Гори говорять - Самчук Улас Олексійович. Страница 46

— По-перше — гостро заявив Павло — ми не прийшли сюди з вами розводити жарти, по-друге, цей пан зовсім не розуміє вашої мови й можете з ним говорити через мене, але тоном, що ним належиться говорити не з авантуристами, а висланими людьми з табору, ваших военних противників. Інакше ми ухиляємося від будьяких з вами розмов. Ми цього не потребуємо.

Гостроносий чоловічок поблажливо посміхнувся. — Добродію Цокан — заявив він десь звисока, не дивлячися на свій куций зріст — не можна вважати воєнними противниками своїх власних збунтованих горожан. Ця земля тисячу, літ належала Мадярщині й хто б на ній не мешкав, належить виключно мадярському народові. Але даруйте. Мушу закликати пана управителя жупи, що тут якраз перебуває

Чоловічок відійшов.

— Ми тут зовсім зайві. Це свинство! Бачу, що з ворогом добра розмова лише гарматами. Це ясно. Додому!

В той саме мент викотилося з дверей бочкоподібне людське сотворіння з англійською люлькою в зубах. Воно рівнож висловлювалося виключно по-мадярськи, але дещо інше ніж його попередник.

Сюсюкаючи, бочкоподібне створіння заявило, що має намір розмовляти лише з чужим старшиною. Рівно ж воно заявило, що з Україною вже ведуться окремі переговори й що ці тут майже зайві. — Тепер ще говорю до вас, як свого. — І тикнуло на Павла грубим коротким пальцем.

— Ніколи не вважав себе вашим — заявив Павло.

— Ну, про це пізніше — перебиває бочкоподібний панок. — Не маю на філософію часу. Моя думка — ввесь той ваш карнавал уважаю за бунт. Розумієте? Наказую негайно розпустити ту вашу банду, повернути все пограбоване державне майно й видати в руки справедливості проводирів. Інакше буде зле. До побачення!

І бочечка обернулася, рухнулася вперед і віднеслася. Павло не міг від люті проговорити слова. Старшина післанник не розумів нічого й стояв, як приголомшений.

— Додому! — крикнув Павло. — До бою! Заліза їм, чортам, не слів.

І обидва післанці направилися до відходу. Але в ту мить з дверей виступило двоє озброєних людей, що заявили, що Павла Цокана затримують і арештують.

Павло скипів і мацнув за пістоля, але проти нього виставлено дві крісові цівки й скомандувано, негайно відложити зброю. Павло здався, а поручника виведено й відіслано назад до Ясіня. При відході йому заявили, що Цокан лишається заложником за арештованого в Ясіню Йонаша й лише тоді видадуть його, як ті випустять арештованого. Павло, прощаючися, сказав:

— Йдіть і скажіть на мене не зважати. Приготуйтеся й вдарте, але вдарте так, щоб чортам у пеклі стало весело. До побачення! Передайте усім привіти, а коли б прибула Марійка, хай не журиться. Докажу, що потраплю не гірше від неї розрахуватися з боржниками!

Старшина мчав назад до свого війська й ніс гаряче переконання, що тільки зброєю й залізом говорять із тими, що носять імя — ворог.

26

Вістка, що приніс із собою післанець, блискавично рознеслася по цілому фронті. Все збурилося й забажало помсти. По цілому фронті пробіг гострий наказ, щоб то не було, добути Рахів. Павлові слова передавалися з уст до уст, бурили й підбадьорували. Камяніли затиснуті уста, затискалося й обкипало люттю серце. Вперед, вперед! Перемога чи смерть! Нема звороту назад. Помсти! Нас розсудять залізо й гармати, кровю напишемо договори й печать смерті ворога закріпить їх! Все на фронт! Усе, що живе й може нести зброю!

З Ясіня швидко прибували нові рештки сил, закріплялися наскоро позиції, творився новий броневик. Вояки чистять зброю, клацають сердито замками й зубами, гармати наводять на ціль.

У десять годин відкривається вогонь.

Кіті відвідала матір і вернулася до Ясіня. Сірий, набряклий туманом ранок. По небі сунуть величезні загони хмар, спадають від тягару на гори, чіпляються шпилів і з боєм прокладають шлях вперед.

Гуцул з далекої Косівської Поляни привіз конем знеможену Марійку. Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору не ходить ні одна людська нога. Марійка ледве жила й немогла зовсім говорити.

Кіті перша почала розтерати хворій пограбілі руки, напувати гарячим чаєм і положила її відпочинути. Зараз заснула камяним сном. Лежала на постелі горілиць, бліда, з опалими щоками, майже без дихання. Кіті метушилася коло неї й тяжкі болючі думи краяли її мозок.

Скоро пічнеться наступ. Батько й Павло в небезпеці. Хто знае, чим скінчиться. Марійка не переживе смерті Павла. Боже, Боже! Що робити? Коли б зупинити боротьбу, виміняти Павла, звільнити батька. Краю мій, любий, болючо-коханий! Що чекає тебе?!

Кіті гасала по кімнаті, не знала, за що взятися. Після порішила бігти до батька. Доб’ється від нього прохання, щоб звільнили зараз Павла. Він мусить просити тих, щоб звільнили його. Мусить! Інакше вона вмре на його очах.

Добігла до в’язниці, бігає, шукае доступу до арештованого, але це не так легко. Тепер до в’язня нікого не допускається. Куди, до кого вдатися, щоб пустили? Всі на фронті. Глянула на годинник — вісім. Побігла на пошту й сполучилася телефонічно з польовим штабом, а через нього з Дмитром Цоканом. Той сказав щоб пустили. Наслідки взяв на свою відповідальність.

По короткому часі, Кіті увійшла знов до тієї кімнатки, де перед кількома місяцями мала бурхливу розмову з батьком. Усе те саме. Стіл, стільці, тільки обставини змінилися.

Увели Йонаша. Блідий, опалий, постарілий. Спочатку ніби не пізнав Кіті. Пізнавши, здається, зрадів і усміхнувся.

— Це ти, Кіті? Як сюди дісталася?

— Це я, тату! Багато казати. Не можна гаяти ні хвилинки часу. Прийшла до тебе в важливішій справі. Ходить про твоє життя й життя ще одної людини. Все залежить, як поставишся до того ти.

І Кіті швидко оповідає, як стоїть справа. Вона вся горить. Щічки запалали червоною барвою. Очі блищать. Батько слухає байдуже, байдуже дивиться на захоплену дочку й обличчя його не виявляє найменшої зміни. Дослухавши, подумав і каже:

— Ні, дочко. Не бійся за мене. Я, бач, зовсім спокійний. Я буду живий. Люди, що підписують смертні приговори й не виконують їх, не встані бути небезпечними.

— Тату! Що ти кажеш? Це я купила ціною власного переконання, невиконання такого присуду.

— Не приймаю, дочко, такої жертви. Ти, моя дочка й ти ходила жебрати в ворога помилування. Ти своєю честю й ганьбою платиш за ласку збунтованого мужика. Не хочу тієї ласки! Ціною власного життя… Хто вимагає від тебе цього?

— Батьку! Немає часу на розумування. Треба жити, для того, щоб боротися за свободу.

— Не хвилюйся, дочко! Йди собі до своїх приятелів і скажи їм, що можуть робити зо мною, що їм захочеться. Я готовий умерти, але вмерти без ганьби. Я рівно ж тішуся, що смерть моя окупиться смертю одного ворога, а тому ніколи не вийду з вязниці, поки мене не визволять переможні наші сили.

— Тату! Тату, що ти говориш? Що ти говориш? Ти вже не знаєш, що ти говориш.

Йонаш устав. — Досить, дочко! І не благай, і не плач! Марно. Жертов твоїх не потребую. Вертайся до них, падай на коліна, гризи землю, благай… Мене ж більше не вблагаєш. Не під такою планетою роджений. Мій закон, закон честі й сили. Я не попущу й не скорюся, бодай приходилося розлучитися з життям. Краще вмерти свобідним, ніж жити рабом.

Кіті оніміла. Кіті не знаходить слів. Встала, випросталася. Гострий, повний жалю й обурення погляд. Батько не видержав і відвернув голову.

— Тату!… — через силу прошептала Кіті. — Тату?! Ти направду не підеш звідсіль?

— Направду! — проговорив він з притиском.

— Ти хочеш умерти? — знов прошепотіла вона.

— Я хочу перемогти — сказав батько.

— Тату! Благаю тебе! Я хочу, щоб ти жив! Хочу, щоб ти жив! Ти мусиш жити, мусиш! Не вірю в смерть! Тату, не вірю в смерть! Ти мусиш жити, для неї, для нашої батьківщини!

Кіті заридала. Батько непорушне, мов камяна статуя, стояв перед нею, що ридала. — Нікчемне, розніжніле покоління! — прошепотів він крізь зуби. — Не бути вам свобідними! Воля купується залізом…

— Ні! — викрикнула Кіті. — І любовю! Йонаш обернувся й вийшов.