Один в океані - Бомбар Ален. Страница 25

Туго накачані поплавці, наче легені, виразно передавали найменше шарудіння чи тертя. Ледве чутне шипіння одразу б попередило мене, що в якомусь місці виходить повітря. Крім цього, я вдавався ще й до таких заходів. Хоч би що трапилось, «Єретик» не міг випустити повітря відразу з усіх камер. Тому, лягаючи спати, я закривав клапани між ними, а вранці знову відкривав. Якби в одній з камер тиск зменшився, я почув би свист повітря в ту мить, коли воно почало б рівномірно розподілятися по всьому човну. Але, на щастя, все обійшлося добре.

Саме завдяки щоденному огляду, вислухуванню та обмацуванню човна я багато разів уникав катастрофи. Така пильність необхідна для всіх потерпілих на морі.

Після огляду я півгодини роблю гімнастичні вправи, щоб зберегти силу м'язів і гнучкість рухів. Нарешті опускаю сітку й збираю дві чайні ложки планктону, який є надійним протицинготним засобом. На це я витрачаю десять-двадцять хвилин. Оскільки будь-яка сітка, кинута за борт, — це своєрідне гальмо, я опинився перед дилемою: або збирати планктону трохи і пливти швидко, або виловлювати його в потрібній кількості і майже не просуватися вперед. Тоді я вирішив вживати планктон тільки як ліки (вітамін С), бо риби було скільки завгодно.

Незабаром полудень — час визначення координатів. Щоб досягти точних обчислень, я за півгодини до дванадцятої роблю пробні виміри, бо «Єретика» кидає на хвилях і працювати з секстантом дуже важко. Дарма що існувало багато труднощів, бо я майже не бачив горизонту через хвилі — незабаром я так наловчився, що досить вільно міг визначити своє місцезнаходження. Треба було тільки стерегтися, щоб не сплутати гребінь хвилі з лінією горизонту. Великі хвилі котилися рівномірно, бо поблизу не було берегів. Я вже помітив цю особливість і знав, що шоста чи сьома хвиля піднесе мене на таку висоту, звідки можна побачити горизонт. Дивлячись в окуляр секстанта, я рахував хвилі і, коли мене підхоплював сьомий вал, кидав погляд на горизонт.

Після полудня настає найважча пора: години тягнуться нестерпно довго, сонце немилосердно пече, і ніде сховатися від нього. Ці години я присвячую медицині і розумовій праці. О 2-й годині роблю собі справжній медичний огляд: перевіряю тиск крові, температуру, стан шкіри, нігтів, волосся, слизистих оболонок. Потім ідуть метеорологічні спостереження: відмічаю температуру води, температуру повітря, стан атмосфери. Нарешті приступаю до «суб'єктивних досліджень» своєї психіки й розумових здібностей. Роблю вправи для тренування пам'яті тощо. І лише після цього настають години відпочинку та розваг: музики, читання, перекладу.

Коли вечірнє сонце ховається за вітрило, я використовую короткочасний перепочинок для підсумовування денних спостережень: як ловилася риба, скільки якої риби я піймав, як використав її, скільки зібрав планктону, який його склад і смак, яких птахів бачив протягом дня.

Надходить ніч і приносить нарешті відпочинок. Після вечері можна годину чи дві послухати радіо.

Удень весь час доводиться думати про те, як би його зручніше влаштуватися в човні, бо сидяче положення стає вже нестерпним. Власне, можна сісти на бортовий поплавець і звісити ноги всередину, але тоді вони швидко терпнуть, а кісточки спухають. Тоді я сідаю на дно човна, спираюся спиною на один поплавець, а ноги кладу на другий, протилежний. Але незабаром високо підняті ноги починають боліти, до того ж вони ще й б'ються об весла, і це примушує мене знову змінювати позу. Нарешті лягаю на дно. Але я страшенно схуд і кожною кісточкою відчуваю дерев'яний настил. Така поза швидко завдає нових мук. Стояти ж у човні практично неможливо. Отже, лишається єдина поза, найближча до вертикального положення: я стаю на коліна, грудьми спираюся на поплавець і так, напівлежачи, нічого не бачу, крім нескінченних хвиль. Щоб бути спокійним, я про всяк випадок прив'язую до пояса довгу двадцятип'ятиметрову вірьовку, прикріплену другим кінцем до основи щогли. Звичайно, човен мій дуже стійкий, але досить мені поворухнутися, як він починає хитатися, і тоді, щоб зберегти рівновагу, я хапаюся за першу-ліпшу річ. На щастя, мені не довелося пережити ні бортової, ні кільової качки. І стає моторошно, коли подумаю, що досить однієї великої хвилі — і все буде скінчено. Навколо мене з страшним гуркотом падають водяні вали, що втрачають рівновагу під тягарем власної ваги. Коли одна з таких хвиль обрушиться на човен, то напевно покладе кінець і моїй експедиції, і моєму життю.

28 жовтня я записую в щоденник:

«Добра ознака: мені вже не ввижаються смачні страви та напої. Це найкращий доказ того, що я не голодний, бо голод — це передусім нестримне бажання попоїсти. А мені, слово честі, нічого не хочеться».

29 жовтня я вперше за всю подорож по-справжньому відчув своє трагічне становище.

Моє плавання в Атлантичному океані відрізняється од попередніх етапів подорожі не стільки тривалістю, скільки неминучістю: я вже не можу ні зупинитися, ні повернути назад чи звернутися по допомогу. Тут я — порошинка, загублена серед безкраїх просторів океану, де втрачають смисл усі звичні для людини поняття про час і віддаль. У мене мороз іде поза шкірою, коли я думаю про це. Минуло вже багато днів, але я ще й досі не зустрів жодного корабля. Зате вчора я побачив першу після відплиття з Канарських островів акулу. Вона швидко пропливла повз човен. Що ж до дорад, то до них я вже звик. Прокидаючись уночі, я милуюся красою цих риб, що пливуть поряд з «Єретиком» і залишають за собою фосфоруючі, сяючі сліди в нічному океані.

Одного разу мені спало на думку подивитися, як реагуватимуть риби на електричне світло. Засвічую ліхтар і спрямовую промінь в глибину океану. Риби одразу ж збираються зграйками навколо яскравого світла. Я милуюся їхніми граціозними рухами і переміщаю промінь. Риби слухняно пливуть за ним. Раптом сильний поштовх мало не викидає мене за борт «Єретика»: переді мною з'являється паща величезної акули. Це справжнє страховисько. Верхня частина хвостового плавця її набагато більша за нижню. Акула перевертається на спину й готується до атаки, її зуби-пилки хижо виблискують в світлі електричного ліхтарика. Кілька разів підряд акула штовхає мордою в дно човна. Може, вона хотіла вкусити його? Не знаю. Чув тільки, що, коли акула нападає на свою жертву, вона завжди перевертається на спину. Єдине, в чому не було сумніву — я неймовірно злякався: до таких гостей я ще не звик. Досі мені довелося бачити на шляху з Касабланки до Канарських островів лише одну акулу, яка пливла за «Єретиком» на значній відстані. Та ця, мабуть, народилася далеко від берегів і тому поводилася так нахабно.

Я відразу погасив ліхтарик, сподіваючись, що акула залишить мене. Проте навколо човна ще довго чути, як вона б'є хвостом по воді, обдаючи мене бризками з голови до ніг. Інколи я помічаю серед фосфоруючих хвиль її біле черево. Нарешті акулі набридає моя нерухомість, і вона пливе геть. Певно, акула все-таки хотіла вчепитися в човна. Та спробуй-но вкуси футбольний м'яч! Я знаю, що це неможливо, і потроху заспокоююсь. Незважаючи на це, я щиро бажаю, щоб такі гості більш ніколи не відвідували мене, і даю собі слово не освітлювати океанські хвилі.

Пароплави мені більше не зустрічалися, і я вирішив не засвічувати вночі сигнального ліхтаря на щоглі, щоб зберегти гас.

Настрій у мене все ще бадьорий, хоч я і страждаю від нічного холоду, нерухомості і жахливої вогкості. Все це починає хворобливо впливати на моє здоров'я. В той час я записав у щоденнику:

«У мене зліз ніготь на мізинці правої ноги, а на кистях рук виникло якесь дивне подразнення, очевидно, викликане солоною водою. Страшенно боюся, щоб у мене не почався фурункульоз: я знаю, який це буде нестерпний біль. Але заздалегідь вирішую не лікуватися, поки можна буде терпіти, щоб зробити більше спостережень, потрібних для мого досліду. Я, звичайно, взяв з собою антибіотики, але не хотів скористатися ними. Адже мені можуть закинути, що потерпілі від корабельної аварії цих медикаментів не матимуть. Ось чому я вирішив вживати ліки лише в крайньому разі.