Один в океані - Бомбар Ален. Страница 32

Уже згодом, на острові Барбадос, я довідався, що кораблі, які пливли за кількасот миль північніше від мене, теж потрапили в зону тайфуну. Моряки цих кораблів пережили таке ж почуття тривоги, як і я.

Чорна смуга перекреслила зліва направо весь горизонт позаду «Єретика» і затулила сонце. Поступово стає холодніше. Чорна хмара насувається немов залізна завіса, і схоже на те, що вона незабаром закриє все небо.

Вітер дув з неослабною силою, аж поки хмари не пішли в наступ. Океан лишався спокійним, і я сподівався, піднявши вітрило, втекти від бурі. Але незабаром стало чути вже знайомий мені характерний шум, схожий на потріскування або віддалену кулеметну стрільбу: хмара несла заливний дощ. Здавалося, ніби тисячі соснових шишок тріщать у полум'ї лісової пожежі. І тоді ураган, немов скажений звір, кинувся на мене.

Я вже не раз помічав цікаве явище: буря завжди супроводжується вітром, який зовсім не залежить від неї. Коли здійнявся сильний вітер, я вирішив за всяку ціну скористатися ним і, доки зможу, не спускати вітрила.

Я намотав шкот на руку, щоб відразу ж його послабити, коли налетить шквал.

Зненацька серед дня настала темна ніч. У світлі блискаючих струменів води я побачив, що моє вітрило напнуте до краю і щомиті може тріснути. Це тривало недовго, але було жахливо. Цілу годину я мчав серед розбурханих стихій, управляючи тільки шкотом. Через годину ураган випередив «Єретика», але шкот до крові натер мені руку.

Як тільки грозові хмари попливли далі, вітер одразу вщух, наче його й не було. Вперше з часу відплиття «Єретика» з Канарських островів моє вітрило зморщилося, залопотіло і нарешті обвисло. Досі мені здавалося, ніби я вже переніс найважчий етап подорожі: місяць поганющої погоди, рвучких вітрів і дощів. Насправді це було не так.

Найпідступніший ворог парусних кораблів — мертвий нескінченний штиль — чатував мене попереду.

Думаю, щоденник мого плавання найкраще розповість про тугу і відчай, які охопили мою душу.

Понеділок, 24 листопада. Це таки правда: не кажи гоп, поки не перескочиш! Буря принесла з собою південний вітер. Тепер я за допомогою кіля ледве можу держатися курсу 320° за компасом, тобто значно відхиляючись на північ. Дуже боюся потрапити в Гольфстрім, бо тоді «Єретика» остаточно пожене на північ. У цей час я думав, що перебуваю біля злиття північної екваторіальної течії та Гольфстріму. Тоді мені довелося б пливти ще місяць. Якби мене віднесло на північ до 23–24°, то на довершення всього я страждав би й від холоду, бо стає прохолодно. Адже зараз зима! Коли б пощастило зустріти якесь судно! Хоч би вітер змінився. І треба ж, щоб отаке сталося миль за 90 від Дезірад! Це вже, мабуть, тільки мені так не щастить. Ось і пасат не дме там, де він мусить дути… Я боюся, що це триватиме дуже довго.

15 годин. Вітер усе той же, але настрій покращав. Недарма ж «Морський довідник» запевняє, що пасати стихають випадково і ненадовго. Але все одно це дуже затримає мене, бо зараз Гваделупа лежить за 100 миль. Розраховувати на неї не доводиться. Тепер краще держати курс на Барбуду [21] , що знаходиться за 120 миль од мене, або ж Пуерто-Ріко, який знаходиться за 400 миль. Отже, мені доведеться пливти ще тиждень, коли встановиться вітер, а як ні — то півроку. Мої координати змінилися. Я піднявся на 19' північніше і перебуваю на широті, що проходить між Барбудою та Антігуа. Де ж цей, в біса, вітер! Треба ж, щоб так не пощастило майже наприкінці подорожі. Хоча б корабель побачити!

Але навколо — пустеля.

Вівторок, 25 листопада. З вест-зюйд-весту прилетів помірний, але сприятливий вітер. Мені вдалося спуститися на 11 миль південніше до 17°5?. Все це добре, але клята буря змучила мене. Починаються важкі, виснажливі дні. Чи правильно я визначив довготу? Чи справді найближча земля знаходиться за 60 миль од мене? Завтра я обов'язково мушу побачити землю. Інакше я не уявляю, де перебуває «Єретик». Я — наче той заблудлий подорожній, який знає напрямок, але не знає, скільки йому ще йти. За найпесимістичнішими обчисленнями, я міг би збочити на 7° східніше, тобто бути миль за 400 від берега. З такою швидкістю доведеться бути в дорозі ще днів шість. Не слід занепадати духом принаймні до вівторка 2 грудня. Коли ж і тоді я не припливу до землі, то не знаю, що й думати.

Як повільно минають дні! Зникла навіть моя стара знайома кочурка, що завжди прилітала рівно о четвертій годині. А позавчора ж вона ще гостювала в мене. Досі я бачив її щодня. Може, тепер вона полетіла на берег або далеко в океан? Ніяких ознак людини.

Здається, з океану просто зникли всі кораблі, а з неба — літаки.

Середа, 26 листопада. Ранком, ще вдосвіта, знову бачив двох фрегатів, тих самих, що не залітають далі як на 100 миль од берега… Ще один доказ!

Як і поблизу Канарських островів, видимість дуже погана, не більше як 15 миль. Я нічого не бачу, а ці острови розташовані за 30 миль один від одного. Тільки б не повторилася історія з Канарськими островами: я мало не проминув їх у тумані. Коли б знаття, то поплив би на південний захід до Пуерто-Ріко.

А що, коли пройду мимо цього острова, не помітивши його? Шкода. Позавчора було видно навколо, мабуть, миль на сорок! Проклята буря! Вирішую спуститися на паралель Гваделупи і пливти між 16° і 16°30?.

15 годин. Повзу, немов черепаха. До Антігуа ж, мабуть, не більше як 60 миль, а я ледве просуваюся вперед. За день я пропливаю 30 миль — виходить, берег взагалі чорт знає де, бо останні двісті миль я б уже давно проплив. Врешті, це питання часу, невелика різниця — сорок вісім чи сімдесят дві години (!). Як довго, особливо тепер, коли, на мою думку, до берега зовсім близько! Я не можу собі уявити, що, можливо і майже напевно, в наступний вівторок стоятиму на твердій землі. Навіть думка про це здається дивною й неприродною.

Четвер, 27 листопада. Як повільно пливе «Єретик»! З неділі я зробив щонайбільше 20 миль. При такій швидкості я досягну Антільських островів у наступний вівторок або середу. Отже, ще мучитися днів десять! Я страшенно боюся проминути острови, бо видимість дуже погана. Весь час пильно вдивляюся в горизонт — це дуже втомлює. Цілісінький день напружую зір, а темних окулярів, щоб захистити очі від сонця, в мене немає.

Жодного тобі корабля, літака чи бодай птаха. Ні, з мене досить (підкреслено в моєму щоденнику). Сорок днів — це більш ніж досить.

18 годин. Добра прикмета: на човні муха.

Отже, земля наближається.

П'ятниця, 28 листопада. 9 годин. Сьогодні вранці знову нічого не видно, і це мене серйозно непокоїть. Уже сорок один день, як «Єретик» в Атлантиці… Довгота, яку я визначив за заходом місяця, підтверджує мою думку, що земля близько, може, до неї лишилося якихось миль 60. І хоч я перебуваю зараз на правильній широті, все ж ледве просуваюся вперед.

Бачив на хвилях електричну лампочку… Чого тільки не зустрінеш в океані! Та я по самі зав'язки ситий цією дивиною.

19 годин. Повіяв легенький вітерець. Такого не було вже днів вісім. Коли він не вщухне, я побачу землю через вісімнадцять годин.

З понеділка, 3 листопада, не зустрів жодного корабля.

Субота, 29 листопада. Насмішка! Вітер дув точно десять хвилин. Розпечений диск сонця висить прямо наді мною. Під тентом 38–39°. Штиль, спека, не видно ні землі, ні кораблів, ні літаків, і навіть жодного птаха — хоч помирай з відчаю.

Тепер я майже не просуваюся вперед і пропливаю за годину півмилі, не більше. Так мені доведеться пливти ще днів десять-дванадцять. А мені ж казали, що пасати панують в Атлантиці і дмуть аж до берега! Боюся навіть думати про свою родину: там, мабуть, усі божеволіють. Коли б я міг послати вістку про себе якимось кораблем! Але навколо — нічого, нікого… Тільки безмежний, невблаганний океан!

Прив'язав ніж до весла і загарпунив балісту, але їсти її не наважуюсь. В одній книжці сказано, що баліста їстівна риба, в іншій — що вона отруйна. Ні, краще утриматися. Добре було б, якби спеціалісти все-таки зупинилися б на чомусь одному.