Леопард - Несбьо Ю. Страница 87

— У Єйлу, — виправила Кая.

— Хай там як, а Крипос наказав Кронглі підготувати посадку гвинтокрила з поліції у Національному парку. І він зрозумів, звідки вітер віє...

— Тоді він мав би збагнути, що Іски Пеллер там немає й що ми не будемо ризикувати свідком, — мовила Кая. — І загалом він мав би бути якнайдалі від цієї історії.

Харрі кивнув:

— Саме так, Кає. Згоден. Гадаю, Кронглі ані на мить не повірив, що Іска Пеллер у хатинці. Лавина — це лише продовження того, що він робив і раніше.

— Що?

— Він грався з нами.

— Грався?

— Коли ми були у Ховасхютті, до мене телефонували з мобільного Лейке. Тоні включив мене до контактів. І я майже впевнений, що телефонував не він. Додзвонювач не зразу натиснув на відбій, увімкнувся автовідповідач, і перш ніж зв’язок уривається, можна розчути звук. Я не певен, але мені здалося, що то був сміх.

— Сміх?

— Сміх людини, яка розважається. Він щойно почув мій голос на автовідповідачеві й дізнався, що кілька днів я буду поза зоною. Припустімо, що то Аслак Кронглі, котрий щойно отримав підтвердження своїх підозр, що я чекаю у Ховасхютті на убивцю.

Харрі замовк і поринув у роздуми.

— Ну і?.. — смикнула його Кая за хвильку.

— Мені просто хотілося висловити вголос ці міркування, послухати, як воно звучить, — мовив Харрі.

— І як?

Харрі підвівся.

— Кепсько, правду кажучи. Але я перевірю алібі Кронглі на час, коли було скоєно убивства. Побачимось.

— Трульс Бернтсен?

— Так.

— Рогер Єндем з «Афтенпостен». Чи маєте час відповісти на кілька запитань?

— Ну, це залежить... Якщо ви знову про Юссі питатимете, то краще побалакайте з...

— Це не стосується Юссі Колкки. До слова, мої співчуття.

— Гаразд.

Рогер сидів у своєму офісі у будівлі пошти, закинувши ноги на стіл, і дивився на будівлю Центрального вокзалу й на Оперний театр, який саме незабаром мали відкрити. Поговоривши з Бентом Нурдбьо у «Стоп Пресен!», він витратив день і ще півночі, щоб пильніше придивитися до постаті Мікаеля Бельмана. Якщо не зважати на чутки про того поліцейського зі Стовнера, котрого відлупцювали, ніби й зачепитися нема за що. Але багато років пропрацювавши кримінальним репортером, Рогер Єндем назбирав цілісіньку низку надійних джерел — метких хлопців, які за пляшку чи пачку цигарок і бабусю рідну продадуть. І трійко з них — із Манглеруда. Після кількох телефонних дзвінків виявилось, що вони там виросли. Можливо, справді так воно і є, як він чув, буцімто з Манглеруда ніколи не виїжджають, і в цьому є частка істини. Утім, туди також ніхто й не переїздить.

У маленькому районі, певно, всі й справді знали одне одного, принаймні ті троє чудово пригадували Мікаеля Бельмана. Хлопці вважали, що він був дуже крутий. Ще б пак: відбив у Юлле кралю, коли тому за наркоту дали рік умовно. А тоді Юлле засудили по-справжньому, бо хтось настукав, що він крав на бензоколонці у Мортенсрюді пальне. Кралю звали Ула Сварт, дівка що треба, трохи старша за Бельмана. Ну, Юлле відсидів, вийшов із в’язниці і поклявся при всіх, що Бельманові це так не минеться. Але коли він прийшов у гараж за своїм «каваєм», на нього вже чекали двоє у каптурах. Вони відгамселили його залізними прутами так, що той уже думав — гаплик. А наостанок пообіцяли: якщо він хоч пальцем торкнеться Бельмана чи Ули, то йому — кранти. Пліткують, що Бельмана серед цих двох не було. Але один з них — його всі називають Бівіс — вірний його служка.

Й це був єдиний козир у руках Рогера Єндема, коли він зателефонував до Бівіса — Трульса Бернтсена. Тим паче треба поводитися так, наче у нього в руках усі козирі.

— Я лише хотів спитати, чи правда, що ви свого часу побили Станіслава Ґессе, тимчасового працівника відділу кадрів поліцейського відділка у Стовнері? На прохання Мікаеля Бельмана.

Запала тривала тиша.

Рогер кахикнув:

— Отже?

— Брехня то все.

— Що — брехня?

— Що Мікаель мене про щось просив. Усі ж бо бачили, як цей бісів поляк чіплявся до його дружини, тож побити його міг будь-хто.

Рогеру Єндему спало на думку: щодо прохання, він, певно, повірив би. А ось щодо «будь-кого»... Ніхто з колишніх колег Бельмана по стовнерському відділку, з якими балакав Рогер, ніби й не могли сказати про нього нічого лихого. Але його відверто недолюблювали, ніхто б заради нього на рожен не поліз. Ніхто, крім однісінького, вірного пса Бівіса.

— Дякую, на цьому все, — мовив Рогер Єндем.

Харрі добув з кишені свій телефон і приклав до вуха:

— Слухаю!

— Це Бйорн Гольм.

— Бачу.

— Святий Боже! Я й не сподівався, що ти тепер маєш список контактів.

— Певна річ. Можеш пишатися — ти один з чотирьох у тому списку.

— А що там у тебе за галас? І де ти є?

— Та це гравці галасують, сподіваючись, що це допоможе їм виграти. Я на іподромі.

— Що?

— У «Бомбей-Гарден».

— Але... як тебе туди впустили?

— Я член клубу. А що таке?

— Трясця, Харрі. Хіба ти робиш ставки на коней? Чи тебе Гонконг нічого не навчив?

— Охолонь. Я прийшов, щоб перевірити алібі Аслака Кронглі. За даними його відділка, він був у відрядженні в Осло, коли вбили Шарлотту та Боргні. Не дивина, що він частенько навідується в Осло. І я саме дізнався причину.

— «Бомбей-Гарден»?

— Так. Аслак Кронглі має великий клопіт — він гравець. Я переглянув виписки з його кредиток, котрі тут записують у комп’ютер. Тут і час, і все таке. Кронглі чотири рази використовував свою картку, і, як випливає з дат, він має алібі. Прикро.

— Гаразд. А їхній комп’ютер з бухгалтерськими даними стоїть у тій же кімнаті, що й автомат для перегонів?

— Що ти кажеш? Голосніше, бо тут саме фінішний ривок.

— Вони... Та пусте. Я телефоную, щоб сказати, що на лижних штанях, які Аделе Ветлесен носила у Ховасхютті, ми знайшли сперму.

— Що? Не жартуєш? Отже, невдовзі ми...

— Невдовзі ми отримаємо ДНК сьомого. Якщо це його сім’я. І єдиний спосіб переконатися у цьому — відкинути решту чоловіків, які були у Ховасхютті.

— Отже, потрібні зразки їхніх ДНК...

— Так, — мовив Бйорн Гольм. — З Еліасом Скугом жодних проблем — його ДНК у нас є. А от із Лейке не так просто. Ми, звісно, можемо знайти його ДНК у нього вдома, але для цього потрібне судове рішення. Але після того, що сталося, отримати це буде навряд чи можливо.

— Я подбаю, — сказав Харрі. — До речі, нам потрібна ДНК Кронглі. Навіть якщо він не вбивав Шарлотту та Боргні, то міг зґвалтувати Аделе.

— Гаразд. І як ми її отримаємо?

— Він же поліцейський, отже, йому доводилось бувати на місцях злочину... — мовив Харрі.

Бйорн Гольм уже збагнув. Для того, щоб уникнути ймовірної плутанини, було правило: брати ДНК та відбитки пальців у всіх поліцейських, котрі побували на місцях злочинів і тео­ретично могли залишити там свої сліди.

— Я перевірю за базами даних.

— Добре попрацював, Бйорне.

— Стривай. Ти просив ретельно усе перевірити, якщо ми знайдемо одяг медсестри. Ми перевірили. Повсюдно оте ПСГ. Я перевірив. У Осло, у Нюдалені, є колишня фабрика, де виготовляли ПСГ. Якщо вона порожня, а сьомий займався там сексом з Аделе, то, можливо, ми знайдемо там сперму.

— Гм... Порав дівку у Нюдалені, скінчив у Ховасхютті... Може, наш сьомий самотужки довів своє заняття до кінця? ПСГ, кажеш? Це з фабрики «Кадок», так?

— Так, але як ти...

— У мого товариша там батько працював.

— Повтори. Тут так галасують...

— Фініш. Ще зідзвонимось.

Харрі сховав у кишеню мобільний і розвернувся на пів­оберта у кріслі, щоб не бачити розпачливих облич тих, хто програв. Набагато приємніше споглядати обличчя усміхненого круп’є.

— Вітаю, Харрі!

Харрі підвівся, надів куртку і глянув на купюру, котру простягнув йому в’єтнамець. З портретом Едварда Мунка — отже, тисяча крон.

— Поталанило, — усміхнувся Харрі. — Постав на зеленого коника у наступному забігові. За грошима зайду пізніше.

Лене Галтунг сиділа у вітальні, споглядаючи своє відображення у подвійному склі. З айпода лунала «Fast car» [109] у виконанні Трейсі Чепмен. Цю пісню Лене могла слухати нескінченно, вона ніколи їй не набридала. У ній ішлося про бідну дівчину, яка мріяла втекти, заскочити у швидке авто свого милого й заїхати якнайдалі від остогидлого життя: від роботи касиркою у «Рімі», від п’яниці батька, себто спалити за собою всі мости. Геть не збігається з життям Лене, але ця пісня — про неї. Про Лене, якою вона могла бути. І якою була насправді. Звичайне миршаве мишеня. У школі вона завжди боялася, що зненацька двері класу розчиняться настіж, хтось зайде й гримне на неї: ану знімай ці дорогущі лахи! А тоді жбурне їй дрантя і скаже: оце твоє, носи, щоб усі побачили, хто ти насправді — байстрючка! Отак вона й страхалася протягом усіх цих років — як миршаве мишеня, повсякчас зиркаючи на двері. Прислухалася до балачок подруг — чи не крикне хтось, що її викрили. Сором’яз­ливість, острах — усе за стіною, яку вона звела навколо себе, і це була пихатість. Лене сама відчувала, що переграє у ролі багатійки — успішної, розбещеної і безтурботної. Не така вже вона принадна й сліпуча, як декотрі її подружки, котрі могли, само­впевнено усміхаючись, прощебетати «гадки не маю!», чудово розуміючи, що хай там як — це несуттєво, бо світові, окрім їхньої краси, від них нічого більше не потрібно. А от їй повсякчас треба було удавати. Що вона принадна, успішна. Вища за всіх. Але як же вона втомилася від цієї гри! Вона жадала лиш одного: вскочити в авто до Тоні й мчати разом із ним куди очі дивляться. Туди, де вона стане справжньою Лене, щоб не роздвоюватися, бо ці ролі їй ненависні. Трейсі Чепмен співала, що у них з коханим все складеться, як годиться.