа?

Він розчув, що вона, затуливши слухавку рукою, розмов­ляла з кимось. Чи з чимось. Іншого голосу він не почув. Вочевидь, їй відповіли, бо вона майже відразу заговорила:

— Він сказав — від п’яти до п’ятдесяти років. Але якщо ви замірились шукати вулкан, з якого вона походить, матимете чимало роботи. У світі більше півтори тисячі діючих вулканів. І це лише ті, про які знають. Якщо маєте ще питання, зв’язатися з Феліксом можна електронною поштою. Ваша асистентка має адресу скриньки.

— Але ж...

Вона вже від’єдналася.

Він розмірковував, чи варто передзвонити, але змінив думку і набрав інший номер.

— «Осло-таксі».

— Привіт, Ейстейне, це Харрі Хо.

— Жартівник, Харрі Хо помер.

— Не зовсім.

— Тоді це я помер.

— Чи не бажаєш підвезти мене з Софієсгате до батьків­ської оселі?

— Ні, не бажаю, але все-таки відвезу. Зараз лишень виконаю одне замовлення. — Ейстейн розреготався й закашлявся. — Харрі Хо. Хай йому грець... Дзенькну, коли приїду.

Харрі поклав слухавку, пішов у спальню, у світлі вуличного ліхтаря, що світив у вікно, склав речі у дорожню сумку, забрав кілька дисків з вітальні, підсвічуючи собі мобільним. Блок сигарет, наручники, службова зброя.

Потім знову сів у крісло й, користуючись темрявою, став повторювати вправи з револьвером. Завів будильник на наручному годинникові, повернув барабан на своєму «Сміт-Вессоні», розрядив і знову зарядив його. Чотири патрони вийняв, чотири встромив знову без поспіху — пальці вправні. Знову прокрутив барабан, щоб останній патрон став першим. Стоп. Дев’ять шістдесят шість. Майже на три секунди довше за його особистий рекорд. Він відкрив барабан. Похибка. Перша камера, яка була готова до пострілу, виявилася однією з двох порожніх. Отже, його вбито. Він повторив вправу. Дев’ять п’ятдесят. І знов убито. Коли Ейстейн зателефонував через двадцять хвилин, він уже міг упоратися за вісім секунд і шість разів був убитий.

— Іду, — мовив Харрі.

Він вийшов на кухню. Глянув на дверцята під мийкою. Завагався. Потому схопив світлини Ракель та Олега й засунув у внутрішню кишеню.

— Гонконг? — пирхнувши, перепитав Ейстейн Ейкелан. Він повернув своє грубе пропите обличчя, прикрашене чималим носом і смутними обвислими вусами, до Харрі, що сидів на пасажирському сидінні. — Якого дідька тебе туди понесло?

— Та ти ж мене знаєш, — сказав Харрі, коли Ейстейн зупинився на червоне світло біля готелю «Редіссон-САС».

— Дідька лисого я тебе знаю, — відповів Ейстейн, роблячи крутня з цигарки. — Чого б це я мав тебе знати?

— Але ж ми зростали разом, чи ти забув?

— То й що? Ти вже тоді був потайний, Харрі.

Задні дверцята розчинилися, й на заднє сидіння гепнувся чоловік у пальті.