Леопард - Несбьо Ю. Страница 38

Харрі підійшов до віконця, показав паспорт, імміграційну картку, запит на візу, роздрукований з Інтернету, й шістдесят новеньких доларів мита.

— Business? [55] — спитав митник, і Харрі зустрівся з ним поглядом. Чоловік високий, худорлявий, з гладенькою чорною блискучою шкірою. Певно, тутсі, подумав Харрі. Адже саме вони наразі контролюють кордони країни.

— Yes [56].

— Where? [57]

— Congo, — мовив Харрі і додав, уточнюючи, про яку саме з двох держав ідеться: — Congo-Kinshasa [58].

Митник показав на імміграційну картку, котру Харрі заповнив у літаку.

— Says here you’re staying at Gorilla Hotel in Kigali [59].

— Just tonight, — відповів Харрі. — Then drive to Congo tomorrow, one night in Goma and then back here and home. It’s a shorter drive then from Kinshasa [60].

— Have a pleasant stay in Congo, busy man [61], — побажав чоловік у формі, щиро розсміявся, поставив печатку у паспорті й віддав його Харрі.

За півгодини Харрі заповнював картку гостя у готелі «Горила», підписавши її, отримав ключа, прикріпленого до маленької горили, вирізаної з дерева. Й ліг у ліжко — минуло вже вісімнадцять годин, відколи він підвівся з ліжка в Уппсалі. Харрі не зводив очей від вентилятора, що ревів у ногах ліжка. Попри те, що лопаті шалено крутилися, з вентилятора не долітало ані подуву. Навряд чи вдасться заснути.

Водій попросив Харрі називати його просто Джо. Джо був конголезець, вільно говорив французькою й трохи менш вільно — англійською. Найняти його допомогли контакти у норвезькій гуманітарній організації у Гомі.

— Eight hundred thousand [62], — мовив Джо, кермуючи своїм «лендровером» розбитим, але цілком придатним для їзди асфальтованим шосе, що звивалося між зеленими пагорбами й гірськими схилами, засіяними згори донизу. Часом він шляхетно пригальмовував, щоб не наскочити на людей, що чимчикували обабіч дороги, їхали велосипедами, котили візки чи просто несли речі. Утім, зазвичай люди останньої миті рятувалися самотужки, ухиляючись від автівки.

— У дев’яносто четвертому всього за кілька тижнів знищили вісімсот тисяч людей. Хуту пішли до своїх старих–добрих сусідів, прихопивши мачете, й порозтинали їм горлянки лиш за те, що вони — тутсі. По радіо йшла така пропаганда, мовляв, коли твій чоловік — тутсі, то ти як хуту зобов’язана його вбити. Cut down the tall trees [63]. У ті часи чимало отак тікало. — Джо тицьнув пальцем у вікно. — Тіла лежали купами. Часом ніяк було пройти. Ото пощастило тоді грифам...

Далі вони їхали мовчки.

Вони проїхали повз двох чоловіків, котрі несли на плечах якусь велику кішку, підвішену за лапи до палиці. Поруч радісно пританцьовували дітлахи, колючи палицями мертву тварину. Шкура у неї була кольору сонця з плямами тіні.

— Мисливці? — спитав Харрі.

Джо похитав головою, глянув у люстерко й відповів, перемежовуючи французькі й англійські слова:

— Задавили його, je crois [64]. Їх майже неможливо вполювати. Зустрічаються рідко, територія полювання величезна, полюють лише вночі. Вдень ховаються й зливаються з місцевістю. Як на мене, Харрі, це дуже самотня тварина.

Харрі дивився на чоловіків та жінок, що працювали у полі. Подекуди дорогою траплялися дорожні машини й гурти чоловіків, які латали автошляхи. Харрі зауважив, що внизу, у долині, будують шосе. За парканом радісні діти у синій шкільній формі грали у футбол.

— Rwanda is good [65], — мовив Джо.

Через дві з половиною години Джо тицьнув у переднє скло:

— Lake Kivu. Very nice, very deep [66].

Видавалось, ніби поверхня озера відбивала тисячі сонць. Країна на іншому березі озера називалася Демократична Республіка Конго. З усіх боків були гори. Вершину однієї з них накривала самотня біла хмара.

— Not cloud, — мовив Джо, наче прочитавши думки Харрі. — The killer mountain. Nyiragongo [67].

Харрі кивнув.

За годину вони проїхали кордон і попрямували у напрямку Гоми. Обабіч дороги сидів сухоребрий, як скелет, чолов’яга у драній куртці, дивлячись перед себе розпачливим, божевільним поглядом. Джо обережно кермував між вирвами у зораній вибухами глинистій дорозі. Їх обігнав джип. Військовий, похитуючись, з кулеметом, поглянув на них холодним змореним поглядом. Над головою ревіли двигуни літаків.

— UN, — мовив Джо. — More guns and grenades. Nkunda is coming closer to the city. Very strong. Many people escape now. Refugees. Maybe Mister van Boorst too, eh? I not see him long time [68].

— You know hum? [69]

— Everybody knows Mister Van. But he has Ba-Maguje in him [70].

— Ba-what? [71]

— Un mauvais esprit. A demon. He makes you thirsty for alcohol. And take away your emotions [72].

Кондиціонер дмухнув холодом. У Харрі між лопаток стікав піт.

Вони зупинились поміж халуп, що вишикувались у два ряди. Як зрозумів Харрі, саме це й був так званий центр міста Гома. Люди снували туди-сюди у непролазній багнюці поміж крамничок. Уздовж стін будинків стосами лежали чорні кам’я­ні блоки. З тих же блоків були зведені й деякі стіни. Земля скидалась на загуслу глазур, у повітрі кружляла сіра пилюка й тхнуло тухлою рибою.

— Lа, тут, — мовив Джо, показуючи на двері єдиного кам’яного будинку. — Чекатиму в машині.

Харрі зауважив, що коли він вийшов з машини, кілька чоловіків на вулиці зупинились. Зауважив їхню байдужість, ворожі погляди, у яких не було жодної загрози. Погляди чоловіків, які знають, що агресія найдієвіша, коли на неї не чекають. Харрі попростував до дверей, не озираючись, усім виглядом показуючи, що він знає, що робить і куди йде. По­стукав. Раз. Вдруге. Втретє. Трясця! Це ж треба, приїхати бозна-звідки, щоб...

Двері ледь прочинилися.

На нього запитально дивилося біле зморшкувате обличчя.

— Едді ван Боорст? — спитав Харрі.

— Il est mort, — мовив чоловік хрипким шепотом помираючої людини.

Харрі стачило шкільної французької, щоб зрозуміти: ван Боорст помер. Але він спробував англійською:

— Мене звати Харрі Холе. Про ван Боорста я дізнався від Германа Клюйта в Гонконзі. Я приїхав здалеку. Мене цікавить «леопольдове яблуко».

Чоловік двічі кліпнув. Висунув голову за двері, подивився праворуч, потім ліворуч. Розчинив двері трохи ширше.

— Entrez [73], — мовив він і кивком запросив Харрі увійти.

Заходячи у низькі двері, Харрі нахилив голову й остан­ньої миті ледь встояв на ногах: долівка в будинку була сантиметрів на двадцять нижча за поріг. Усередині відчув пахощі ефірних олій. І ще один добре знайомий запах — солодкуватий сморід — так тхне від літньої людини, коли вона випиває вже кілька днів.

Коли очі Харрі призвичаїлись до темряви, він роз­гледів, що чоловік убраний у вишуканий бордовий шовковий халат.

— Scandinavian accent, — мовив ван Боорст англійською Еркюля Пуаро й підніс до вузьких губ позолочений мундштук. — Let me guess. Definitely not Danish. Could be Swedish. But I think Norwegian. Yes? [74]