Один в океані - Бомбар Ален. Страница 27

Перед запливом через Ла-Манш у 1951 році я почував себе дуже добре і міг без відпочинку пливти двадцять одну годину. Але тепер я був таким кволим і знесиленим після стількох злигоднів та багатьох днів цілковитої нерухомості, що не зміг би довго протриматися на воді. А тому, кинувши свою надувну подушку, я щосили поплив кролем. Присягаюся, що навіть під час змагань з Буато-старшим в Лас-Пальмасі я напевно не розвивав такої швидкості! Спочатку відстань між човном і мною помітно зменшилася, але потім у мене вистачало сил тільки на те, щоб підтримувати цю відстань.

Раптом «Єретик» уповільнив хід. Я підплив до нього і насилу здерся на борт. Виявилося, що якимось чудом стропи плавучого якоря розплуталися і парашут розкрився.

Ця подія настільки змучила мене фізично й морально, що я поклявся ніколи більше не купатися в морі аж до самого кінця подорожі.

Стосунки з морськими сусідами поволі налагоджуються. Мене супроводжує досить симпатична сімейка. Вона складається з п'яти чи шести дорад і кочурки-буревісника, що кожного дня прилітає до мене рівно о четвертій годині. Цей невеличкий птах з білими плямами на хвості нагадує веселих паризьких горобців. Просто не віриться, що ця пташка долає таку величезну відстань і знаходить собі якусь поживу серед океану! Вона завжди наближається до човна з боку корми і починає бігати по хвилях, бо вміє чудово ходити по воді. А коли сонце сідає, птах летить геть.

Доради ж поводяться, як вірні друзі, і не покидають мене цілу добу. Я їх добре розпізнаю. Ще в перший день плавання, намагаючись підчепити деяких з них саморобним гарпуном, я завдав їм ран, які ще й досі не загоїлись. До речі, в морській воді рани у риб загоюються так само погано, як і в людей. В однієї з дорад лишилася виразка на спині завбільшки з монету в сто су, в другої — під боковим плавцем. Так я розрізняю п'ять чи шість риб, кожній з яких дав ім'я. Найбільшу звуть Дора. Вона невідступно пливе поряд з човном, але тримається насторожі, добре пильнуючи, щоб її не загарпунили вдруге. Час від часу Дора пірнає під човен або, перевернувшись набік, дивиться вгору, причому весь час поглядає на мене. Коли вітер вщухає і швидкість човна зменшується, всі доради пірнають під човен і починають бити хвостами по резинових поплавцях, ніби питаючи, чого це я так повільно пливу. До цих дорад весь час приєднуються інші, і от саме їх я й ловлю. Це справа нескладна: до тонкої жилки прив'язую гачок-трійник, наживляю летючу рибку, підібрану ранком у човні, і кидаю снасть за корму. Наживку тягну за собою так, щоб вона стрибала на поверхні, наче жива. Доради накидаються на неї, щоб проковтнути. Мить — і одна з них уже на гачку! Всі новенькі незмінно ловляться на цю хитрість, але старі досвідчені доради навіть уваги не звертають на неї — вони добре знають мене!

Вночі 3 листопада в чорній воді спалахує справжній феєрверк, і я витягаю з глибини страшну, схожу на змію рибу з довгими іклами, з яких у темряві капає біляста отрута. Цікаво, що вона відчайдушно билася, поки була у воді, але як тільки я витяг її, риба одразу ж завмерла. Звичайно піймані риби ще довго підстрибують і тріпаються в човні, а в цієї — жодної конвульсії. Це, очевидно, пояснюється тим, що страховище, яке я вловив, було глибоководною істотою. В нього величезні порівняно з головою очі і страшні довгі зуби. Тоді я ще не знав, що це за дивна риба. Чудисько кольору міді вчепилося в мій спальний мішок, вимазавши його липким і, очевидно, отруйним слизом. Не дуже приємна здобич! Я обережно беру химерну рибу за хвіст і кидаю у воду.

Тільки згодом я дізнався, що мені «пощастило» зловити змієподібну макрель, або гемпілуса. Таке саме страхіття стрибнуло вночі прямо в спальний мішок до одного з членів екіпажу «Кон-Тікі». Мабуть, спальні мішки чимось приваблюють риб цієї породи, бо моя теж зловилася вночі і теж вчепилася в спальний мішок! Після цього я став користуватися ним з великою обережністю. Варто мені було згадати про органічні отрути, що ними південноамериканські індійці змащують вістря своїх списів і стріл, як при одному погляді на мішок мене охоплював жах.

Того ж дня, об 11-й годині, я побачив миль за десять від «Єретика» корабель. Мене не помітили.

«Потерпілий, бідний брате мій! Коли хочеш урятуватися, розраховуй тільки на власні сили! Я опинився між кораблем і сонцем, і мене не помітили. Яка досада! Адже корабель зупинився, щоб визначити свої координати, і стояв хвилин десять, не менше! Мої близькі могли б одержати від мене вістку. Цей корабель іде на північний схід, певно, з Америки до Азорських островів» [20] .

Коли б у цей час я знав, що готує мені доля! Я зробив нову помилку у своїх обчисленнях. У навігаційному довіднику вказано годину заходу сонця для нашої широти при нульовій довготі. Нормально мене повинно зносити на 4' на кожний градус. В довіднику також визначено час, коли сходить та заходить місяць. Але моя гадана довгота, на жаль, зовсім не відповідає довготі, визначеній опівдні і під час заходу сонця, і разом з тим точно відповідає довготі, яку мені дає час заходу місяця. не зна, яку ж вважати правильною? Лише пізніше я довідався, в чому річ: один офіцер військово-морського флоту пояснив мені, що це явище було викликане рефракцією.

Щоб згаяти час і зміцнити пам'ять, починаю розважатися головоломками. Раніше я був зовсім байдужий до математики, а тепер цілими днями займаюсь обчисленням, підраховую в думці середню швидкість «Єретика», ділю 2700 миль, які мені треба пройти, на середнє число миль, які проходжу за добу, щоб дізнатися, скільки днів ще мене носитимуть течії та вітер. Варіюючи середню швидкість, я роблю ці підрахунки сьомий, восьмий, дев'ятий раз…

Цього ще не вистачало! Я починаю вірити в прикмети і стаю марновірним. Що ж, марновірство — супутник і друг самотності. Якщо, наприклад, я відразу не знаходжу люльку, коли хочу курити, то вбачаю в цьому дуже погану прикмету. Перед відплиттям з Канарських островів мої друзі подарували мені маленьку ляльку. Інколи, дивлячись на ляльку, я в думках звертаюся до неї. Потім навіть починаю говорити вголос, розповідаю, що збираюся робити в майбутньому. Відповіді, звичайно, не жду: поки що це не діалог. Вона почне розмовляти зі мною пізніше. А в цю хвилину мені просто хочеться поговорити — переконатися в тому, що я справді живу.

Я вже добре вивчив морехідні якості свого човна. Коли «Єретик» іде з нормальною швидкістю, а вітер помірний, я визначаю приблизну швидкість по тому, як натягнутий шкот.

Вітер, що вже два дні, як ущух, знову почав загравати з вітрилом, і тепер в середньому я роблю 4 вузли. Просто чудово! Коли б так було весь час, то за двадцять днів…

Вівторок, 4 листопада. Визначив довготу за місяцем. Від моєї гаданої довготи вона відрізняється на 3°, а від того, що показує сонце, — на цілих 9°! Тепер я вже нічого не розумію. Батареї розряджаються, і приймач працює ледве чутно. Власне, його можна слухати тільки ввечері, коли станції чути найкраще. Орієнтуватимуся на свої гадані координати, роблячи максимальні поправки за місяцем. Учора держав курс прямо на захід; сьогодні перебуваю на 18°58? північної широти. А п'ять місяців тому ми пливли біля берегів Менорки і хотіли зробити першу зупинку. Скільки відтоді збігло часу, які простори лишилися позаду!

Вже 6-та година вечора, а я ще не зловив свій «обід». І найприкріше те, що навколо човна аж кишить риб-лоцманів. О 7-й годині я нарешті витягнув свій «обід». Спать лягати натщесерце не доведеться. Навколо мене пірнають дельфіни і кружляє біла чайка-красуня. Хвилі невеликі, погода чудова, а вітер середній. Саме такий, як треба: «Єретик» іде на повний хід. Коли б так було весь час!

Якщо нічого не станеться, через дванадцять днів я згорну «штурманку» адмірала і користуватимуся спеціальною картою Карібського моря. Тоді мені лишиться пропливти якихось шістсот миль, таку ж відстань, як від Касабланки до Лас-Пальмаса.

Я вже давно не засвічував уночі сигнального ліхтаря і зараз починаю шкодувати, бо кораблі не помічали мого човна. А я ж мав нагоду послати рідним бодай якусь звістку про себе! Ця думка гнітить. До того ж у мене більше немає чого читати. Перед відплиттям постала давня проблема: які книжки взяти в експедицію, що триватиме кілька місяців? Намагаючись поєднати всі жанри, я взяв том Мольєра, повне зібрання творів Рабле в одному томі, Сервантеса, том Ніцше, драми Есхіла двома мовами, Спінозу, вибране Монтеня, а з музичних партитур — «Страсті» Баха і квартети Бетховена.