Леопард - Несбьо Ю. Страница 40

— Там пружина, — пояснив ван Боорст. — Якщо смикнути за мотузку раз, людина на допиті не зможе витягнути яблуко з рота. Насправді, взагалі ніхто не зможе. Й несамохіть доведеться перейти до наступного етапу, щоб шпичаки втягнулися. Але тільки, заради Бога, не смикайте за мотузку.

— До другого етапу?

— Дайте-но її мені.

Харрі простягнув кульку ван Боорсту. Бельгієць обережно встромив у залізне кільце кулькову ручку, протримав її на одному рівні з кулькою, потім відпустив. Ледве мотузка натягнулася, знову ляснуло. Леопольдове яблуко крутилося за п’ятнадцять сантиметрів нижче ручки, виблискуючи гострими голками, що стирчали з кожного шпичака.

— Дідько! — вилаявся Харрі норвезькою.

Бельгієць посміхнувся.

— Май-май називали цей пристрій «сонцем крові». Найсолодше дитятко має багато імен. — Поклавши яблуко на стіл, він устромив ручку в кільце на мотузці, щосили сіпонув — і позникали й голки, і шпичаки — королівське яблуко знову стало округлим та гладеньким.

— Неймовірно, — мовив Харрі. — Скільки?

— Шість тисяч доларів, — відповів ван Боорст. — Зазвичай я продаю щораз дорожче, але вам продам за таку ж ціну, як і попередньому покупцеві.

— Чому? — поцікавився Харрі й погладив указівним пальцем гладенький метал.

— Бо ви приїхали здалеку, — відповів ван Боорст і видихнув цигарковий дим. — І ще мені до душі ваш акцент.

— М-м-м. І кому ж ви продали за шість тисяч?

Ван Боорст розреготався:

— Так само, як ніхто не дізнається, що ви приходили до мене, я не розповім вам про решту клієнтів. Хіба вам це не втішливо, пане?.. Бачте, я вже забув, як вас звати.

Харрі кивнув.

— Шістсот, — мовив він.

— Перепрошую?

— Шістсот доларів.

Ван Боост знову коротко гигикнув.

— Дивина! Суму, яку ви пропонуєте, платять за екскурсію з гідом на водосховище, аби упродовж трьох годин спостерігати за гірськими горилами. Може, ви саме цьому віддасте перевагу, пане Холе?

— Королівське яблуко можете залишити у себе, — мовив Харрі, витягнувши із задньої кишені тоненьку пачку двадцяток. — Я пропоную вам шість сотень доларів за інформацію про тих, кому ви продавали яблука.

Він поклав пачку купюр на стіл перед ван Боорстом. Зверху лежало його посвідчення.

— Поліція Норвегії, — мовив Харрі. — Щонайменше двох жінок у Норвегії було вбито, використовуючи таке знаряддя, а ви — єдиний постачальник.

Ван Боорст схилився над пачкою й почав пильно роздивлятися посвідчення, не чіпаючи ні те, ні інше.

— Якщо усе дійсно так, то мені справді прикро, — мовив він хрипко, наче горло у нього було забите крупним гравієм. — Правда. Але моя особиста безпека коштує дорожче за шістсот доларів. І якщо я розпатякаю про своїх покупців, то ймовірна тривалість мого життя...

— Ви ліпше б непокоїлися про ймовірну тривалість вашого життя у конголезькій в’язниці.

Ван Боорст знову засміявся:

— Nice try, Hole [78]. Але за збігом обставин я знаюся із шефом поліції у Гомі, поза тим... — він розвів руки, — хіба я щось накоїв?

— Мені байдуже, що ви накоїли, — сказав Харрі й витягнув з кишені на грудях світлину. — Між іншим, норвезька держава надає Конго чималу матеріальну допомогу. І якщо норвезька влада зателефонує у Кіншасу і повідомить, що ви продали зброю, яка стала знаряддям двох убивств на території Норвегії, а тепер відмовляєтесь співпрацювати зі слідством, то що, на вашу думку, трапиться потім?

Ван Боорст більше не шкірився.

— Святий Боже, вас не засудять безневинно, ні, — вів далі Харрі. — Йдеться лише про попереднє ув’язнення, не треба плутати з покаранням. Приміром, задля того, щоб захистити підслідного на час розслідування і докази у справі. Але хай там як, а це в’язниця. Й розслідування, можливо, триватиме довго. Чи ви колись бачили в’язницю у Конго зсередини, ван Боорсте? Ймовірно, не бачили — небагато білих її бачили.

Ван Боорст щільніше загорнувся в халат. Подивився на Харрі, гризучи мундштук.

— Добре, — мовив він. — Тисяча доларів...

— П’ятсот, — відрізав Харрі.

— П’ятсот? Але ж ви...

— Чотириста, — мовив Харрі.

— Згода! — Ван Боорст звів руки до неба. — Що саме вас цікавить?

— Усе, — відповів Харрі, прихиляючись до стіни й добуваючи пачку сигарет.

Коли за півгодини Харрі вийшов з будинку ван Боорста й сів у «лендровер» Джо, вже смерклося.

— У готель, — скомандував Харрі.

Виявилось, що готель розташований біля самісінького озера. Джо попередив Харрі, щоб той не купався. І не через паразита — гвінейського черва, личинку якого неможливо помітити, поки якось її не знайдуть у тебе під шкірою, а тому, що з дна озера піднімаються величезні бульбашки з метаном, які спроможні втопити людину.

Умостившись на балконі, Харрі взявся роздивлятися довгоногих створінь, які ніби на ходулях крокували освітленим газоном. Вони скидалися на фламінго у павичевому пір’ї. На щедро заллятому світлом тенісному корті двоє чорних підлітків гралися двома м’ячиками, такими затріпаними, що нагадували згорнуті в грудку шкарпетки, котрі стрибали туди-сюди над напівобірваною сіткою. Часом над дахом готелю ревучи пролітали все нові й нові літаки.

Харрі чув, як дзенькотять пляшки у барі. Від його місця туди було достоту шістдесят вісім кроків, — він перелічив, коли приїхав. Харрі добув з кишені телефон і набрав номер Каї.

Судячи з її голосу, вона неабияк зраділа, коли почула його. Це як мінімум.

— Сиджу в Устаусеті, не маю змоги виїхати, — мовила вона. — Тут усе снігом замело. Але мене хоч би на вечерю запросили. Та й книга пожильців виявилася цікавою.

— Невже?

— Записів за потрібний нам день, виявляється, там немає.

— Оце так. А ти перевіряла?

— Перевіряла. Немає ані відбитків пальців, ані відбитків ручки на наступній сторінці. — Вона пирхнула, й Харрі міг заприсягтися, що Кая вже випила пару келихів вина.

— М-м-м. Я радше міркував про...

— Так, я перевірила, хто записувався напередодні й наступного дня. Але за таких спартанських умов, як у Ховасхютті, ніхто тут більш як на одну ніч не затримується. Хіба негода затримає. Але сьомого листопада погода була чудова. Утім, місцевий поліцейський обіцяв перевірити записи у книгах пожильців у сусідніх хатинках, хто там ночував напередодні й після сьомого числа, й чи не було туристів, що мали маршрут повз Ховасхютту.

— Добре. Начебто стало гарячіше.

— Можливо. А як справи у тебе?

— Боюся, що холодніше. Я знайшов ван Боорста. Але жоден з його чотирнадцяти покупців не був скандинавом. Він у цьому твердо переконаний. Дав мені шість імен з адресами, всі вони — відомі колекціонери. На додачу ще кілька імен, які він ледве пригадує, кілька описів, щось про національність, та й по всьому. Є ще два яблука, але ван Боорст чув, що вони досі належать колекціонеру у Каракасі. А ти перевірила про Аделе і її візу?

— Телефонувала у консульство Руанди в Швеції. Маю зізнатися, гадала, що у них безлад, але у них виявилося все в порядку.

— Маленький, упертий старший брат Конго.

— Вони мають копію запиту Аделе про візу, дати збігаються. Термін візи давно вичерпався, але, певна річ, вони гадки не мають, де вона. Запропонували нам звернутися до еміграційної влади в Кігалі. Мені дали номер, я зателефонувала, а потім мене, наче м’ячик для пінг-понгу, жбурляли з офісу в офіс, допоки я нарешті не натрапила на якогось англомовного всезнайка, котрий зауважив, що ми не маємо з Руандою договорів про співпрацю у таких питаннях, отож ввічливо вибачився й побажав мені й моїй родині щасливого й довгого життя. У тебе теж нічого важливого?

— Я показав ван Боорсту світлину Аделе. Він відповів, що єдиною його клієнткою була жінка з іржаво-рудим волоссям і східнонімецьким акцентом.

— Східнонімецький акцент? Хіба такий існує?

— Не знаю, Кає. Цей чолов’яга ходить у шовковому халаті, палить цигарки через муншдтук, питущий і фахівець з акцентів. Я намагався надто не відхилятися від теми і якнайскоріше піти звідти геть.