Один в океані - Бомбар Ален. Страница 30

В такому нервовому напруженні я провів 12 годин. Вже стало темно, а я все стежив за рибою. Я бачив, як непроханий гість залишав за собою фосфоруючий слід на хвилях, і чув сплеск води, яку риба-меч розрізала спинним плавцем. Багато разів риба черкала спиною по дну човна, але, здавалося, вона сама чогось боїться. Жодного разу риба не насмілилась наблизитися спереду. Інколи, набираючи швидкість, вона зовсім уже наближалася до човна, але в останню мить різко звертала вбік. Так, вона боялася мене… і, мабуть, не менше, ніж я її.

Кожна жива істота має свої певні засоби захисту. І коли нападаючий не знає їх добре, це лякає його. Опівночі фосфоричний слід риби-меч зник. Проте всю ніч я вже не міг стулити очей.

Увечері 11 листопада я просто не знав, куди подітися від нудьги. Мабуть, винні в цьому хвилювання та втома. Вночі знову сипонув такий дощ, що я подумав: чи не забагато води після стількох страждань? У щоденнику з'являється запис:

«Було б справді парадоксально — потонути в прісній воді! Але саме це зі мною і станеться, якщо й далі періщитиме такий дощ. Я зібрав стільки води, що її вистачить на місяць. Ну й ллє! А океан реве, мов розлючений звір! Уранці визирнуло бліде сонце, але дощ іде, як і раніше».

Після кількох безсонних ночей я пересвідчився, що найголовніше — це виспатись як слід.

«Дві доби без сну, і ось наслідок — нудьга. Найменша неприємність не на жарт дратує мене.

В цьому районі тунців і риб-мечів аж кишить. Вони вистрибують з води довкола. Ну нехай уже тунці і птахи — не біда, але риба-меч! Це створіння мені не до вподоби. Човен зараз пливе непогано, але я волів би припливти на п'ять чи шість днів пізніше, аби тільки хоч трохи заспокоїтись і відпочити. Ніщо так не впливає на настрій, як похмурі холодні хвилі розбурханого океану».

Океан навкруги — наче в траурі, чорний, як смола, і тільки подекуди котяться білі баранці, що вночі світяться від фосфоруючого планктону. Справжня тобі вечірня сукня, прикрашена білими квітами, — японський траур… Не видно ні зірочки, ні бодай шматочка чистого неба. Важкі чорні хмари сунуть низько-низько і давлять на мене. Тепер я розумію цей вираз.

О 17-й годині, 12 листопада, я нотую в щоденнику плавання:

«Дощ не вщухає, ллє без кінця. Коли ж нарешті буде край цьому? Досить уже! Починаю сумніватися, чи не перебуваю я насправді ближче до берега, ніж про це свідчать мої обчислення. Птахів зустрічається дедалі більше. Інколи можна налічити в зграях аж десять штук. Моя книжка-довідник про птахів твердить, що коли їх понад шість, то земля знаходиться за 100–200 миль».

Я навіть і не підозрював тоді, що ледве відплив за якихось сто миль від островів Зеленого Мису.

В ніч з 12 на 13 листопада до мене знову завітала акула. Принаймні я думаю, що то була акула. Справді, звідки мені знати — акула це чи риба-меч? Щоразу, коли зажерлива розбійниця підпливає до мене вдень, я спокійний: нагороджую її традиційним ударом весла по носі, і вона тікає.

Але вночі, боячись, щоб одна з цих диявольських потвор не пробила човна своїм мечем, я не наважуюсь протидіяти. Ціпеніючи від напруження, я намагаюся визначити, хто мій гість, і чекаю, коли він попливе геть. Пропав мій нічний спокій! Частенько акули та й інша морська гадь розважаються, підштовхуючи човна, наче м'яч, а я не смію їм перешкодити.

Тим часом злива не вщухає. Рятуючись від цього потопу, я напинаю над головою брезент. Відразу ж починає збиратися вода. Незабаром її вже стільки, що вона загрожує розірвати тент біля шнурків, якими він припасовується до човна. Доводиться час від часу виливати воду за борт. Небагато людей можуть зрозуміти, як крається серце в потерпілого від корабельної аварії, коли він виливає за борт запаси прісної води. Тепер навіть без акули і риби-меч спати практично неможливо: злива не припиняється ні на мить. Важко уявити, як вода вміє просочуватися крізь будь-яку, навіть найменшу шпарку.

Потроху я починаю вірити в те, що деякі речі просто сповнені ворожості до мене. Так, наприклад, коли я хочу визначити свої координати, то вимірюю спочатку потрібний кут і роблю обчислення. Олівець завжди кладу поруч. Але варто через десять секунд обернутися, як його вже немає, він кудись запропадає. В мене, напевно, починається манія переслідування. Раніше я просто сміявся з цих чудернацьких історій, пригадуючи випадок з вірьовочкою або з чайником із «Троє в одному човні» Джерома.

П'ятниця, 14 листопада. «Протягом останніх двох діб я знесилився більше, ніж за все плавання. Злива не припиняється, і все в човні змокло. Настрій у мене бадьорий, але через постійну вогкість я починаю відчувати фізичну втому. Сонця нема, і не можна нічого висушити».

Вночі гігантська хвиля підкралася ззаду до «Єретика», підхопила його і з нечуваною швидкістю потягла за собою, наповнивши водою. Рульове весло зламалося, наче сірник. «Єретик» відразу ж стає боком до хвиль, вітрило майорить і зловісно хлопає, мало не розриваючись у тих місцях, де я нещодавно зашив його. Я кидаюсь до щогли, хочу спустити вітрило, але, зачепившись, з розгону падаю на тент, який, зрозуміло, рветься.

Тепер уже таку дірку не зашиєш. І треба ж, щоб це сталося саме тоді, коли я готуюсь витримати навальний наступ хвиль! Я кидаю в море обидва плавучі якорі. «Єретик» одразу ж слухняно повертається носом до хвиль і грудьми зустрічає безупинні атаки ворога. Я зовсім знесилився і вирішив що б там не було відпочити. Щільно закриваюся брезентом і вирішую спати цілу добу, не звертаючи уваги ні на розбурхані стихії, ні на будь-які інші події.

Вітер шаленів ще годин десять, але мій хисткий човен чудово виніс усі випробування. Однак небезпека ще не минула. Хоч вітер і пронісся, залишився розбурханий океан. При сильному вітрі хвиля, ніби підтримувана залізною рукою, не падає. Але досить цій опорі зникнути, як водяні вали починають безладно падати під власною вагою, трощачи і ламаючи все на своєму шляху».

Субота, 15 листопада. 13 годин 30 хвилин. «Дощить увесь день. Щоб не гаяти даремно часу, вирішую скористатися перепочинком і пишу. В мене залишилися тільки два рульових весла. Сподіватимуся, що вони витримають. Заливний дощ іде з учорашнього дня,' з 10-ї години вечора. Сонце навіть не проглядає. Я змок до рубця. Всередині човна все вимокло, а сушити нема де. Мій спальний мішок перетворився на справжню ганчірку. Про те, щоб визначити координати, не може бути й мови. Цієї ночі так бурхало і крутило, що інколи мене аж сумнів брав, чи не потрапив я в «зону бур». Зараз, на щастя, віє пасат, і човен швидко пливе, часом навіть надто швидко: турбуюсь, чи не загрожує це моєму вітрилу? Коли ж, нарешті, випогодиться? Сьогодні на заході з'явився шматок голубого неба, та вітер дме із сходу. Може, завтра розпогодиться. А поки що попереду ще одна «веселенька» ніч. Близько сьомої години ранку наді мною досить низько пролетів літак. Я намагався привернути його увагу, але даремно: мій кишеньковий ліхтарик не працює. Від 3 листопада це перша ознака, що земля десь поблизу. Сподіваюся, незабаром з'являться й інші ознаки. Як не дивно, але небо на заході зовсім звільнилося від хмар.

Того дня зав'язалася справжня космічна боротьба між добрими і злими силами природи, яку я назвав «битвою між Синім і Чорним». Двобій розпочався на заході, де з'явилася блакитна пляма розміром з кашкет. Я навіть і гадки не мав, що з цього може вийти щось серйозне. Суцільні чорні, наче смола, хмари навально посунули з усіх боків на цю нещасну блакитну плямку. Сповнені свідомості власної сили, вони пішли в наступ. Але синє розширило свої фланги, і через кілька годин маленькі сині просвіти з'явилися на півдні і на півночі, тобто праворуч і ліворуч од «Єретика». Здавалося, їх зараз же поглине гігантська чорна хмара, що навально йшла в наступ. Та коли чорні вдавалися до важких масованих ударів, то сині дотримувалися тактики охоплення з боків і просочування з тилу. Добрі сили торжествували. Нарешті на четверту годину дня синє остаточно перемогло. «Боже, що може бути краще за сонце! Моє тіло все вкрите виразками… Але сонце сяє, і це головне…»