Леопард - Несбьо Ю. Страница 66

— Ревнощі або голоси, які наказували вбивати, — почулося з глибини зали. — Перевірено з досвіду.

— Згода. А у чиїх головах зазвичай лунають голоси, які наказують убивати?

— У тих, хто має психічну хворобу з її історією, — мовив хтось із сильною північною, фінмаркською говіркою.

— І у тих, хто її не має, — заперечив інший голос.

— Гаразд. А хто катується ревнощами?

— Коханець або чоловік когось із тих, хто там був.

— І про кого йдеться? — спитав Бельман.

— Але ж ми перевірили алібі коханців жертв і можливі мотиви, — заперечив хтось. — Адже це ми завжди перевіряємо в першу чергу. Коханців у жертв або не було, або ми викреслили їх з переліку підозрюваних.

Мікаель Бельман усвідомлював, що вони щосили тиснуть на газ, але колеса буксують у тій самій колії, у якій зав’язли вже давно. Але важить, що вони досі ладні тиснути на газ. Він був певен, що Ховасхютта — то саме та колода, яку можна підіпхнути під колеса, щоб виїхати на шлях.

— Але ж ми позначили не всіх коханців та чоловіків, — гойдаючись на підборах, зауважив Бельман. — Лише тих, хто не викликав підозр. А в кого на час убивства не було алібі?

— У Расмуса Ульсена!

— Отож. Коли я спілкувався з ним у стортингу, він зізнався, що кілька місяців тому дружина його трохи приревнувала. Що була дівка, до якої він залицявся. І Маріт Ульсен поїхала у Ховасхютту на кілька днів, щоб оговтатись. А якщо вона там не лише розмірковувала, а ще й мстилася? І ось іще. Тієї ночі, коли жертви були у Ховасхютті, Расмуса Ульсена не було в Осло, бо він забронював собі номер в Устаусеті. Чому Расмус опинився у тих місцях, коли його дружина була у Ховасхютті? Чи він ночував у готелі, чи пустився у невеличку подорож на лижах?

Погляди присутніх уже не видавались заспаними й втомленими, він майже спромігся розпалити їх. Він чекав на відповідь. Відверто кажучи, коли слідча група аж така численна, влаштування невеличкого мозкового штурму не є найслушнішим прийомом, щоб розворушити підлеглих. Але вони вже давно працюють над цією справою, кожен понабивав собі синців, переконав у хибності своїх непомильних припущень і фактичних гіпотез і від того похнюпив носа.

Один із молодиків бовкнув:

— Можливо, тієї ночі він зненацька з’явився у хатинці, застав її на гарячому, а заскочивши її, знову зник? А згодом усе тихо й спокійно спланував.

— Не виключається й таке, — мовив Бельман, підійшов до кафедри і взяв аркуш зі своїх паперів. — Перший аргумент на доказ цієї версії я щойно отримав з центру «Теленору». За записом, Расмус Ульсен уранці того дня спілкувався з дружиною по телефону. Припустімо, що він не знав, до якої хатинки вона прямує. Другий аргумент — дані про погоду: протягом ночі яскраво сяяв місяць і видимість була гарною, тож він так само міг дістатися хатинки, як і Тоні Лейке. Перший аргумент проти — нащо йому вбивати ще когось, окрім дружини та її ймовірного коханця?

— А раптом у неї їх було кілька? — вигукнула одна зі слідчих, низенька та грудаста. Бельман був переконаний, що вона лесбіянка, отож його звеселяла думка: а чи не запросити її якось увечері до Каї? Звісно, лише думка. — Може, вони там справжню оргію влаштували...

Залою прокотився сміх. Чудово, в оточенні запанувало пожвавлення.

— Може, він не зауважив, з ким вона лежить — з чоловіком чи жінкою, бачив лише, що під простирадлом хтось вовтузиться, — мовив хтось. — От і вирішив перестрахуватись.

Знову вибух сміху.

— Досить! Ми не маємо часу на цю маячню! — вигукнув Ескільдсен, один з найдосвідченіших слідчих, ніхто достеменно не знав, скільки він уже тут працює. У кімнаті запанувала тиша. — Ви, жовтодзьобики, певно, гадки не маєте про справу, яку ми розкрили кілька років тому. Тоді всі вирішили, що в Осло з’явився серійник, — вів далі Ескільдсен. — Коли його схопили, виявилось, що мотив у нього був лише в одному випадку. Але позаяк він знав, що стане найпершим підозрюваним, йому довелося вбивати інших, щоб скидалося, ніби це серія убивств, скоєних божевільним злочинцем.

— Дідько! — вигукнув якийсь молодик. — Невже відділ убивств дійсно спромігся розкрити цю справу? Може, лише випадково?

Хлопчина, усміхаючись, роззирався навсібіч, чекаючи схвальних відгуків, але намарне, і його обличчя поволі зайнялося рум’янцем. Адже всі, хто хоч недовго розслідував убивства, добре пам’ятали цю справу. У поліцейських школах Норвегії на ній вчилися — то був зразок. Вона стала легендою. Як і той, хто її розкрив.

— Харрі Холе.

— G’day, Holy, mate. Neil McCormack here. How are you? And where are you? [97]

Маккормака зовсім виразно почулося, що Харрі відповів «у комі», але, може, то назва якогось норвезького містечка.

— I talked to Iska Peller [98]. Вона не спромоглася нічого розповісти про у ніч, а от щодо наступного вечора, то...

— Слухаю!

— Їх із подругою забрав до себе місцевий поліцейський і влаштував у своїй оселі. Виявляється, поки панна Пеллер спала, намагаючись побороти грип, Шарлотта з поліцейським у вітальні випили по келихові, а потім буцімто він намагався звабити дівчину. Це було так навально, що Шарлотта почала кликати на допомогу. Іска Пеллер прокинулась і ввійшла до кімнати, де поліцейський уже встиг здерти з дівчини лижні штани до колін. Він припинив домагання, і міс Пеллер з по­другою рушили на залізничну станцію, щоб заночувати в готелі у містечку, яке, здається...

— Єйлу.

— Дякую.

— Ніле, ти кажеш, «намагався звабити», що ти маєш на увазі? Хотів зґвалтувати?

— Ні. Я довго перебирав формулювання, поки ми з міс Пеллер зійшлися на визначенні. Вона розповіла, що буцімто поліцейський спустив з подруги штани проти її волі, але до інтимних місць не торкався.

— Але ж...

— Звісно, ми цілком можемо припустити, що саме це він мав на меті, але стверджувати напевне не можемо. Сенс у тому, що нічого протизаконного не сталось. Міс Пеллер з цим згодна, вони й не збиралися писати на нього заяву, а лише виїхали спішно. Поліцейський навіть знайшов якогось сільського чолов’я­гу, який довіз усіх трьох до станції й допоміг сісти на потяг. За словами міс Пеллер, полійцейський не дуже переймався тим, що сталося, і більше прагнув отримати номер телефону подруги, ніж її прощення. Ніби йшлося про буденну справу, яка повсякчас трапляється між чоловіком та жінкою.

— Гм. Щось іще?

— Ні, Харрі. Правда, ми, як ти й радив, надали їй поліцейську охорону. Цілодобову обслугу, їжу і все необхідне доставляють до дверей. Вона може грітися під сонечком. Якщо у Брістолі воно світитиме.

— Дякую, Ніле. Якщо щось...

— ...вигулькне, то я зателефоную. І навпаки.

— Певна річ. Take care [99].

Таке скажеш, подумав Маккормак і, поклавши слухавку, поглянув на синє пообіднє небо. Зараз, улітку, дні набагато довші. Все-таки він ще встигне півтори години прогулятися під вітрилом, поки стемніє.

Харрі підвівся й попрямував у душ. Простояв двадцять хвилин не ворушачись, підставивши тіло під гарячущу воду. Потім вийшов, витер розпарену шкіру, що вкрилася червоними плямами, й одягнувся. Глянув на мобільний і зауважив, що поки спав, пропустив вісімнадцять викликів. Отже, вони таки умудрилися дістати його номер. Він упізнав перші цифри телефонних номерів трьох найбільших газет і двох головних телеканалів: вони всі мають комутатори з нулями й однаковими цифрами. Останні цифри відрізнялися, — вочевидь, то були номери різних журналістів, що прагнули коментарів. Не знати чому, але його по­гляд зачепився за один номер. Мабуть, через те, що якісь байти у його мозкові орудували запам’ятовуванням номерів. До того ж, перші цифри свідчили, що номер ставангерський. Він подивився у перелік дзвінків і знайшов номер Колбйорнсена.

Харрі зателефонував і, зав’язуючи черевики, тримав слухавку плечем. Виявилось, що йому вже час купувати нові. Відірвалася металева набійка, з якою можна було вільно наступати навіть на цвяхи.